До змісту Наступна 
Він з нами, І. Муратов |
У нарисі «Живий герой дітей» відома українська письменниця Оксана Дмитрівна Іваненко розповіла про анкетування читачів-дітей, проведене у бібліотеках у 30-ті роки минулого століття. На запитання «Ким ти хочеш бути?» один хлопчик відповів: «Миколою Трублаїні». Чому ж він так відповів? Мабуть тому, що в дитинстві майже всіх тягне до пригод та мандрів. А Микола Трублаїні (справжнє прізвище Трублаєвський) є одним із перших українських письменників, який писав свої твори у пригодницькому жанрі, саме на такі сюжети. Його творчий доробок є значним внеском у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання письменника овіяні романтикою і поезією, вірою у перемогу, у досягнення мети. Герої письменника — звичайні люди, веселі, віддані своїй справі і рідному народові, щирі до товаришів, відважні й дужі. Таким був і сам Микола Петрович Трублаїні. До речі, щодо його псевдоніму. Відомий сучасний український дитячий письменник А. Костецький розповів, як студент Микола Трублаєвський став письменником Миколою Трублаїні: «Навчаючись на журналістських курсах, Ми-кола Трублаїні водночас встигав працювати кореспондентом у кількох газетах. Йому доводилося багато ходити, тож повертався додому пізно. Якось його товариш, теж майбутній письменник Терень Масенко жартома порівняв його з популярними тоді за свою майже вроджену непосидючість італійськими журналістами, назвавши юнака “Трублаїні”. Це італізоване прізвище-жарт приліпилось до Трублаєвського і стало для нього на все подальше життя літературним псевдонімом-прізвищем».
Давній приятель Миколи Трублаїні письменник Ярослав Гримайло охарактеризував Миколу Петровича як людину «... із серцем хлоп’яти, невтомною енергією витівника, чулою душею батька, щирістю відданого друга, проникливим розумом вихователя і спостережливим оком письменника». Але доля відміряла цій непересічній людині лише тридцять чотири роки життя.
Микола Петрович Трублаєвський народився 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі (тепер Крижопільський район Вінницької області) у сім’ї лісоруба та вчительки. У 1915 році Ми-колу віддали до Немирівської гімназії. Вчився він добре, але вітер героїки та мандрів не дав йому закінчити навчання. Йшла громадянська війна, і хлопець вирушив на фронт. Та не судилося йому воювати: по дорозі Микола упав з поїзда і зламав ногу. Одужавши, він організував хату-читальню у селі Черепівка, керував місцевою самодіяльністю, а також працював у редакції газети «Червоний край». 1925 року за направленням юнак їде у Харків вчитися на Всеукраїнських курсах журналістики. Тоді ж майбутній письменник вступає до Харківського інституту народної освіти на фізико-математичний факультет. Згодом Микола Петрович стає кореспондентом газети «Вісті». І розпочалися мандрівки, наповнені відвагою, суворими та важкими випробовуваннями.
1928 рік. Поїздка у Владивосток як кореспондента української республіканської газети «Вісті».
1929 рік. Участь у двох рейсах на криголамі «Літке»: тропічний — із Севастополя до Владивостока та арктичний — із Владивостока до острова Врангеля. За участь у цьому героїчному поході Миколу Петровича було нагороджено медаллю «За врангелівський похід 1929 року».
1930 рік. Подорож на пароплавах «Сєдов» та «Сибіряков» до Землі Франца Йосифа.
1931 рік. Мандрівка у тайгу, де розгорталось велике будівництво на річці Ангара.
1932 рік. Участь в експедиції на криголамі «Русанов» у Біле море; мандрівка до Карелії на Кольський півострів, де Микола Петрович хотів побачити місце розробки важливих для сільського господарства копалин — апатитів.
Подорожі надихнули Миколу Петровича на літературну творчість. І саме дітям він хотів розповісти про побачене та пережите. 1931 року вийшла у світ його перша книжка «До Арктики через тропіки», а невдовзі у бібліотеках та книжкових крамницях з’явились книжки молодого автора «Курсом норд-ост», «“Літке” — переможець криги», «Вовки женуться за оленями». Ці твори мали цілком конкретне призначення: показати юним читачам Північ, її природу, правдиво змалювати побут та звичаї корінних північних народів — ескімосів, ненців, чукчів, якутів, розповісти про сповнену небезпек працю пастухів оленів, рибалок, мисливців.
Важко людям жити на Півночі. Тріскучі морози, люті хуртовини, довгі місяці полярної ночі, голодні звірі підходять зовсім близько до осель... Усюди на людей чатує небезпека. Та коли б тільки це! Над людьми висить духовний морок — забобони, сліпа віра у те, що говорять шамани. Показовим у цьому плані є оповідання письменника «Крила рожевої чайки», дія якого відбувається на початку минулого століття. З великою радістю жителі заполярного острова чекали появи сонця. «Хто тільки міг, вийшли на високий пагорб над берегом моря зустрічати вогняну кулю». Адже за два довгих місяці холодної полярної ночі закінчились харчі, багато жителів острова захворіли. Виснажена голодом дівчинка Мамаюк не пішла зустрічати сонце. Шукаючи їжу, вона стрілою із лука вбила рожеву чайку. Її крила Мамаюк вирішила подарувати чукчанці Анці, яка прибула на острів з материка. Старий шаман Ілавірнік сказав, що цей подарунок накличе біду, і вигнав Мамаюк з острова. Та вийшло зовсім навпаки. Крила рожевої чайки стали своєрідним порятунком для ескімосів. Анка забрала Мамаюк на материк, а коли згодом дівчатка повернулися, з ними прийшло до ескімосів нове життя, в якому з’явились аеросани, літак, рушниці, будинки, лікарі і навіть день у полярну ніч — електричне світло.
В оповіданнях «Погонич голубого кита», «Лови білого ведмедя», «Оповідання боцмана» письменник розкрив шляхетну місію вчених-полярників, які вивчали фауну північних земель і морів. Уже тоді Микола Петрович бачив проблему охорони природи північного краю.
Кращі оповідання письменника про Північ засвідчили зрілість Миколи Трублаїні як митця слова, принесли йому славу дитячого письменника, збагатили українську дитячу літературу. Вони стали своєрідними ескізами до його найбільшого та найдовершенішого твору про Арктику — повісті «Лахтак». Твір має гострий, динамічний сюжет. По суті, це одна з перших повістей в українській дитячій літературі, де ставилося і розв’язувалося питання про позитивного героя в пригодницькому жанрі. Розповідь про героїчні будні пароплава «Лахтак» ведеться дуже майстерно і з таким напруженням, що читач нібито сам є учасником команди і майже фізично переживає всі труднощі, які довелося долати морякам.
1941 року виходить остання прижиттєва книжка письменника «Життя за Батьківщину». А всього за ці десять років було надруковано понад 30 книжок М. Трублаїні. Його творчість — це ціла епоха в літературі для дітей. Майже всі персонажі творів виписані письменником з натури, вони постійно в активному русі. Героями його творів є, в основному, підлітки, але Микола Петровича багато оповідань створив і для дошкільників та дітей молодшого шкільного віку. Наприклад, «Мандри Закомарика», «Пустуни на пароплаві», «Про дівчинку Наталочку та сріблясту рибку». Останній твір став класичним і ввійшов до золотого фонду української дитячої літератури. Треба володіти особливим письменницьким талантом, щоб у короткому і простому за викладом оповіданні знайти шлях до дитячого серця, пробудити у ньому жалість, співчуття до чужої біди, готовність будь-що прийти на допомогу.
У 1934 році невгамовний дитячий письменник організував при Харківському Будинку піонерів Клуб юних дослідників Арктики. Діти налагодили зв’язок із зимівниками полярних станцій і наступного року подорожували за Полярне коло у вагоні, який мав назву «Криголам на колесах». У ньому було все, що потрібно для дослідника Півночі — від компаса до штурманської рубки. Через два роки письменник організував Клуб юних дослідників підводних глибин. Члени Клубу разом зі своїм капітаном М.П.Трублаїні подорожували Кримом і Кавказом.
У результаті цих подорожей народилися повісті «Мандрівники» та «Шхуна “Колумб”», яка вважається кращим твором Миколи Петровича. Написана в пригодницькому жанрі, вона відповідала тогочасним вимогам радянського суспільства. Повість захоплює читача динамічним сюжетом, численними небезпечними пригодами головних героїв. Персонажі, сучасники письменника, приваблюють своїм патріотизмом, відданістю рідній землі, її народові. Маленький рибальський виселок Соколиний розташований на Лебединому острові, що у Чорному морі. Саме море і стає ареною напруженої боротьби. Шпигун Анч одержує завдання пробратись на острів, викрасти документи, в яких йдеться про новий спосіб видобування гелію, та знищити професора Ананьєва — винахідника цього способу. Викривають шпигуна та розпочинають із ним боротьбу юні остров’яни Марко Завірюха, Яся Знайда та Люда Ананьєва, дочка вченого. Героям твору доводиться пройти через жорстокі випробування: переслідування, тортури, смертельну небезпеку. Але сміливість, витривалість, мужність, відвага та винахідливість допомагають друзям у найнебезпечніші хвилини.
У текст твору автор майстерно вплів багато пізнавального матеріалу, зобразив морську стихію та морські пейзажі. Він розповідає про підводні човни, надводні кораблі, природу гелію та способи його видобутку. До речі, в усіх своїх творах, написаних для дітей старшого шкільного віку, Микола Трублаїні подає багато інформативного матеріалу, повідомляє цікаві факти, знайомить з новими науковими теоріями. Такий цінний пізнавальний матеріал розширює світогляд юних читачів, додає їм знань.
Письменник подовгу обдумував свої твори, вивчав усе, про що збирався розповісти. Так, коли він писав «Шхуну “Колумб”», то досконало вивчив техніку мореплавства, починаючи від найновіших на той час лінкорів і закінчуючи звичайнісіньким човном. Микола Петрович їздив у порти, знайомився з життям моряків, побував на воді й під водою, на підводному човні і в скафандрі водолаза.
Романом «Глибинний шлях» М. Трублаїні зробив свій внесок і у жанр фантастики. Цей твір побачив світ уже після смерті письменника. Працюючи над романом, у сюжеті якого багато пригод, Микола Трублаїні ознайомився з усіма найновішими досягненнями в галузі гірничого будівництва, консультувався з ученими, геологами, інженерами.
Усіх героїв своїх письменник бачив перед собою ніби живими. «Я знаю, про яких героїв мені писати, — казав М. Трублаїні. — Але переді мною стоїть завдання так про них написати, аби мої юні читачі, читаючи про цих героїв, самі ставали схожими на них, проймались їх сміливістю, відвагою... Моя мета — запалити юних читачів бажанням стати дослідниками Арктики, моряками, що не побояться штормів, авіаторами, що зуміють повести літаки на тисячокілометрові відстані, інженерами і вченими, що дізнаються про всі таємниці природи і переможуть усі стихії».
У червні 1941 року розпочалась Велика Вітчизняна війна, а вже 20 вересня письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. 4 жовтня він узяв участь у своєму першому й останньому бою — допомагав кулеметнику. Миколу Петровича було тяжко поранено осколком від бомби, а наступного дня, 5 жовтня, він помер у санітарному поїзді. Похований Микола Петрович Трублаїні у місті Ровеньки Луганської області.
Україна не забула свого відважного і талановитого сина. На батьківщині письменника та у Харкові організовані музеї М.Т. Трублаїні. У Вільшанці та Ровеньках йому встановлено пам’ятники. Ім’я М. Трублаїні носять школи та бібліотеки. Крім того, Вінницькою обласною організацією Національної спілки письменників України засновано молодіжну літературну премію імені Миколи Трублаїні. Та найголовніше, твори М.П. Трублаїні популярні і сьогодні, їх бу-дуть читати завжди, тому що, як сказав письменник М. Ільченко, «Микола Трублаїні... нехай його нема, але він є...».