До змісту Наступна 
Буковину називають зеленою. Називають благословенною, тому що дві останні війни прокотилися нею, не завдавши страхітливих руйнувань. Легенда оповідає, що колись два брати-близнюки запрягли пару биків, також близнюків, і обвели Буковину борозною, на сто літ захистивши її від лиха. А ще оберігає її український святий Іван Сучавський, небесний покровитель Буковини. У цім краї прекрасно збереглися і давні церкви, і старі звичаї. Як Різдво — то з колядками й вертепами. Як весілля — то ціле дійство, хвилююче й барвисте.
В цьому благодатному краї я й народилася 21 жовтня 1954 року.
Моє рідне село, що розкинулося під самими Чернівцями, має гарну козацьку назву — Мамаївці. Колись воно належало славетному монастиреві — Манявському скитові. В радянський час його перейменували, але з першим подихом волі село вернуло давнє наймення. В Мамаївцях народилися й виросли всесвітньо знаний співак Дмитро Гнатюк, художник Володимир Кокоячук, який був моїм дядьком, та ще багато вчених і митців.
Хата, в якій я зростала, була найкращою в світі. Правда, мама скаржилася, що вона стара, що її столітні стіни поточили миші, завдаючи їй, мамі, неабиякого клопоту. Але хата красувалася чисто побілена, з яскравим блакитним підводком, попід стріхою вився акуратно підстрижений вінок дикого винограду, а біля причілка стояла величезна ялиця, що в вітряну погоду шкребла гілками по дахові і шуміла-мурмотіла, немов розказувала казки. Ні, кращу домівку годі й уявити. От тільки ялицю невдовзі зрубали. В селі казали, що дике дерево коло хати — то на нещастя, а на нашу родину сипалися біда за бідою, мов з якогось лихого рогу достатку. Я плакала, просила не чіпати ялини. Батькам також було її жаль. Вона ж-бо нас і лікувала — сиропом з молодих пагінців; а влітку під нею, пробиваючи глицю, росли тугі білі печериці, з якими мама варила борщ. Ялицю зрубали, поки я сиділа на уроках. Але я й досі нічого не люблю слухати дужче, ніж мурмотіння розтривоженої вітром хвої.
І батьки мої були найкращі в світі. Звісно, як і в кожного. Іншим вони могли видатися звичайними буковинцями, роботящими й побожними. А проте наша сім’я справді різнилася від інших. В ній ховали від мене гірку таємницю, яку я, однак, швидко дізналася: мій батько був колишнім політв’язнем. Спочатку, ще парубком, він сидів у румунській тюрмі (на той час Буковина належала до Румунії) за те, що розповсюджував у селі патріотичні листівки. Коли почалася війна, Захарій Мензатюк пішов на фронт солдатом Радянської армії. Був кулеметником, під польським Гданськом дістав важке поранення. За фронтові заслуги його нагородили орденом Бойового Червоного Прапора, а невдовзі по війні відправили у сталінський концтабір — у «Воркутлаг» за полярним колом.
Мамин батько, мій дід Танасій Подільчук, також постраждав за Україну. Він пішов добровольцем у січові стрільці, за що потім скуштував і румунської, і радянської тюрем. Та що тюрма — його покарав навіть рідний батько! Бо сказав Танасієві: «Тобі треба України? Ти не пильнуєш господарства? То землі від мене не дістанеш!». І розділив своє поле між іншими синами, яких, крім Танасія, мав ще п’ятьох. Та попри все дід Танасій не шкодував, що пішов у січові стрільці, і більше, ніж власною долею, журився тим, що не всі українці свідомі, не всі патріоти. Коли нам, онукам, вдавалося його розговорити, він скупо розповідав про події своєї молодості, і в нашій уяві поставала дивовижна армія з дзвінкими українськими командами, з жертовними і вродливими вояками. Коли Україна стала незалежною, іменем мого діда, січового стрільця Танасія Подільчука в Мамаївцях назвали вулицю.
Від діда Танасія я дістала промовистий дарунок — товсту книгу поезії Лесі Українки. Та книжка стала моєю улюбленою, як і образ самої Лесі. У ній я вбачала споріднену душу. Бо ж вона теж з дитинства писала вірші. Як і моїх рідних, Лесину тітку засудили за патріотизм, і саме їй Леся присвятила свій перший вірш. Згодом я грала роль Лесі Українки на шкільній сцені. За творами славетної Лесі писала твір на вступних іспитах. А тепер мої книжки відзначено премією, що носить це дороге для мене ім’я.
Писати я почала, коли вчилася в другому класі. Було це так. Учням задали написати вдома переказ «Ліс восени». Я дуже любила ліс, хоч ріс він аж по той бік Прута, далеко від села. Почавши з переказу, я написала про лисячу нору, яку бачила в лісі, про білочку, що збирала ліщинові горіхи, а далі й про те, яким ліс стане взимку, коли його засипле сніг. Замість кількох рядочків мій переказ розтягнувся на цілих п’ять сторінок. Але мені так сподобалося викладати на папері власну розповідь, що я на цьому не зупинилася і написала ще й віршовану «Казку про кицю Мурку і дівчину Ганну», а в наступні дні — чимало віршиків. Вони були смішні й невмілі, але здивували вчительку й однокласників. Звідтоді вчителька Люба Петрівна стала вчити мене ще й поетичного мистецтва, пояснювала, що таке рими, ритм, оцінювала мої віршовані спроби. Це не було її обов’язком, але вона була доброю щирою людиною і хотіла допомогти. В кожного з нас у житті трапляються такі добрі люди, і то велике щастя, що вони є.
Хоч вірші були невправні, односельці чомусь не повірили, що я пишу їх сама, і стали говорити, що все те написав мій прадід Олекса та й закопав, а я викопала і видаю за своє. Той прадід був дуже цікавий чоловік. Мав заможне господарство, але багатством не дорожив, а над усе цінував книжки. Тому й купував їх багато, що було рідкістю серед селян. Він навіть видав власним коштом збірочку релігійних повчань.
А от мій батько через моє віршування зажурився. Він розумів, що мені потрібно вчитися, а дочку політв’язня в вузах не чекатимуть. Він побоювався, що через його минуле мені буде складніше в житті. Але він помилявся. Певна доза гіркоти мені випала вже в дитинстві, але вона виявилася ціннішою за будь-які житейські пільги, бо навчала стійкості, терпіння й наполегливості. Навчала всупереч обставинам досягати мети.
Дитинство для кожного — то золота пора. Чимось воно схоже на прабабусину скриню, в яку колись складали найцінніші речі: святковий одяг, полотно, прикраси. Дитинство складає інакші скарби: незабутні враження, знання й уміння. Потім не раз у дорослому житті, покопавшись у цій скрині, знаходиш для себе що-небудь украй необхідне. Звісно, якщо вона не лишилася напівпорожньою, якщо золоту пору не змарновано на телевізор чи інші пусті розваги.
Більшість моїх книжок беруть початок саме з мого дитинства.
Я росла в побожній сім’ї. Мама їздила в різні святі місця: в Почаїв, Сучаву; щонеділі наша сім’я ходила до церкви. Але школярам то заборонялося, бо тоді була радянська влада, яка знищувала церкви. В школі мене почали сварити за те, що ходжу до церкви. Тоді батьки, порадившись, сказали: «Що ж, не ходи. Не мусиш виставляти віру напоказ». І от настав Великдень, рідні пішли на урочисту святкову Всенічну, а я лишилася вдома сама. В хаті прибрано, смачних страв наготовлено, а свято — не те. Нема свята! Без освячення пасок, без мерехтіння свічок у блакитних досвітніх сутінках, без церковного співу, взаємних радісних вітань. Тоді я вперше задумалася, які гарні наші звичаї і які вони важливі, наскільки вони прикрашають і збагачують життя.
Потім, уже дорослій, мені випало святкувати Великдень у Святій Землі — в Єрусалимі, в храмі Гробу Господнього. Здавалося, після сходження благодатного вогню — дива, яке щороку стається на Великдень, вже більше ніщо не могло ні вразити, ні здивувати. А проте таки вразило. Перед входом у храм група паломників зі Львова стала освячувати паски за вкраїнським звичаєм. Розклали мальовані кошики з писанками, і тут же їх оточили зацікавлені іноземці. Посипалися запитання: «Хто ви? Звідки ви? Що це за обряд?». Якісь журналісти знімали їх своїми телекамерами, фотографували... І знову, вже вкотре, я переконалася: якщо ми, українці, цікаві світові, то саме своєю неповторністю, своєю самобутньою культурою, звичаями, традиціями, які витворили наші предки, і які нам, їхнім нащадкам, необхідно зберегти. Тому в своїх казках я пишу про вічні цінності українського народу. Недавно вийшла у світ моя книжка «Макове князювання», в яку включено казки про наші свята. Адже в святах багато казкового, чарівного! От хоча б перетворення звичайного яєчка в красуню-писанку, що несе на собі чарівні знаки. Про неї я розповіла в казці «Писанка». Або звичай справляти на Великдень обновки, про який нам нагадує вірш Тараса Шевченка «На Великдень, на соломі». Чому їх справляли? Що вони значили? Про це — моя казка «Молоданчик». А хіба не варті казок свято Івана Купала, коли зілля набирається найбільшої сили, або повна краси й поезії Зелена неділя, в якій можна віднайти загублену гармонію життя, і Різдво, і Спаса та Маковія, і чимало інших свят. Вони прикрашали моє дитинство, без них життя втратило б свої найяскравіші барви, тому бережімо їх!
Я росла в селі, де людей оточувало народне мистецтво, вони самі його й творили. Моя мама вишивала, ткала килими, писала писанки і вчила цього своїх дочок. Вишивали мої ровесниці, подруги — не було дівчини, яка б не вміла вишивати. Згодом, уже маючи свою сім’ю, я стала вчити вишивати і свою дочку Наталочку. Але Наталочці то було нецікаво, вона не хотіла нидіти над полотном. Та й кому, правду кажучи, тепер потрібне те вміння? Можна прожити й без вишивання. Проте я згадала свою матір, яка вишивала, а до неї вишивала бабуся, а ще раніше — прабабуся, і так тягнулося те вишивання, наче довга-предовга нитка у хтозна-яку давнину. І що ж — тепер його перервати, перерізати, мов ножицями, не передавши вміння дочці? Ні, якщо воно й мусить перерватися, то принаймні не на мені! Треба було спішно щось придумати. От я й придумала оповідки про народні мистецтва. Спершу написала про витинанки, бо ж їх найлегше зробити. Прочитала оповіданнячко дочці, і вона загорілася, тут же взялася робити витинанки: і зірки, і сніжинки, і ряди дівчат та козаків. Вийшов мені з того неабиякий клопіт, бо Наталочка так густо обклеїла ними вікно, що в хаті стало темно. Але чого не витерпиш заради мистецтва!
Вишивати Наталка таки навчилася. Вишила собі справжню сорочку з маками на всі рукава, з чорнобривцями на подолі, ще й з мережками. А оповідки про народні мистецтва вийшли у світ книжкою «Катрусині скарби». Катрусині, бо так звати героїню оповіданнячок, яка відкриває для себе (а заразом і для малих читачів) дива гончарства, різьби, писанкарства, вишивання, народного малярства.
Про що я найдужче мріяла в дитинстві, так це мандри. Я любила читати про далекі краї, про теплі південні моря, про тропічні ліси і скарби. Ото б колись їх побачити! Натомість я бачила бур’яни, які треба полоти, та корову, котру я пасла. Сільські діти в ту пору нікуди не їздили, не вистачало на це грошей у їхніх окрадених колгоспами батьків. У свою першу мандрівку я вирушила вже п’ятикласницею — нам організували екскурсію в недалекий Хотин і Кам’янець-Подільський. О, то була неймовірна, розкішна мандрівка! Нас посадили в літак «кукурудзяник», найменший з літаків, названий так за те, що літав низько, майже над кукурудзою, та ще з нього оббризкували колгоспні поля. Вперше в житті ми піднялися в небо! А потім побачили Кам’янецьку фортецю з могутніми стінами, баштами, казематами, з пробитою в камені криницею, з вежею, в якій сидів ув’язнений Устим Кармелюк і з якої втікав на волю. Ночували ми в спортзалі якоїсь школи просто на матах, накрившись пальтечками. То було страх незручно, але кращого ми й не уявляли, готелів ніхто з нас не знав. Отож втомлені школярі розклалися на матах, щоб відпочити, а я з двома подружками відпросилася поблукати містом. Було темно й холодно, але силуети старовинних будинків зачаровували, над містом витав дух давнини і манив незвіданими таємницями. Ми вернулися пізно — ох і влетіло нам за те! Але звідтоді я вже ніколи не пропускала нагоди відвідати давні фортеці, старі бойовища, цікаві історичні місця. Мандрувати Україною стало моїм улюбленим відпочинком. А побачені в дитинстві фортеці, в які я потім приїжджала ще не раз, стали місцем дії моєї повісті «Таємниця козацької шаблі». Отож і ця книжка почалася з мого дитинства.
Закінчивши школу, я вступила на факультет журналістики Львівського університету. Вступ, справді, виявився нелегким, але мені допомогли численні публікації моїх творів у газетах, здобуте перше місце на обласній олімпіаді з української мови і літератури та ще рекомендація Спілки письменників, яку я дістала як початкуюча авторка.
У Львові я познайомилася з студентом консерваторії, молодим співаком Степаном Фіцичем. Він був страх гоноровий: як-не-як, майбутній артист! Тож я з нього потрошки кепкувала. «Ану заспівай, покажи, як ти вмієш!», — просила я на найбільш людній вулиці. Одного разу Степан таки заспівав тихо-тихесенько пісню «Там, де Ятрань круто в’ється». Більше я з нього не кепкувала. Так за ту пісню і заміж за нього пішла. Ми таємно повінчалися в церкві, хоча, якби про це довідались, обох виключили б з вузів. Степан родом з Карпат, його рідні теж боролися за Україну, за що його діда й бабусю вивезли в Сибір, де вони й загинули. Тепер він — оперний співак, народний артист України, працює в Національній опері в Києві.
Закінчивши університет з червоним дипломом, я працювала кореспондентом газети «Радянська Україна». Робота була цікавою і відповідальною, проте скоро я стала відчувати, що пишу не про те, не так, як хочу. Тому відмовилася від кар’єри, залишила газету і зайнялася творчістю для дітей. Мої казки почали друкувати в журналах «Барвінок», «Соняшник», «Малятко», у закордонних журналах: «Веселка», який виходив у США, в однойменному журналі, що видають у Словаччині. У 1990 році видавництво «Веселка» випустило мою першу книжку казок «Тисяча парасольок». Невдовзі в тому ж видавництві вийшла друга книжка «Арніка» — казка про найчарівніше зілля Карпат. У видавництві «Лелека» побачила світ книжка «Мільйон мільйонів сестричок».
А далі в українському книговиданні почалася затяжна криза. Книжки майже не виходили у світ. І знову мені знадобилося вміння чекати, не розчаровуючись і не зневірюючись. Хоча книжки не видавалися, я продовжувала писати. Для журналу «Соняшник» написала розповіді про українські церкви, з якими пов’язано надзвичайно багато дивовижних історій. Нариси мали успіх, тому «Соняшник» видав їх окремою книжкою «Наші церкви: історія, дива, легенди».
Я багато мандрувала. З чоловіком і дочкою ми щоліта вибиралися у ще незнайомі куточки України, де нас чекали пригоди і цікаві відкриття. Пригод назбирувалося все більше, тож я написала казкову повість про мандрівку Україною — її славетними місцями, замками та й просто мальовничими дорогами, якими так весело їхати назустріч несподіванкам.
І, звичайно, я не могла не написати казок про Київ. Наша столиця — казкове місто, про нього складали казки ще в княжі часи. Всі ми їх знаємо: казку про киянина з Подолу Кирила Кожум’яку, про чарівницю Добраду. А хіба чарівниця могла ось так просто взяти і зникнути? Звісно, ні, вона, мабуть, живе десь між нами, тільки треба її знайти. І я стала шукати. В цьому мені допомогли мої малі земляки. Одного разу мене попросили показати Київ школярам з Мамаївців. Взагалі-то про таке мене краще не просити, тому що я не можу заспокоїтися, поки не покажу і Лавру, і Софіївський собор, і Хоревицю з Щекавицею, і ще дуже всього багато, аж врешті мої гості ледве стоять на ногах. Отож стала я показувати школярикам київську красу, аж бачу — вони на інше задивляються. На «Мак-Дональдс», на «Мерседес» нової марки... Бо про «Мерседес» вони чули, а про Софію — ні. Тому я взялася писати казки про київські дива — щоб кожен про них знав: про ту ж княжу Софію, про Андріївський узвіз і бузок у ботанічному саду, про Труханів острів і веселий, гомінкий День Києва... Тоді й знайшлася чарівниця Добрада, а з нею ще чимало різних героїв.
Я писала, не виданих рукописів набиралося все більше. І ось у 2006 році «Видавництво Старого Лева» випустило у світ відразу три мої книжки: «Казочки-куцохвостики», «Київські казки» і «Таємниця козацької шаблі». Слідом за ними вийшли з друку книжка казок «Як до жабок говорити», оповідки «Катрусині скарби» і зовсім свіже видання — збірка казок «Макове князювання». Мої книжки відзначено літературною премією в США, преміями імені Наталі Забіли та імені Лесі Українки.
На власній долі я переконалася, що успіх — не надто полохливий птах. Його можна упіймати. Щастя — досяжне, просто треба вміти його відчувати.
Тож бажаю усім-усім своїм читачам, щоб вони здобували успіхи. І, звичайно, були щасливими!