Сьогодні світова дитяча література переживає справжній ренесанс. „Володар кілець” та Гаррі Поттер ось уже скільки років підкоряють серця юних читачів. У Великобританії до п’ятірки кращих письменників входять троє дитячих. Громадяни Росії чи не півстоліття навстоячки виспівують слова, написані дитячим поетом. У Швеції мало який письменник наважиться стати поруч з Астрід Ліндгрен та Туве Янссон. І зрозуміло, чому скрізь до дитячого письменника ставляться як до дорослого, тільки ще краще. Адже в тих країнах підростаюче покоління знаходиться в центрі уваги суспільства.

От тільки у нас все не як у людей. Дитяча література практично відділена від держави. Та й від своїх же „дорослих” колег доводиться чути зневажливе: „дитяча література? Це ж примітив на рівні „сонце-віконце”! Таким „цінителям” не зайве нагадати, що в українській дитячій літературі працювали Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Віктор Близнець, Дмитро Білоус, Всеволод Нестайко, Анатолій Костецький, Віктор Кава, завдяки яким вона досягла висот воістину „срібного віку”.

І все ж дещиця в цій зверхності є. Після того, як наші класики пішли з життя, дитяча література враз якось обміліла, стала анемічною і несміливою. Проте замість того, щоб її підтримати, літературні керманичі пішли по іншому шляху. Шевченківський комітет анулював номінацію „література для дітей”. На письменницьких форумах заявляють, що дитячої літератури у нас немає таким голосом, начебто йдеться про бабу з воза. Дійшло до того, що комісію з питань дитячої літератури керівництво письменницької Спілки ліквідувало взагалі.

І що найсумніше – такому ставленню сприяють самі ж дитячі письменники, або ті, хто себе таким вважає. 90 відсотків з них не мають ані найменшого уявлення про роль і значення дитячої літератури в суспільстві, не кажучи вже про якісь там секрети літературної праці. Пройдіться по школах, зазирніть у бібліотеки – там безліч графоманських опусів, що їх нав’язали самопальні автори. І вчителі мусять пропонувати їх учням, бо нічого іншого немає. А відтак – виникає думка, що саме ця макулатура і є справжньою літературою для дітей. І ми безпомічні виправити це становище, бо ті ж самопальні автори одразу здіймають крик: а хто уповноважував вас судити, що в літературі добре, а що погано? І на нашу відповідь що справжній літературний твір повинен мати ритм і риму, що він розвивається згідно з відповідними законами жанру – нам заявляють: це позавчорашній день, сьогодні література зовсім інша! Сьогодні подавай побільше матюків та насильств на одиницю паперової площі. Тож гадаю, що саме тут і повинні сказати своє слово державні мужі, коли вони хочуть бачити Україну і її громадян людьми культурними і освіченими. А хто, як не міністерства молоді та сім’ї, культури та освіти повинні цим займатися?

Дитяча література – жанр специфічний. Дехто навіть стверджує, що ті, в кого бракує уяви – ідуть в дорослу літературу, а в кого вона є – залишаються в дитячій. Інші доводять, що дитячий і дорослий письменник однаково кричать „Гоп!”, проте якщо після цього дорослий письменник забуває про все і гірко роздумує над тим, куди він вляпався, то дитячому треба конче добігти до кінця, інакше юний читач його не зрозуміє... Але щось не видно, аби література для дітей в Україні якісно відрізнялася від дорослої. А коли хтось і хоче написати краще, то не знає, як це робиться. І як результат - сьогодні в творах для юного покоління переважає поверховість, нудна сентенція, недолуга повчальність. Та якщо віднадити юного читача від його ж літератури, від гри, фантазій, казки, - тим самим нищиться читач взагалі. Бо той, хто не звик до читання змалечку, не читатиме і в дорослому стані. А це в кінцевому результаті призведе до деградації української спільноти, української нації... Тому сьогодні всім зацікавленим варто не плакатися з приводу незадовільного стану української літератури, а повести розмову про те, як нам підняти її авторитет у суспільстві. Зрештою, хочеться дочекатися того часу, коли про того чи іншого письменника казатимуть: гарний він письменник, всі премії завоював. От тільки для премії Лесі Українки у нього кишка затонка!

Але з чого починати? Мабуть, з себе самого. З автора, з критика, видавця, редактора. Причому не з того редактора, який за гроші пропустить все що завгодно, а того, хто в роботі з авторами користується найвищими пріоритетами. І такі редактори в нас уже є. Я, наприклад, захоплений рівнем редагування нашого блискучого поета і видавця Івана Малковича. Як тонко він відчуває фактуру твору, як делікатно і непомітно, на якомусь молекулярному рівні вміє він поправляти автора! І в той же час він надзвичайно вимогливий і непоступливий. Він у нас чи не єдиний, хто сьогодні прагне піднести українську літературу для дітей до справді європейського рівня.

Проте чекати, доки у нас з’являться нові Малковичі і почнуть правити нас, не варто. Письменник повинен підняти планку вимог до себе. Він повинен твердо уяснити, що головне в творчості смак і прагнення самоудосконалюватися. І чим більше у нас буде яскравих, неординарних, в доброму розумінні агресивних дитячих письменників – тим краще буде й для самої дитячої літератури, а отже й читача.

І вони, власне, в нас є. Від книжки до книжки підвищують рівень своєї майстерності киянки Зірка Мензатюк та Леся Воронина, Галина Малик з Закарпаття, Сашко Дерманський з Київщини, Марина Павленко з Умані, вихором увірвався в дитячу літературу Олександр Гаврош з Ужгорода. І їм є з кого брати приклад: потужно працює в ім”я розвою української мови та літератури - особливо для підлітків та юнацтва - Михайло Слабошпицький, все ще вражає своєю творчою енергією чи не останній з представників „срібного віку” дитячої літератури Анатолій Качан.

І все ж цих імен недостатньо для того, аби вона стала повноцінною. Досі чекає на своїх лицарів драматургія і поеми для дітей, практично відсутня велика проза. Мабуть тому, що тут окрім натхнення, терпіння та витримки, потрібні ще й знання бодай основних законів творення багатоформатного твору. А де цьому навчитися? Тож нам потрібно частіше зустрічатися, нам потрібно своє „Слово і час”. Але доки його нема, могли би прийти на допомогу наші журнали – „Дніпро”, „Дзвін”, ”Кур’єр Кривбасу”, „Березіль”. Було б добре, якби там запрацювали дитячі сторіночки, де б не лише оспівувалися сонце-віконце, а й друкувалися більш серйозні аналітичні матеріали. Було б непогано, якби дитячі письменники розповідали про принади дитячої літератури студентам відділення літературної творчості Національного університету... Адже можуть багато розповісти про тонкощі письменницького ремесла і Всеволод Нестайко, і Борис Комар, і ті ж Слабошпицький з Качаном. Нам, як і дітям, потрібна всеукраїнська дитяча газета, нам потрібен більш тісний контакт з міністерствами культури та освіти. Бо ж справа у нас спільна, а от порозуміння між нами – бракує.

Проте не все так погано. Після довгого періоду замовчування до дитячої літератури повертаються обличчям провідні українські критики В. Панченко, Г. Клочек, О. Сльоньовська. І їхня оцінка, їхнє авторитетне слово потрібні конче. Бо коли письменник сідає за стіл - йому глибоко байдуже, що про нього думають і чого від нього чекають. Йому потрібно виговоритися, інакше невисловлені почуття задушать його. А вже суспільство вирішує, чи потрібен йому цей твір. І тут саме критикам належить провідна роль.

Непогана ситуація і з видавництвами. Коли в радянські часи мали одну лише „Веселку”, то нині в царині дитячої літератури працюють до двадцяти видавництв. І серед них – вже легендарна „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, могутній „Махаон”, унікальне „Видавництво Старого Лева”, романтична „Теза”, мобільний „Ярославів вал”. З кожним днем все гучнішає інтернетівський голос „Літакцента”, улюбленого дітища Володимира Панченка.

До цього часу точаться суперечки, повинен чи ні дитячий письменник загравати перед юним читачем? Я особисто вважаю, що „впадати в дитинство” не треба. Але зважати на її вік – необхідно. І тут дитячому письменникові доводиться набагато важче, ніж дорослому. Бо „дорослим” письменникам притаманна одна манера оповіді - що для тридцятилітньої, що для сімдесятилітньої людини. А от дитячому... Скажімо, трьохлітня дитина любить ламати речі, аби дізнатися, що ж воно там, усередині. Слово для неї – та ж сама цяцька, яку треба розкласти на складові. І письменникові, коли він хоче бути зрозумілим, треба це враховувати. Він мусить перевтілитися в дитину, він теж мусить гратися зі словом, розкладати, показувати його під несподіваним ракурсом, надавати йому його первісного змісту. І перевтілюватися він мусить не раз і не два, бо ж у чотирилітньої, семилітньої і п’ятнадцятилітньої дитини різні світи, різні обрії, різні здатності до світосприймання. Проте чи багато з нас це уміють?

Сьогоднішня українська дитяча література має дещо відмінні ознаки від літератури вчорашньої. Юний читач не сприймає довгих описів і нескінченних ліричних відступів. Його приваблює кінематографічна стрімкість сюжету, лаконічна, майже афористична оповідь, українська сутність, гумор. Без останньої деталі будь-який твір йому нецікавий.

Загальновідомо, що для того, аби влучно вистрелити, треба добре прицілитися. І тут є в кого повчитися. Я, наприклад, щиро вражений тим, як, ще не написавши першого тому своєї Поттеріани, Джоан Ролінг вже чітко, до окремих деталей уявляла, що саме буде в другому, п’ятому, сьомому томах. От воно, справді фахове ставлення до своєї роботи!

У дитячої літератури є два могутні крила – історія і фольклор. Переконаний, що наша історія не гірша від французької чи англійської, не кажучи вже про американську чи російську. Згадаймо про поразку перського царя Дарія в наших причорноморських степах, про героїку княжої доби, про Грюнвальдську битву, про Сині Води, згадаймо бодай про наше славне козацтво! Які постаті, які події, які пристрасті все ще чекають своїх біографів та художників! До речі, дехто вже скористався з цього. Наприклад, всесвітньо відомий говардівський варвар Конан-завойовник родом з Кіммерії, себто протоукраїнець. А ми, на жаль, все ще мовчимо. Хіба що один Олександр Гаврош з Ужгорода видав дві блискучі, веселі і глибоко національні історичні повісті „Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу” та „Пригоди тричі славного розбійника Пинті”, започаткувавши тим самим у львівському „Видавництві Старого Лева” серію „Українська сила”. Судячи з намірів автора, ця серія має всі підстави розраховувати на довге життя. І дуже хотілося, щоб до історичних екскурсів пана Олександра так же успішно приєдналися і його колеги, імена яких поки що невідомі.

Український фольклор теж нічим не поступається творчості найдревніших народів планети. Проте як цю скарбницю використовують наші дитячі письменники? Майже ніяк. Сліпо снуючи за модним нині у світі напрямком „фентезі”, вони без особливого успіху сушать свої мізки над створенням всіляких абстрактних, аморфних створіннячок, які не приносять слави ні собі, ні своїм творцям. Вони забули, або ще й не втямили, що шлях до європейського визнання народжується лише на національному ґрунті. За прикладами ходити недалеко. Туве Янссон прославилася тим, що показала всьому світі мумі-троллів зі своїх, національних, казок. Астрід Ліндгрен поселила свого Карлсона на стокгольмському даху. Про Гаррі Поттера чи гобітів уже й не кажу – вони виросли на щедрому ґрунті англійського фольклору – який, ще раз нагадую, нічим не переважає український. Проте щось не чути, аби подібне – не кажучи вже про краще – створили наші умільці пера та комп’ютера. І це в той час, коли маємо повно-повнісінько своїх перелесників, потерчат, Охів, Віїв, лісовиків, русалок, домовиків, Кощіїв Безсмертних, котрі аж просяться у гарну національну літературну казку.

І останнє. В літературному житті назрівають, та вже й назріли, важливі події. Минулого року львівський форум вирішив розділитися на дорослий і дитячий. Дехто вважає, що керівники форуму скористалися принципом „баба з воза”, проте я підтримую це рішення. Нашій дитячій літературі вже до снаги стати кораблем далекого плавання, а письменникам немає рації поодинці триматися на плаву – їм в усіх відношеннях вигідніше скласти екіпаж цього корабля. І не лише на форумі, а і в повсякденному житті. Бо хтось та повинен добиватися відновлення номінації „дитяча література” в Шевченківському комітеті, ходити по міністерствах, захищати інтереси дитячих письменників перед владою і суспільством. Коротше кажучи, настала пора для об’єднання дитячих письменників, художників та видавців - всіх тих, хто дбає про духовний рівень підростаючого покоління.

Прошу зрозуміти мене вірно: я не закликаю відокремитися від літератури дорослої, як наприклад, Україна від Росії. Але, зважаючи на заяви керівників Спілки про можливий саморозпуск – треба щось робити, інакше нам знову засвітить перспектива п’ятого колеса літературного воза. А як наше об’єднання назвати – товариством, асоціацією, гільдією чи ще якось - це справа другорядна. Головне, що, об’єднавшись, нам буде легше прямувати до європейського літературного рівня, де владарюють не вигода і розрахунок, а Толкін і Ролінг, Мілн і Льюіси, Астрід і Янссон.