Донченко О. Серце беркута : повість / Олесь Донченко. — Київ ; Харків : Укр. держ. вид-во, 1945. — 38 с.

Нам випало жити в час війни. Онуки та правнуки «дітей війни» Другої світової в Україні самі стали «дітьми війни».

За довгі роки війни Росії в Україні уже написано чимало книжок для дітей і підлітків. Лише незначна частка з них – власне про війну. Бо попри все ми, українці, готуємо своїх дітей до мирного життя, до любові та радості, творчості та поступу! Наша стійкість, наші втрати, наша перемога – все це для того, щоб майбутнє (а діти – це і є НАШЕ МАЙБУТТЯ) було прекрасним, якомога менше травмованим, здатним наповнити світ гармонією.

Та все ж кожна дитяча книжка «часу війни» відображає також і наші страхи, біль, неспокій…

А які сенси та внутрішні переживання заклали у тексти для дітей українські автори в часи Другої світової? Що їх лякало? На що вони сподівалися від своїх дітей, а нині – наших батьків і дідусів з бабусями?

Невеличку повість Олеся Донченка «Серце беркута», задуману в евакуації  та завершену в 1944 р. у Харкові, Володимир Малик на початку 70-х рр. минулого століття не без підстав назвав одним із кращих творів української дитячої літератури часів Другої світової. Бо це насправді твір про дитину у війні, твір ніжний, щемкий і чесний, хоча й «присмачений» (як того вимагав час) і «подвигом», і «соціалістичними ідеалами». Навіть сьогодні ця повість торкає душу, захоплює.

В центрі розповіді – дванадцятирічний киянин Ігор, який із мамою Антоніною Дмитрівною вимушений виїхати до Казахстану, де інтелігентна жінка з дитиною опиняється в ролі «начальника» малесенької залізничної станційки посеред неозорого степу. Поряд – лише казкові , не торкані цивілізацією степові простори, нитка залізниці, котрою пролітають потяги, невеличкий аул, у якому живе сердечний товариш – син акина Джанкея Сиздикова ровесник Акіш, та черговий по станції Іван Іванович.

Таким було і кількарічне евакуаційне буття  родини Донченків. Письменника, зважаючи на хворобу, не взяли на фронт, а у вересні 1941 р. із сином і дружиною вивезли до Алма-Ати, де вони трішки жили у родинах казахських письменників, а потім опинилися на станції Агадир Карагандинської залізниці, де жила сестра дружини Катерина Макарівна Міщенко, чоловік якої Іван Григорович був начальником місцевого депо. Донченко знаходить роботу: спершу кореспондентом газети «Угольная магистраль», згодом – редактором газети «За большевистские темпы». Щоб допомагати фронтові в Україні, постійно виступає на платних літературних вечорах, гроші з яких ідуть на побудову танкової колони, пише російською «платі» оповідання для преси Казахстану. Лише у лютому 1944 р. родина повернулася до зруйнованого війною Харкова.

За десятиліття до того, влітку 1931 р. Олесь Донченко уже був на Уралі у творчому відрядженні до Магнітобуду із завданням написати про «велику соціалістичну будову». Та поряд із тим він багато часу провів, вивчаючи життя кочових казахів, башкирів та інших народів Південного Уралу й наисав не лише «обов’язковий» роман «Зоряна фортеця», а й дитячу повість «Аул Іргіл», де боротьба з баями розчиняється у феєрії пригод і героїки, а увагу привертає психологія переростання заляканої гнобленої дитини у гідного себе підлітка. Саме тому образи казахів у «Серці беркута» не схематичні та надумані, а швидше романтизовані, як ось індіанці у Ф. Купера. Акіш виглядає набагато досвідченішим у буденному житті та водночас сердечно й дитинно  прив’язаний до свого приїжджого приятеля – мудрагеля, котрий бачив і прочитав незрівнянно більше. Раціональний і вправний у степовому житті, хлопчик не уявляє себе «на навчанні в Києві», що Ігореві бачиться як річ звичайна та логічна тощо. Так само вічністю та міфом дихає образ Акішевого батька – акина. Саме від нього хлопчики чують чудову історію про серце беркута, якого хитрістю вбив шакал, але так і не зміг поласувати серцем, яке стало чарівним каменем, який обертає кожного, хто його знайде, на непереможного воїна. Але Джанкей для Ігоря також і просто один із дорослих, чиї випадкові слова та дії пробуджують часом складні та болючі переживання в дитині.

Олесь Донченко напрочуд тонко й художньо передає перетікання почуттів у душі хлопчика. Ось він захоплено спостерігає безмежжя степу й відразу згадує такий не схожий до цієї, нехай і прекрасної пустки гомінкий Київ, бачить нитку потягу поряд із їхньою новою «білостінною оселею» й відчуває біль, бо вже майже півроку немає жодної вісточки від тата. Відпочиваючи в тіні кущика смородини, він радіє згадці, як із мамою його садили та думає, навіщо мамі стільки квітів, можливо, бо у неї «проліскові очі» тощо.

Тут варто зауважити, що кожна деталь у О. Донченка, навіть оцей кущик смородини, працює, пронизуючи розповідь наскрізними яскравими чи ледь помітними прожилками почуттів, ідей, натяків тощо, і саме тому у невеличкому обсязі тексту письменникові вдається вмістити напрочуд багато. Скажімо, хлопчик у тіні куща смородини згадує Івана Івановича, який своїми почуттями до його мами «затьмарив» йому душу, а наприкінці чоловік обіцяє Марії Дмитрівні «доглядати її смородиновий кущ» тощо.

Ігор, головний герой і наратор повісті, постійно рефлексує над побаченим і почутим, а ще більше – над власним проживанням того всього. Тому так щиро проймає читача розуміння хлопчика, чому раптом тиха усмішка Івана Івановича, від якої «робилося затишно на серці», почала викликати «неспокій».  Ігор ще не вміє сформулювати свого страху, але ми, як і герой, помічаємо закоханість чоловіка у самотню жінку, його наполягання «перестати чекати» Ігоревого батька.

Кілька сторінок вміщують величезну драму дитини – від внутрішнього жаху, що з татом насправді може щось трапитися, до відчайдушного запитання до мами перед сном, чи вона чекатиме, та казкового сну, де беркут приніс листа й довелося боронити його від Івана Івановича. … аж до буденної відповіді зранку – «Вся його істота була пронизана єдиним бажанням – побачити листа, який, нарешті, має прийти від батька» – «Ні, Ігоре. Листа немає».

Так само драматичними постають переживання хлопчика, коли вони з мамою дізнаються, що батько втратив ліву руку та їде до них. Неймовірна сліпуча радість, залитий щастям світ враз затьмарюються, коли Ігор згадує про Хадішу з аула, котра, побачивши скалічілого чоловіка-фронтовика заявила «Не треба мені чоловіка-каліки!» («Не так моя мама, не така!» Але в хлоп’ячі груди хтось поклав важкий сірий камінь…»). Читачі разом із героєм сторожко, крізь щілинку між віями приглядаються до мами, котра то перечитує батькового листа, то застигає навпроти відчиненого вікна, де немає нічого окрім тьми… Напруга наростає й стає нестерпною, аж до шелесту-запитання: «Про що ти думаєш, мамо?» Й щирої відповіді, котра нічого не прояснює, хоча й цілком природна: «Я думаю про нашого тата».

Уся повість зіткана з отаких щемких картин, вихоплених із непростого драматичного життя евакуйованих. Ніде Донченко не говорить про побутові труднощі та злигодні родини. Але читач їх помічає. Так, Ігор як неймовірну лакомину приймає від друга смажену в олії пампушку – «баурсак», але не має чим віддячити (згадує свої «скарби», як от «ґудзик із шинелі міліціонера» й т.п.) та зрештою дарує найдорожче, що має, нашийник – єдину згадку про свого улюбленця пса Трезора, котрого вимушений був залишити в окупованому Києві.

Також повість повниться живописними, оповитих мревом казкових «далеких країв» описів степу (чого варта подорож до «долини білих кісток», описи сопок і озера, грози тощо), між якими природно зблискують динамічні замальовки чи й невеликі вставні новели з життя місцевих комах (як ось смерть скорпіона) та птахів (скажімо, як лисиця напала на гніздо орла), місцеві легенди («Пісня про серце беркута»), картинки побутового життя казахів тощо. Природа в «Серці беркута» стає таким само живим і повноцінним героєм, як і діти з різних народів, яким випало зустрітися, бо так розпорядилася нездоланна «світова буря» – війна. Але ними вона не розпорядилася!

Бо вічні речі – любов, сердечна дружба, порядність, доброта, краса – усе, що ми означуємо як Світло в людині, війні не підвладні. Як не підвладне серце беркута підлому шакалові у легенді.

Аналізуючи повість у своєму літературно-критичному нарисі про Олеся Донченка (чесніше сказати, намагаючись актуалізувати для читачіві!) у лихі для українства 70-ті рр. XX ст., Володимир Малик старанно наголошує, що легенда про скам’яніле серце беркута «… втілює в собі ідею про безсмертя народу» та «…є тим ідейним стрижнем, на основі якого будується вся повість», а «підсилює» її «…не менш поетичний епізод двобою хижої лисиці з могутнім володарем степу – орлом, який символізує  непереборний радянський народ». Та що «Ці образи- символи, за задумом автора, несуть велике ідейне навантаження: вони показують нездоланну силу радянського народу у смертельному герці з підступним фашиським звіром»[1]. Він мав так писати, бо за тих обставин ніяк інакше про «Серце беркута» не вдалося б розповісти розлого. Та й у самій повісті насправді присутні усі належні тогочасній літературі ознаки: нехай епізодичне, але протиставлення затишної юрти чабана розвалинам колишньої оселі бая, робітники, які «змінюють степ», художньо недоречні «плакатні» фрази в устах героїв тощо. Зрештою, задекларований автором пафос твору зосереджується на тому, що мрія Ігоря зробити щось насправді вагоме збувається: серед камінчиків, які він колекціонував, тато-геолог знаходить мідну руду, за рік у степу постає рудник, який дасть змогу виготовити для фронту ще більше зброї. А сам хлопчик здійснює справжній подвиг, коли в грозу, з останніх сил дістається до дорослих, аби вчасно попередити, що озеро загрожує знищити залізницю та рудник. Легендарним «Серцем беркута» казахський акин визнає камінь мідної руди, знайдений Ігорем. І саме його уламок залишає на згадку про себе хлопчик другові. Але… «Немов тупа байдужість скувала Акіша. І тільки тоді, коли поїзд уже виїхав за семафор, Акіш наче проснувся. Він зрозумів, що ось зараз прийшло до нього велике горе, що цей поїзд назавжди повіз від нього друга».

Повість Олеся Донченка, завдячуючи художній майстерності автора, на манюсінькій площині тексту сконцентрувала величезну кількість людських переживань, думок, авторських затаєних натяків і його ж «соціальістично-реалістичного конфеті», накиданого тут і там, аби відволікати увагу доглядачів від літератури. Скажімо, у час написання повісті символіка «орла» / «беркута» в українській літературі вже узвичаєно пов’язувалася зі Сталіном. «Але іноді орел – всього лише прекрасний дужий птах із високої собки», – ніби зауважує письменник і живописує життя птаха у природі. І вуже не впадає у вічі, що Ігор, коли орел-беркут загрожує йому (хлопець, до речі, хотів забрати з гнізда пташенят): «…витяг з-за пояса гострий ніж. Хіба цією зброєю він не зможе захистись від пазурів беркута? Отож сміливо в путь!».

Думаю, українці завжди прагнули плекати у своїх дітях Людяність і Чуйність, силу жити, а не служити будь кому чи будь чому.

Свобода і Слава як відкрите засвідчення, що ми завжди на боці Світла, – ось засновок нашої честі.

На жаль, у різні часи українські письменники мали різні можливості для розмови з дітьми. Інколи вимушені говорити чужою мовою, інколи – іномовленням. Ще частіше – спасаючи свою власну творчу натуру в тому «дитячому» тексті. Але кращі їхні твори, з яких так легко здмухуються «порохнява» та «блискітки» чергових «пануючих ідеологій», варті бути прочитаними. Бо тими казковими «крихтами» дитячих книжок, просипаних у всі часи нехай тихцем, але з вірою у його силу, позначений наш шлях додому. Наш шлях до повноти самоусвідомлення самоприйняття.

***

«…твори його, герої його живуть і довго житимуть. Він любив життя, боротьбу, працю, рідну землю, любив героїку подвигу і пошуків, героїку сміливих – дерзань, – і нема у нього твору, щоб там не виступали герої сміливі, чесні, розумні, сповнені романтичних мрій і героїчних поривань. Та й сам він був такий у житті – ніжний, чесний, добрий, правдивий. Життя його позбавлене якихось зовнішньо ефектних пригод, зламів, – воно текло для стороннього ока ніби спокійно, розмірено. Але то тільки могло так здатися для стороннього спостерігача. Насправді його життя – то суцільний трудовий подвиг. Думка його не знала спокою, вона нуртувала, як бурхливе джерело. Дмитро Бедзик у листі до дружини письменника Марії Макарівни підкреслює характерну рису Донченкової вдачі – мрійливість і романтичну піднесеність душі. Це вірно. Але, дивлячись на стоси книжок О. Донченка, не можна не підкреслити ще одну його важливу рису – чи не найголовнішу – величезну працьовитість. Невтомний трудівник на літературній ниві – ось коротка і точна характеристика цього талановитого письменника.

Тридцять років Олесь Донченко плідно працював у літературі. Десятки творів написав він за цей час. Кращі з них увійшли в скарбницю дитячої літератури і залишилися добрим другом, учителем і порадником дітворі. З їхніх сторінок письменник і тепер, немов живий, веде щиру, задушевну розмову зі своїми юними друзями» (Володимир МАЛИК, 1971 р.).[2]

Наталя МАРЧЕНКО.