Марко Вовчок
(Марія Олександрівна Вілінська)
(1833-1907)
 |
Найкраще в її писаннях, то без сумніву її мова.
|
«У всесвіті мені відомі лише дві прекрасні речі: зоряне небо над нашими головами і почуття обов’язку в наших серцях». Ці слова розкривають глибини душі видатної української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (Марка Вовчка), яка писала твори українською, російською, французькою мовами, розмовляла сімома, а читала — десятьма мовами. Вона першою познайомила Європу з Україною, видавши свої твори у Франції. Уродженка Росії, Марія Олександрівна понад усе любила Україну. Перебуваючи в Саратові, писала, що «...весь Саратов віддала б за єдину стеблинку чебрецю, що росте на берегах річки Росі». Як же стала Марія Вілінська українською письменницею Марком Вовчком? Сьогодні літературознавці, можна сказати, повністю з’ясували родовід письменниці. Її син, Богдан Маркович, зазначав, що родина Вілінських була швидше польсько-українською, ніж польсько-російською.
Життя Марії Вілінської цікавило багатьох письменників. Один із них – Євген Брандіс, дослідник біографії цієї видатної жінки. Як результат його праці вийшла книжка «Сила молодая» (Повесть о писательнице Марко Вовчок / Рис. Н. Петровой.– Л.: Дет. лит., 1972.– 240 с.: ил.). Це повість про знегоди та радості Маші Вілінської, про тривожне життя та поневіряння Марії Олександрівни Маркович та про книги письменниці Марко Вовчок, що принесли їй гучну славу.
Народилася Марія Олександрівна у сім’ї дрібного поміщика в Єлецькому повіті Орловської губернії. Батьки були людьми освіченими, любили спів і музику. Разом з братами Марійка здобула початкову освіту. Але зі смертю батька попрощалася вона із щасливим дитинством. Гультіпака вітчим розорив сім’ю. У дванадцять років дівчинку віддають до приватного пансіону мадам Мортеллі у Харкові. Кожна доба тут була розписана з точністю до хвилини, і майже без змін повторювалась наступного дня. За провини вихованок карали голодом і страхом. Волелюбна та принципова Маша Вілінська не витримала – утекла від муштри та зубріння за три місяці до закінчення пансіону. Мадам Мортеллі була дуже ображена, і не стільки за себе, скільки за «систему порядку та гармонії» у пансіоні. А Маша, на правах бідної родички, поїхала жити до тітки Катерини Мордовіної в Орел. І там, під час чергових зустрічей місцевого бомонду в тітчиних апартаментах, зустріла свого майбутнього чоловіка, людину незвичайну, блискучого українського етнографа Опанаса Марковича. У сімнадцять років, всупереч волі рідних, дівчина самостійно вирішує свою долю, обираючи життєвий шлях.
В Україні подружжя мешкало в Чернігові, потім – у Києві на Куренівці. Жили дуже бідно. Автор повісті наводить спогад М. Чалого (біографа Т. Шевченка), коли, відвідавши Марковичів, він писав, що жили вони «... у найбіднішій халупі, навіть без дверей, замість яких вхід до мешкання завішувався якоюсь рядниною...». Але молодість брала своє. Разом з Опанасом ходила пані Марковичева по базарах і селах, слухала кобзарів та лірників, вивчала народний побут, обряди й повір’я, записувала пісні, казки, прислів’я та загадки. В її паперах є чимало пісень, записаних у тогочасних селах, а тепер районах Києва – Куренівці, Шулявці, Пріорці, Борщагівці, Деміївці, Сичівці. І чого тільки немає у цих записах! Одні прислів’я чого варті: «Як бідний плаче, то ніхто не баче, а як багатий скривиться, то усяке дивиться», «Прибрався к святу у нову лату», «Багатий шепче з кумою, а вбогий з сумою». Зводила доля Марковичів з відомими українськими родинами – Галаганами, Лизогубами, Рєпніними...
У 24 роки Марія Олександрівна стає авторкою славетних «Народних оповідань». Це був блискучий початок літературної діяльності. Нікому не відома за межами Немирова дружина учителя географії провінційної гімназії – вмить стає першорядною письменницею. Цю збірку високо оцінив Тарас Шевченко. Використовуючи невідомі широкому читацькому загалу архівні матеріали, уміло поєднуючи документальну основу сюжету з художнім домислом, Євген Брандіс відтворює на сторінках своєї книжки теплі стосунки Тараса Григоровича з Марією Олександрівною. У натхненній елегії, присвяченій письменниці, поет називав її своєю донею, своєю молодою силою. Він був для неї не лише другом, а й учителем, наставником. Яскравим свідченням його батьківського піклування стало видання «Кобзаря» 1860 р. з дарчим написом «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко». Письменниця, у свою чергу, присвятила йому повість «Інститутка» та чудову казку «Чортова пригода». Взагалі, в українській літературі Марія Олександрівна першою почала писати прозові твори для наймолодших читачів.
Разом з її першою збіркою народився і псевдонім «Марко Вовчок». Із рекомендованих книжок ти дізнаєшся про існування кількох версій щодо походження цього, дещо дивного як для жінки, псевдоніму.
Серед художньо-біографічних творів українських авторів приверне твою увагу роман О. Іваненко «Марія» (К.: Рад. шк., 1988.– 542 с.), наповнений драматичним епосом народної боротьби з самодержавством. Період, висвітлений у ньому, – кінець 50-х та 60-ті роки ХІХ століття. Образ жінки-письменниці відтворено через столітній проміжок часу так, як його зрозуміла і відчула інша жінка-письменниця. Головне на сторінках цього твору – літературне та особисте життя Марка Вовчка. Починається роман сценою від’їзду письменниці за кордон. Одягнена зі смаком висока ставна білявка з розкішною косою, темними бровами та сірими великими очима, Марко Вовчок вражала своєю красою, талантом і винятковим хистом до мов. Ця поїздка її зовсім не лякала: вона чекала зустрічей з новими людьми, новими містами. Тим паче, що їхала не сама. З Опанасом Марковичем життя не склалося. Її супроводжував І. С. Тургенєв, про взаємини з яким дуже тактовно розповідає О. Іваненко. Він брав найдіяльнішу участь у влаштуванні грошових та побутових справ Марії Олександрівни та її сина Богдана, рекомендував її твори російським журналам, а їхні особисті стосунки відіграли виняткову роль в ідейно-творчому зростанні молодої письменниці. Саме Іван Сергійович познайомив її з письменниками Г. Флобером, Жорж Санд, Жулем Верном.
У Парижі Марко Вовчок переклала п’ятнадцять романів славетного фантаста Ж.Верна, казки Г.Х. Андерсена. Вона не втрачала зв’язків з передовими людьми України, листувалася з Т. Г. Шевченком. У своєму творі О. Іваненко багато місця відводить темі кохання письменниці та Олександра Пассека. Зображуючи прагнення Марка Вовчка до творчого усамітнення, автор роману завжди точно відтворює стан душі письменниці, її страх перед самотністю. Такими є сторінки книжки, де йде мова про її працю, про кохання Марії Олександрівни і російського критика Дмитра Писарєва, яке закінчилося трагічно: купаючись у Ризькій затоці, Д. Писарєв потонув. Цією подією закінчується роман «Марія», в якому, по суті, зображено лише половину життєвого шляху письменниці. На сторінках цього видання розповідається про людей, з якими мала дружні стосунки Марія Олександрівна. Це Т. Шевченко, О. Герцен, М. Добролюбов, І. Тургенєв, М. Сєченов, М. Некрасов, М. Костомаров, Ф. Тютчев, М. Куліш.
Життю та творчості письменниці присвятив свою повість-дослідження «Марко Вовчок» (К.: Дніпро, 1975.– 368 с., 9 арк. фотоілюстр.) уже знайомий тобі письменник Є. Брандіс. Цей твір написаний у жанрі, проміжному між науково-біографічним та біографічним романом, що і визначило особливість його викладу, анітрохи не применшивши достовірності. Перед тобою промайне все життя письменниці, однієї з перших у Росії емансипованих жінок, які жили за рахунок своєї літературної праці. У твоїй уяві постануть картини дитинства, «орловського вищого світу», майстерно відтвореного письменницею у романі «Жива душа». Довідаєшся ти про тверде рішення дівчини самій вирішувати свою долю, жити на мідяки, але без сторонньої допомоги, про народження сина Богдана — майбутнього математика, журналіста, улюбленця Марії Олександрівни (між іншим, копія метрики, знайдена в університетській справі Богдана, дозволила встановити важливу біографічну подробицю: його хрещеною матір’ю була «дочка генерала від кавалерії Рєпніна, княжна Варвара Миколаївна»). Автор розповідає про першу зустріч 24 січня 1959 р. з Т. Шевченком, години, проведені з ним у задушевній розмові, яка закріпила дружбу, що почалася ще до особистого знайомства.
Є. Брадіс оповідає і про найбільше кохання в житті Марії до О. Пассека, і про заміжжя з М. Лобач-Жученком, і про народження другого сина, Бориса, і про життя на Північному Кавказі поблизу Нальчика, і про написання казок для дітей, яких вона у розмові з Т. Г. Шевченком обіцяла написати «багато-багато». Казки почала вона писати в Італії, закінчила у Парижі і повернулася до них в останні роки свого життя. Це її найбільш значущі після «Народних оповідань» твори українською мовою. Є. Брандіс пропонує твоїй увазі різні версії походження псевдоніму письменниці. Найвірогідніше пояснення належить М. С. Лєскову: «Дівчина Вілінська стала пані Маркович, з чого потім утворився її псевдонім Марко Вовчок». Автор повісті, вивчивши архівні матеріали, так розповідає про Марію Олександрівну: «Сучасники відзивались про неї по-різному, але ніхто не ставився байдуже. Її любили чи ненавиділи, боготворили чи обливали брудом. Одні вважали її доброю, чуйною, дотепною, жвавою, веселою. Інші – холодною, лукавою, двоєдушною, понурою, черствою.
Так, вона порвала з чоловіком, вона змінювала свої сердечні уподобання, але переконань своїх вона ніколи не змінювала. Щоб про неї не говорили, які б не розпускали плітки, вона гордо проходила мимо. Вона ніколи не спростовувала наклепницьких вигадок, не зупиняла пасквілянтів, які намагались підірвати її репутацію і навіть позбавити права називатись авторкою «Народних оповідань» – тих оповідань, які символізували для сучасників визвольні прагнення віку.
Слід пам’ятати також і про особливості її самобутньої натури. Вимоглива до себе і до інших, вона в критичні моменти спалювала за собою мости і назавжди поривала з тими, хто її розчаровував. Компромісів не визнавала. Всупереч усьому, часом рішення її були безповоротні, вчинки необачні, хоч потім вона гірко каялася. Та у помилках своїх нікому не признавалася і вдавала, що життя її складається якнайкраще».
І наостанку нашої розповіді радимо тобі ознайомитись ще з однією книжкою, не художньою, особлива цінність якої у тому, що створив її онук письменниці Б. Б. Лобач-Жученко. Це людина з усіх поглядів незвичайна. У молоді роки — гардемарин, потім — командир Червоної Армії, один із перших пілотів-розвідників, штурман морської авіації під час Великої Вітчизняної війни, журналіст, яхтсмен, майстер спорту, Борис Борисович отримав у спадок від свого батька наповнену архівними паперами валізу. І коли він ознайомився з її вмістом, то щиро захопився дослідженням життя своєї знаменитої бабусі. Результатом цієї праці стала книжка «Про Марка Вовчка» (Сторінки до біографії письменниці.– К.: Дніпро, 1979.– 310 с., 7 арк. фотоілюстр.). У ній автор знайомить читачів з літературною діяльністю письменниці, з родинними традиціями, побутом сім’ї Марка Вовчка, широким колом її друзів та приятелів: О. М. Якобі, відомим юристом А. Ф. Коні, художниками О. А. Ріццоні, В. П. Верещагіним, В. Г. Перовим, паризьким видавцем
П.-Ж. Етцелем. Б. Б. Лобач-Жученко дає широку картину життя жінки, митця, що до останніх днів зберегла у серці велику любов до українського народу, боліла його болями. У своїй передсмертній записці, як сповідь, вона написала: «За все життя я не залишила нікого, хто був на моїй дорозі, хворий або нещасний».
Твори Марії Олександрівни ще за її життя були перекладені багатьма мовами. На жаль, їй не довелося прочитати поему про себе поета-демократа Олександра Навроцького. У ній поет прославляє твори Марка Вовчка, які є світлим променем для свідомості забитого, темного люду. Цей панегірик закінчується словами:
Спасибі ж, ластівко-голубко:
Ти серце вгору піднесла.
Ти наші щирі, смілі думки
Кругом по світу рознесла.
