До змісту Наступна 
Карло Коллоді (Лоренціні), автор книги «Пригоди Піноккіо», народився 24 листопада 1826 року у Флоренції у дуже бідній родині Доменіко Лоренціні, який служив поваром у маркіза Гінорі. Карло був старшим із десятьох дітей. Влітку їх відвозили у містечко Коллоді, на батьківщину матері. Саме назву містечка свого дитинства Карло, зайнявшись журналістикою, взяв за псевдонім, з яким увійшов до літератури. За його власними розповідями, у дитинстві він був відчайдушним шибеником. Тому мрії героя його найвідомішого твору Піноккіо «їсти, пити, спати, насолоджуватися та з ранку до вечора вештатись» були добре знайомі Карло. А історії, які він вигадував для приятелів, можна вважати першими літературними вправами майбутнього письменника.
Життя Карло Коллоді було сповнене різноманітних пригод, злетів і падінь. Маркіза Гінорі, яка була його хрещеною матір’ю, вирішила, що Карло повинен стати священиком. Та у семінарії, де він опановував теологію й літературу, Карло пробув недовго. З часом відважному тосканському добровольцю довелося брати участь у національно-визвольному русі, а у 1848 р. — і в революції в країні. Для патріотів-італійців боротьба була невдалою. Карло повертається у Флоренцію. Тепер головною його справою стає журналістика і література. Він був репортером і редактором патріотичних газет і журналів, видавав бібліографічний бюлетень і політико-сатиричні журнали «Ліхтар» та «Перепалка», упорядковував тлумачний словник італійської мови. У цей час письменник опублікував декілька збірок своїх оповідань: «Плямочки», «Очі та носи», «Забавні нотатки», «Критико-гумористичні міркування» та ін. Від літературної роботи його відволікла нова війна. У 1859 р., знову добровольцем, Коллоді вступив до Наваррського кавалерійського полку. Після недовгої участі у бойових діях проти австрійців він повернувся до літератури. З 1860 р. з’являються його нові романи, комедії, а також оповідання і критичні нариси гострого сатиричного спрямування.
Спроби писати для дітей почалися з перекладів чарівних казок Шарля Перро (1875 р.). Потім впродовж 1878–1881 рр. Коллоді випустив серію книжечок для дітей про пригоди Джаннеттіно — веселого, ледачого, трохи боягузливого італійського хлопчика, котрий любить добряче попоїсти. Згодом вони були зібрані у книжку під назвою «Подорож Джаннеттіно по Італії».
Якось у червні 1881 р. редактор «Дитячої газети» отримав від свого друга Карло конверт з рукописними сторінками з таким приписом: «Надсилаю тобі це дитяче лепетання, роби з ним, що хочеш, але якщо надрукуєш, заплати як слід, щоб мені захотілося його продовжувати». Це була історія маленького дерев’яного хлопчика Піноккіо. Як згадував пізніше Коллоді, задум цієї надзвичайної казки-пригоди визрів майже миттєво, і він створив її впродовж однієї ночі! Головним героєм казки став хлопчик-маріонетка (італійською — буратіно), який безперервно потрапляв у всілякі неприємності через свій характер. Коллоді назвав його Піноккіо, від слова «піно» — сосна, що на тосканському діалекті означає «сосновий горішок». За «Історію маріонетки» редактор заплатив автору 50 лір, і 7 липня 1881 р. в його газеті з’явилися дві перші історії про Піноккіо. У липні–жовтні було надруковано ще 13 глав, та вже у жовтні, після 15-ої глави, було слово «кінець». І цей кінець був суворим: героя повісили розбійники на гілці дуба, як повчання усім неслухняним дітям. Однак така кінцівка викликала цілковите неприйняття юних читачів. Можливо, вони думали, що неслухняність та пустощі не заслуговують такого покарання? Як би то не було, незабаром у часопису з’явилася об’ява: «Радісна звістка! Ви, звичайно, пам’ятаєте буратіно, котрого синьйор Коллоді залишив бовтатися на дереві? Здавалося, що Піноккіо загинув. Так ось, цей же синьйор написав нам, що Піноккіо зовсім не помер. Навпаки, він живий-живісінький, і з ним трапилися такі пригоди, що повірити важко...». Та юних шанувальників Піноккіо зовсім не хвилювала правдивість оповідання. Вони насолоджувались фантастичним феєрверком пригод, що розгорталися на звичайних білих сторінках, навіть не помічаючи обмовок та неточностей, що іноді зустрічалися у книзі. У 1883 р. «Пригоди Піноккіо. Історія однієї маріонетки» було видано окремою книжкою, яка розпочала свою справді тріумфальну ходу по планеті. Карло Коллоді на той час виповнилося 57 років.
Казку видавали та перекладали стільки разів, що навіть важко собі уявити. «Пригоди Піноккіо» було перекладено 87 мовами. Тільки англійською мовою книжка витримала 111 видань. Досить згадати, що перший російський переклад на початку ХХ ст. було зроблено з 480-го італійського видання. А сталося це у 1908 р., коли у Москві та Петербурзі цю повість опублікувало видавництво Вольфа. Та особливу популярність у нашій країні книга отримала завдяки створеній за її мотивами чудовій казці О.Толстого «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно» (1936 р.). Справжній переклад казки Коллоді з’явився тільки у 1959 р. Його зробив талановитий письменник Е. Казакевич, він же написав і прекрасну передмову до твору. Українською мовою книга Коллоді побачила світ у перекладі Ю. Авдєєва 1967 р. під назвою «Пригоди Піноккіо» .
Популярність казкового героя Коллоді надзвичайно велика. Покинувши звичні сторінки книжок, маленький дерев’яний хлопчик вийшов на театральні сцени, на екрани телевізорів і кінематографу. У 1939 р. Уолт Дісней створив повнометражний мультфільм «Піноккіо», а радянський кінорежисер О. Птушко у тому ж році зняв ігровий фільм «Золотий ключик». Всього за казкою Коллоді на кінець ХХ ст., за підрахунками ЮНЕСКО, створено понад 400 телевізійних передач. На ІІІ Міжнародному фестивалі у Москві (1963 р.) стрічка Луїджі Комменчіні «Піноккіо» завоювала Великий приз за кращий дитячий фільм.
Чому ж так подобається дітям та дорослим образ Піноккіо — звичайного хлопчика, здорового та пустотливого, зі своїми чеснотами та недоліками? Він не «цяця-хлопчик» з нудно-повчальних дитячих книжок, але й не герой типових історій про «поганих» дітей, котрі обов’язково перевиховуються у кінці книжки. Все, що коїться з дурненькою, легковажною дерев’яною лялькою, яка мріє стати справжнім хлопчиком, являє собою нелегкий шлях маленької дитини до усвідомлення нею важливості усіх людських чеснот. Становлення її моральності відбувається через самостійне пізнання світу, навчання на власних помилках.
У книзі дуже добре простежуються демократичні симпатії Коллоді. Піноккіо — син бідняка Джепетто, якому навіть доводиться продати куртку, щоб купити своєму малюку абетку. А сам дерев’яний хлопчик перетворюється на справжнього хлопчика тільки тоді, коли починає працювати, щоб підтримати старого батька та хвору фею — Дівчинку з лазуровим волоссям.
У «Пригодах Піноккіо» органічно зливаються мотиви італійських народних казок та реальна дійсність. І головне, казка написана з добрим гумором, м’якою іронією. Саме завдяки гумору її дидактизм не перетворюється у нав’язливий і нудний.
Коллоді цілком справедливо вважається засновником італійської дитячої літератури. Письменник добре розумів дитячу психологію, надаючи серйозним думкам зрозумілу для дитини форму цікавих пригод персонажів. Багато епізодів побудовано на дуже точних і тонких авторських спостереженнях.
Книга «Пригоди Піноккіо» висунула її автора у ряд чільних європейських дитячих письменників-гуманістів ХІХ ст. Її вплив на італійських читачів і письменників величезний — адже усі письменники були колись дітьми, і казка про Піноккіо увійшла в їхнє життя як одне з перших вражень. Оригінальний твір, в якому автор поєднує фантастику з дійсністю, належить до жанру, надзвичайно органічному для італійського мистецтва, адже Італія — батьківщина масок, лялькового театру з його знаменитими персонажами — Арлекіном, Коломбіною, Пульчинелою та ін. Заснована письменником традиція сатирико-гумористичної повісті-казки отримала продовження в італійській літературі, зокрема, у творчості такого відомого і у нашій країні автора, як Джанні Родарі.
«Пригоди Піноккіо» — книга, сповнена чарівності, оптимізму та дуже ніжної любові до людини. Коллоді в своїй книзі, багатій на гумор, чарівні події, любов та доброту, талановито поєднує розважальність з навчанням. Сотні дисертацій присвячено історії, трактуванню і аналізу цієї славетної казки. І немає нічого дивного в тому, що дитяча казка, насичена фантастичними пригодами, завжди привертала увагу художників. Якщо простежити шлях, що пройшли ілюстратори «Пригод Піноккіо», то можна побачити, як змінювався образ героя, як час і мистецтво накладали свої відбитки на його інтерпретацію. До першого видання казки (1883 р.) 62 ілюстрації створив Енріко Мадзанті, який працював у дусі Доре. На ту ж традицію спирався наступний ілюстратор «Пригод Піноккіо» Карло Кострі (1901 р.). Він прагнув досягти повної відповідності та правдоподібності і створював реалістичні жанрові замальовки з персонажами, яких можна кожного дня зустріти на вулицях та площах. Кольоровий варіант книжки вперше зробив Аттіліо Муссіно (1911 р.). На яскравому фоні з’явилися помітні, спрямовані на зовнішній ефект, персонажі. На початку 20-х рр. з’явилися вже зовсім недитячі ілюстрації Серджо Тофано та повна їм протилежність — яскраві, орієнтовані на казку ілюстрації Луїджі та Марії Августи Кавальєрі. Минає час. Але художники знову і знову звертаються до чудового Піноккіо та пропонують читачам власне бачення казки. Саме багатогранність цього фантастичного твору дозволяє кожному читачеві та художнику заново осмислювати її у нових вимірах та площинах.
У 1981 р. весь світ відзначав сторічний ювілей Піноккіо. На його батьківщині пройшло багато ювілейних свят — справжня «Піноккіана»: виставки, кіно- та театральні фестивалі, міжнародний симпозіум філологів і, нарешті, веселий ярмарок, подібний тому, що був у «Країні дурнів».
Популярному герою на його батьківщині споруджено пам’ятник, ідея створення якого з’явилася у 1951 р. у тодішнього мера містечка Роландо Анцелотті. Він оголосив конкурс, в якому взяли участь 84 скульптори, що не забули дитинства. Перше місце поділили Еміліо Греко з композицією «Піноккіо і Мальвіна» та Вентуріно Вентурі, який створив «п’яцетту» — площу, оточену стіною з кольорової мозаїки із зображенням персонажів казки. У 1956 р. у місті виріс бронзовий п’ятиметровий пам’ятник Піноккіо з сюжетами про його пригоди. На п’єдесталі викарбовано: «Безсмертному Піноккіо — вдячні читачі віком від чотирьох до сімдесяти років». Гроші на пам’ятник пожертвували дев’ять мільйонів дітей та дорослих. На цій же площі у 1964 р. архітектор Джованні Мікслуччі відкрив тратторію «Червоний Рак». Вона відтворює обстановку, в якій відбувалися події, що справили великий вплив на життя дерев’яного хлопчика. Згодом поряд на пагорбі з’явився парк зі скульптурами інших казкових героїв: Аліси, що побувала у Країні Чудес, персонажів казок братів Грімм та ін. Так розросталася країна Піноккіо. Сюди кожен рік приїжджають сотні тисяч відвідувачів з усього світу. Діти згадують найяскравіші епізоди з життя свого улюбленця Піноккіо, і кожному хочеться перевірити, чи насправді росте на цій землі чудове дерево із золотими монетами. І вони переконуються: «Зростає!».
У місті Коллоді у 1962 р. було засновано «Національний фонд Карло Коллоді» — унікальний гуманітарний заклад, що займається виключно творчістю письменника, який пропагував своїм пером ідеї добра та терпимості. У будинку Фонду знаходиться й незвичайна бібліотека, присвячена Коллоді та його знаменитому творінню. На полицях розмістилися 4 500 томів, з яких 3 000 — переклади казки мовами народів світу. «Тільки Біблію перекладають на інші мови частіше, ніж Піноккіо», — каже секретар Фонду Даніеле Нардуччі. — Ця казка об’єднує дітей різних країн, вчить їх жити у мирі, любові та злагоді». Недаремно італійці жартують, що Піноккіо невідомий лише у тих країнах, де немає дітей.
Найцікавіше, що з цією книжкою пов’язане одне зовсім справжнє диво. У тому січні 1883 р., коли казку закінчили друкувати в Італії вперше, за багато тисяч кілометрів від сонячної Флоренції, у далекій засніженій Росії народився той, хто через багато років по-своєму розповів історію про дерев’яну ляльку Буратіно.
Карло Коллоді не мав сім’ї. Він помер у 1890 р. (через сім років після появи на світ «Пригод Піноккіо») від нападу астми. У Флоренції на одному непомітному будинку встановлено меморіальну дошку зі скромним написом: «Тут в 1826 році народився Карло Лоренціні Коллоді — батько Піноккіо».