Василь Олександрович Сухомлинський — один із найвідоміших педагогів і дитячих письменників. Його ім’я широко відоме не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Ідеї видатного педагога ввійшли до скарбниці світової педагогічної майстерності, його досвід втілюється і сьогодні в освітньо-виховних системах європейських країн, Америки та Японії.
«Я ніколи в житті не належав собі», — казав педагог. Упродовж 32 років він вів педагогічний щоденник, який став основою для його художніх і наукових творів. В. Сухомлинський — автор 41 монографії, понад 600 статей і майже 1200 оповідань, притч і мініатюр–казок для дітей. Його твори перевидавалися величезними тиражами, а книга «Серце віддаю дітям» вийшла друком 30-ма мовами народів світу. Павлиську середню школу на Кіровоградщині, яку очолював В.О. Сухомлинський з 1948 по 1970 рр., за його життя називали Меккою для педагогів багатьох країн. Він був вдумливим дослідником дитячої душі, чуйним наставником молоді, педагогом, який увібрав у себе найкращі риси своїх попередників. Крім ерудованості, Сухомлинський мав неабияку силу волі, вирізнявся поміркованістю, надзвичайною скромністю, людяністю, працездатністю (вставав о четвертій ранку і писав до восьмої). Напевне тому ознайомлення з життєвим шляхом великого вчителя та глибоке вивчення його педагогічної спадщини є моральним і професійним обов’язком кожної людини, яка причетна до виховання.
Хто буде заперечувати, що бібліотекар, особливо дитячий, не причетний до виховання? Однією з основних функцій дитячої бібліотеки є саме виховна. Отже, без сумніву, бібліотекарі повинні бути ознайомлені з творчістю Сухомлинського для того, щоб використовувати у своїй роботі з читачами його педагогічні ідеї виховання гуманізму, високої моральності і поваги до дитини; допомагати вчителям і організаторам дитячого читання орієнтуватися в творчій спадщині видатного педагога; пропонувати їм його літературний доробок для дітей, а дітям — чудові художні твори. Василь Сухомлинський, без сумніву, випередив епоху, в якій жив. Його ідеї видавалися надто сміливими для радянської системи виховання. Для тих, хто забув, і для тих, хто мав щастя не знати тієї системи, наведу рецензію на книгу Сухомлинського «Серце віддаю дітям», яку, як уже згадувалося вище, переведено 30-ма мовами світу: «На нашу думку, у творах Сухомлинського є чимало недоліків. Найбільш суттєвим з них є те, що виховання моральних якостей у дітей є слабо пов’язане з ідейно-політичним вихованням учнів. Діти відзначають дні народження своїх ровесників, але ніде у книзі не розповідається, як діти відзначають всенародні свята: день народження Леніна, день жовтневої революції … Діти пишуть твори про природу, але у книзі нема жодного прикладу твору про трудову діяльність радянських людей, про піонерські справи. Невже Острів Робінзона і його шалаш доступніший для учнів 1–3 класів, ніж той шалаш, в якому переховувався Ленін?».
Одного разу «Учительська газета» звинуватила Сухомлинського у тому, що він пропагує любити кожну дитину. «Невже і дітей наших класових ворогів треба любити?!» — запитував обурений автор. Тепер це звучить смішно і дико, але в той час учителям, які працювали в руслі офіційної педагогіки, було не до сміху. В.О. Сухомлинський не вкладається в продекларовані канони. В перших своїх працях «Духовний світ школяра», «Людина неповторна», «Виховання особистості в радянській школі» педагог звернувся до духовного світу особистості, до її моральних цінностей. В цілісному вигляді гуманістичні педагогічні ідеї Сухомлинського вперше були викладені в «Етюдах про комуністичне виховання». Ось найголовніші з них: довіра й повага до дитячої особистості; погляд на навчальну діяльність школярів як на насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання; обмеження сфери впливу на особистість, виховання без покарань; велика роль слова та особистості вчителя для дитини. Ці його погляди на виховання викликали обурення з боку офіційної педагогіки: «Етюди про комуністичне виховання» були піддані нищівній критиці, а Василь Олександрович звинувачений у проповіді «абстрактного гуманізму».
Ось в таких умовах віддавав великий учитель своє серце дітям. А душі його дітей були зранені війною, сирітством, злиднями. Він лікував їх казкою, яку вони зустрічали ось тут, недалеко від домівки, на березі річки, в лісі чи в таємничій печері, де разом із ними складав оповідки про справедливість і перемогу добра над злом. Діти ставали спокійнішими, впевненішими, в них засвічувалася віра в те, що не все втрачено, і попереду їх чекає сповнене цікавих відкриттів життя. Діти хотіли вчитися. Це була «школа радості» Сухомлинського. Діти милувалися красою природи серед грон стиглого винограду, а вчитель розповідав їм казку про сонце і одночасно малював її. На білому аркуші народжувалися фантастичні образи двох ковалів–велетів. Діти слухали казку, а потім ставили педагогу різноманітні запитання. Василь Олександрович пригощав дітей виноградом, радячи їм одне гроно з’їсти, а одне понести мамі, щоб і вона скуштувала ягід. Деяким він давав кілька грон: і для хворої мами, і для бабусі, і для сестрички. Формувалася думка, що кожна дитина, якщо у неї вистачить сил, закладе власний виноградник, який буде плодоносити і стане лікарем для хворих батьків. Зачаровані казкою діти розходилися, притискуючи до грудей пакуночки з виноградом — гостинці для рідних. А мудрого павлиського Педагога в цей час турбувала думка: хто з дітей донесе виноград додому? З міркувань педагогічної делікатності він не запитає про це в них, сподіваючись: може, хто сам розповість? Саме використання таких методів закладає первинний фундамент людських взаємин, які починаються в сім’ї між дітьми та найближчими людьми. Це моральні стосунки піклування про батьків, сестер, бабусь, дідусів. Це якраз і є та мудра етнопедагогіка, до витоків якої і звертався учитель, черпаючи наснагу для свої педагогічних відкриттів.
У «Батьківській педагогіці» Сухомлинський по-новому осмислює взаємозв’язки родини і школи. Головним у цьому зв’язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. Кожен народ продукує свою систему морально-етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, через звичаї і традиції. Загалом, виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого, до матері, до бабусі, рідних.
У книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Павлиська середня школа» Василь Олександрович розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немічним, участь у прикрашанні школи, селища тощо. Формуванню гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу. У програмі роботи поряд із загальними категоріями етики (моральність, гідність, чесність, працьовитість) реалізуються такі, як: щастя, радість, совість, співчуття, духовність. Заслуга вченого полягає не лише в тому, що він включив ці поняття до програми, але й у тому, що втілив у життя.
Про те, що казкою можна лікувати зранені душі дітей, Сухомлинський вперше замислився, працюючи над творами Януша Корчака. Він зрозумів: «Казка — благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Казка виховує любов до рідної землі вже тому, що вона — творіння народу, створені народом казкові образи, що живуть тисячоліттями, доносять до серця і розуму дитини могутній творчий дух народу». І тоді вперше у Павлиській школі було обладнано дитячу кімнату казки. Уроки, які проводилися в ній і серед природи, справляли на дітей велике враження, пробуджували творчі здібності настільки, що вони самі починали складати казки. У меморіально-педагогічному музеї В.О. Сухомлинського нині зберігається 70 томів таких дитячих казок. У його багатій літературній спадщині слід виділити і педагогічні казки для дітей, що вийшли окремим виданням вже після смерті педагога. Ці казки — дивосвіт малят, розкритий очима мудрого наставника, який не повчає дітей, не спонукає чи заохочує їх, а просто йде поруч, інколи ще й десь за ними, радіючи разом з дітлахами кожному новому відкриттю. Його казки зовсім непомітно зовні, але активно й ефективно виховують у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку найкращі людські почуття щиросердності і любові до всього прекрасного, формують перші навички людяності у взаєминах між ними самими.
Вчений, розуміючи різницю в рівнях задатків і здібностей дітей, слушно робить висновок, що саме у сфері формування моралі, поведінки школярі мають рівні можливості для свого гуманного, морального зростання, і саме тут створюється рівне становище для розвитку всіх. «Школа стає справжнім осередком культури лише тоді, коли в ній панують чотири культи: культ батьківщини, культ людини, культ книги і культ рідного слова» — казав він. Щоб учень був спроможний засвоїти базовий, а потім вищі рівні освіти, у нього, насамперед, потрібно розвивати уміння вчитися. До найважливіших загальнонавчальних умінь, навичок, що ними має обов’язково оволодіти кожний учень за роки навчання у середній школі, Василь Олександрович відносив уміння: спостерігати явища навколишнього світу; думати, зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, дивуватися; висловлювати думку про те, що бачиш; спостерігати, робити, вільно, виразно, свідомо читати; вільно, досить швидко і правильно писати; виділяти логічно закінчені частини у прочитаному, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ними; знаходити книжку з питання, що цікавить; робити попередній логічний аналіз тексту у процесі навчання; слухати вчителя і одночасно коротко записувати зміст; читати текст і одночасно слухати інструктаж учителя про роботу над текстом, над логічними складовими частинами; написати твір, розповівши про те, що спостерігаєш навколо себе. Як бачимо, більшість з висунутих Сухомлинським постулатів безпосередньо стосуються залучення дітей до читання, до виховання у них звички читати та знаходити потрібну інформацію.
В. Сухомлинський особливо велику виховну роль відводив слову. Недооцінювання його значення у вихованні, невміле та неефективне використання слова вважав найбільшим недоліком у роботі педагогів. У своїх наукових працях він показав величезні виховні можливості живого усного і друкованого слова. Слово — могутній засіб впливу на свідомість дітей, який у поєднанні з іншими може творити дива у процесі виховання. Словом можна спричинити тривогу, розгубленість, недовіру, а можна надихнути на творчу працю, на творчі вчинки. А друковане слово — невичерпне джерело духовної мудрості, ім’я якого — книжка. Школа, підкреслював педагог, тільки тоді школа, коли в ній є культ книжки. Виховати в учня високу культуру читання, викликати радість і насолоду від спілкування з книжкою — означає привчити дитину до самоосвіти і самовиховання, запобігти формуванню морально неповноцінної особистості.
Педагог розробив критерії відбору книг і визначив коло читання для учнів різного віку. Правильно дібрати книжки для читання означало для нього спроектувати майбутнє духовно багате життя школяра, сформувати в його свідомості «уявлення про найважливіші етапи духовного життя людства». Він узяв до уваги результати сучасних йому педагогічних пошуків і зробив спробу окреслити коло читання для всіх шкільних вікових категорій — від дитинства до юності включно. Таким чином, в основу комплектування шкільної бібліотеки було закладено художню літературу, яка не тільки утверджує найважливіші людські цінності, а й відображає національну і світову історію, духовну і матеріальну культуру. Вчений підкреслював, що, насамперед, у цьому процесі потрібно враховувати інтереси дитини і її індивідуальність. Лише тоді можна дібрати саме ту книжку, яка не залишить маленького читача байдужим, спонукатиме його до роздумів. Зауважмо, що перелік творів, запропонований великим педагогом, актуальний і сьогодні. Принципи відбору книг для учнів підліткового віку в Сухомлинського були орієнтовно такі ж, як і для молодших школярів. Він враховував і наукові запити підлітків та пропонував їм книжки, що дозволяли б значно поглиблювати знання з різних навчальних дисциплін, створюючи певний інтелектуальний фон.
У статті «Література і людина» Сухомлинський стверджував, що література — це музика слова, яка відіграватиме значну роль у моральному та естетичному вихованні молоді, якщо діти, сприймаючи художні твори, не тільки пізнаватимуть світ, не тільки захоплюватимуться музикою слова, а й самі творитимуть свої маленькі художні шедеври. Вивчення літератури в школі педагог порівнював зі стежкою до квітучого саду. Ось як він висловлювався з цього приводу: «Книги, які ввійшли в золотий фонд світової літератури для дітей, мають бути в кожній найменшій, найвіддаленішій школі. Я впевнений, що саме у віддаленій від центрів школі можна створити умови для того, щоб головним засобом збагачення духовної культури школярів було читання»; «Як музикант не може жити без того, щоб не брати до рук свого улюбленого інструмента, так мисляча людина не може жити без перечитування улюблених книжок…».
У праці «Сто порад вчителеві», розглядаючи діяльність педагогів, В. Сухомлинський вважав, що джерелом їхньої творчої індивідуальності є книга і особиста бібліотека, призначення якої — вводити вихованців у світ книги. Він називав бібліотеку найважливішою складовою своєї педагогічної системи. Бібліотеку самого великого вихователя і педагога складав золотий фонд світової культури: художні твори найвидатніших письменників усіх народів, література про людей і людство, книжки з різних галузей природничих знань, мистецтва; посібники для самостійного вивчення мов; словники та книги іноземними мовами. Недаремно у статті «Моя педагогічна система» він писав: «Я не уявляю собі впливу на своїх вихованців без поступового введення у цей чудовий світ — світ книги».
Сам Василь Олександрович мав енциклопедичні знання й широке коло інтересів. Але, передусім, був учителем, учителем української мови і літератури. У статті «Слово про слово» він закликає колег: «Відточуйте слово. Говоріть дітям красиво про красу навколишнього світу. Слово — це найтонший різець … Вміти користуватися ним — найвище мистецтво. Оволодіваймо ж цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса». Саме для того, щоб учні відчули «відтінки і пахощі рідного слова», ним було розроблено програму подорожей стежками рідної мови. На його думку, щоб виховати гідну, чуйну і сердечну людину, яка любить усе прекрасне на землі — і ранкову зорю, і спів соловейка, і безкраї поля, вкриті квітами та травами, потрібні і слова, і власний приклад. Учитель може словом вилікувати душу дитини, застерегти від поганих звичок, пробудити доброту. Мова в роботі педагога–професіонала — найсильніший засіб виховання. Про це творець з Павлиша висловлювався так: «Викладати цей предмет повинні найздібніші і найталановитіші. Бо це не просто передача знань, практичних умінь, навичок. Це передусім виховання. Викладання мови — це творення людської душі, бо воно є найтоншим зіткненням до серця людини»; «… дві рідні мови — це так само безглуздо, якби ми намагалися уявити, що одну дитину народили дві матері. У дитини є одна мати. Рідна. До смерті. До останнього подиху …»; «У школі повинна бути передусім висока мовна культура. Повинна панувати атмосфера великої чутливості до слова: сказане чи написане неправильно має звучати таким же дисонансом, як фальшива нота для людини, яка володіє високим музичним слухом»; «Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу — рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури».
Ось таким він був — цей великий педагог із маленького українського села, який широко розсунув стіни своєї «школи радості», запросив до неї всіх небайдужих людей, готових беззастережно віддавати свої серця дітям. Завдяки його самовідданості, таланту і великій любові до дітей, звичайна сільська школа стала відомою всьому педагогічному світу.
Ми, всі дорослі, причетні до виховного процесу. І дитячий бібліотекар — також педагог, який, до того ж, має велику перевагу над вчителем — більший доступ до інформації, до книги і, головне, дитина приходить до нього за власним вибором, у свій вільний час. А кому більше дано, з того й більше спитається. Справжній бібліотекар той, хто володіє якостями, якими, за Сухомлинським, повинен бути наділений вчитель. Ми кожного дня спілкуємося з нашими читачами. Ми маємо любити їх, бачити в кожній дитині особистість, долучати до знань через книжку, створювати комфортні умови для плідної праці і гарного відпочинку, тобто творити «бібліотеку радості». А щоб зробити це добре і правильно, в першу чергу, потрібно проникнутися творчою спадщиною великого і мудрого педагога та досконало знати її. Його «Сто порад вчителю» — вказівка до дії не тільки вчителю, а й нам з вами, шановні колеги.