Література з острова Великобританії завжди була особливою. А надто дитяча. Попри відірваність Об’єднаного Королівства від решти Європи, саме англійське красне письменство в усі часи було законодавцем моди на континенті, вже не кажучи про колишні колонії, такі, як Сполучені Штати. І нехай не обманює вас мала кількість англійських підданих серед нобелівських лауреатів з літератури. По-суті, це нічого не означає, а надто — коли йдеться про дитячу літературу. В усі часи англійські автори багато уваги приділяли писанню творів для дітей (або творів для дорослих, які згодом із успіхом перетворилися на дитячі). Не буду перераховувати всіх, але, безумовно, на чолі цього списку ви побачите і Вайлда з казками, і Керрола з «Алісою…», і Кіплінґа з «Книгою джунглів», і Толкіна з «Гобітом». Кожного з них можна сміливо назвати вершинним досягненням світової літератури у своєму жанрі.
З’являються все нові й нові переклади англійських класиків українською. Останнім часом перекладено багато вартісних книг, про які ми раніше лише чули. І цей процес триватиме й далі — черпати з «англійського чобітка» можна ще довгенько. Втім, у цьому чарівному чобіткові, як у відьминому казанку, і зараз кипить-бурунить прецікаве вариво, виносячи назовні дивовижні перли — встигай тільки зловити. Наскільки це добре вдається нашим видавцям — спробуємо з’ясувати.
У цьому огляді я зупинятимуся лише на тих книгах та серіях книг, які виходили англійською в останні п’ять років. Я не згадуватиму також тут про феноменального «Гарі Поттера» Джоан Ролінґ. Просто тому, що ця серія лежить поза часом і простором, на вершині, з якої її ще ніхто не зіштовхнув. Приємно відзначити, що стараннями «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» усі твори Ролінґ з’явилися у гарних українських перекладах Віктора Морозова і в Україні здобули не меншу популярність, ніж на батьківщині авторки та в усьому світі.
Книжкова індустрія Англії вже давно працює, як годинник. Розкручені автори видають на гора по кілька книг на рік, постійно підігріваючи читацький інтерес. Однак, заради справедливості, треба сказати, що у більшості випадків книги, зняті з такого конвеєра, справді варті уваги.
Уже досить давно «Видавництво Старого Лева» видає книги Джеремі Стронґа. Українська серія «Читання для реготання» далеко не повністю охоплює творчість знаменитого майстра легкого гумористичного жанру, однак є надія, що вона продовжуватиметься. Перекладачами різних книг Стронґа стали той-таки Віктор Морозов, а ще Орест Стадник і Віктор Поритко. Цікаво, але складається враження, що у Англії Джеремі Стронґ менше популярний, ніж в Україні. Про це свідчить хоча б порівняння англійської та української сторінок цього автора у «Вікіпедії». Нещодавній скандал із «комісією моралі», яка заклеймила книгу «Знамениті сіднички мого братика», тільки підігрів інтерес українців до цього автора.
Інший схожий «серійний» автор дитячої прози, про якого треба згадати, — Іан Вайброу. Ще давніше його серію про Малого Вовчика взялося видавати видавництво «Добра Читальня», а тепер естафету перехопив «Старий Лев». Вже видано три книги: перші дві у перекладі Ореста Стадника, третя — Віктора Морозова. Про успіх чи неуспіх цих книг в Україні поки говорити зарано. Хочеться подивитися, як їх розкрутить одна з найпотужніших піар-команд серед українських видавництв. До цього є всі передумови — і оригінальність книг (де малюнків більше, ніж тексту), і особлива прихильність до малого розбишаки Вовчика українських пластунів (адже Вовчик теж устиг побувати пластуном). Цікаво спостерігати, що українські покупці загалом непогано сприймають експериментальні, як на наші смаки та звички, книги, якщо йдеться про дитячу літературу. На диво, саме серія про Малого Вовчика — не найпопулярніша серед серій книг Вайброу. Книги «Сурикатна лихоманка» та «Чарлі з повним відром динозаврів» здобулися значно більшого визнання на батьківщині автора. Попереду нові експерименти? Побажаємо видавцеві наснаги.
А ось із книгами Джаклін Вілсон сталося навпаки. Її книги з’явилися в Україні досить недавно, хоча пише вона так само давно, як і попередні автори. І вона єдина з нині живих авторів (якщо не зважати на Ролінґ) регулярно входить у всі можливі книжкові рейтинги «кращих книг усіх часів», приміром, до рейтингу поважного часопису «The Telegraph». Що не кажіть, а мало кого з сучасних письменників можна легко поставити поряд із Джеймсом Баррі, Робертом Люїсом Стівенсоном, Енід Блайтон, Кеннетом Гремом… Так сталося, що перекладати книги Вілсон українською випало мені, Володимирові Чернишенку, тому не розхвалюватиму їх, хоча книги (я не кажу про переклад) на те заслуговують. Скажу лише, що книги Вілсон, як і книги Блайтон, у більшості англійських книгарень займають окрему поличку, також це єдині книги, рекламу яких я бачив на біл-бордах і телефонних будках. Мало яка школа у Англії не має фан-клубу Вілсон. А нещодавно з приємністю дізнався, що фан-клуб цієї авторки створено дівчатами в одній тернопільській школі. Сподіваюся, серія, започаткована видавництвом «Навчальна книга – Богдан», триватиме й надалі, адже на наших полицях все ще так мало проблемних дитячих і підліткових повістей, які й розважать, і навчать, як чинити у критичних життєвих ситуаціях.
Інша серія видавництва «Навчальна книга – Богдан», про яку хочу згадати, лежить на іншому жанровому полюсі, але у Англії не менш популярна. Йдеться про книги Кріса Рідела та Пола Стюарта з серії «Легенди світокраю». Оригінальне фентезі, оздоблене прекрасними чорно-білими малюнками самого Рідела, зачаровує юних читачів, особливо хлопчаків, провокуючи появу все нових сиквелів і приквелів. Оригінальний світ, створений авторами, населений дивовижними істотами, яких тут дуже багато, динамічна оповідь, детективний сюжет — усі складові успіху. На жаль, видання серії українською зупинилося і не подає ознак життя. Частково через передчасну смерть перекладача — Валентина Корнієнка. Цей тлумач від Бога, відомий своїми перекладами Керролівської Аліси, високо поставив планку. Чи зважиться хтось продовжити його працю? Останні кілька років готується до друку й ніяк не може вийти останній перекладений ним том саги про Світокрай — «Зимові лицарі».
Чому це визнане світом фентезі лишається мало непоміченим у країні, де даний жанр — один із найзатребуваніших? Загадка, відповіді на яку мусять шукати видавці, книгорозповсюджувачі та популяризатори читання. Тим часом Рідел та Стюарт почали нову захопливу та не менш популярну серед англійських дітлахів серію…
Не можу не згадати також ще дві книги англійських авторів, які лишилися непоміченими. Обидві вони — сиквели до відомих творів добре знаних авторів. Перша — видана «Країною мрій» книга Девіда Бенедиктуса «Повернення у столітній ліс». Це перше офіційне продовження Мілнівського «Вінні-Пуха». Видано книгу в перекладі Наталії Тисовської із оригінальними ілюстраціями, намальованими «під Шепарда» (ілюстратора знаменитого Вінні). Друга — ще одне дітище «Навчальної книги – Богдана» — «Пітер Пен і багряний пірат» Джеральдін Мак-Коркран. Це, як ви здогадалися, продовження книги Баррі «Пітер Пен і Венді». Переклад здійснив Анатолій Саган. Обидві ці чудові книги лишилися непоміченими рецензентами, а відтак, повноцінно не дійшли до українського читача і продовжують чекати покупців на найнижчих полицях книгарень. Пошукайте, вони там мають бути.
Звичайно, дуже багато книг, які спричинили справжній фурор у Англії, досі лишаються неперекладеними. Один із прикладів — фаворит мережі книгарень «Waterstones» книжка «Ketchup Clouds» авторства Анабель Пітчер, у якій дівчинка пише листи до засудженого в’язня. Така «проблемна» дитяча література нині надзвичайно популярна і в Англії, й у всьому світі, тож особливо прикро, що ми тут пасемо задніх.
Також свідомо не зупинятимусь на розмаї дитячих кольорових книг, таких популярних у Англії, бо жодна з них іще українською не вийшла, хоча саме ці книги постійно у всіх на слуху. Найвідоміша з них — «The Gruffalo» Джулії Дональдсон, написана у віршах і оповідає про мишеня, яке вигадало уявну потвору, щоб полякати ворогів, а та потвора (Ґруфало) взяла і з’явилася насправді. Будемо сподіватися, що цей сегмент якісного дитячого чтива скоро прийде і до українського читача, а я зі свого боку обіцяю, в міру власних сил, сприяти .
Володимир Чернишенко,
перекладач
|
Коментарі до статті