Про ці повісті почула раніше, з повідомлень видавництва «Академвидав» про започаткування серії сучасних книжок для підлітків. Знаю авторів анонсованих книг, іншу їхню прозу, а іще й співпрацюю творчо з підлітками, отож поява книг для дітей так званого «перехідного віку» в шанованому видавництві викликала цілком зрозумілий інтерес. Отож, на фестивалі «Азбукове королівство Магів і Янголів» придбала обидві книги та відразу ж взялась до читання.

Насамперед зауважу, повісті Ірини Мацко «Перехідний вік моєї мами» та Сергія Гридіна  «Не-Ангел» – це читання «поза віком». Для мене особисто – це якраз і є знак хорошої книжки, коли її адресація виходить за межі одного рядка. Поза сумнівом, книжка для підліткового віку (як і якісна в сенсі авторського письма книжка іншої вікової адресації) однаковою мірою корисна для прочитання дітьми та батьками. Часом навіть і більшою мірою, як усілякі психологічні посібники. Добре написана автором книжка впливає як емоційно, так і слугує наочною ілюстрацією моделювання поведінки в стосунках дітей і батьків. Приміром, от як може бути в реальності, коли раптом… Пригадаю принагідно прочитане в дитинстві знакове оповідання Михайла Коцюбинського «Маленький грішник». Майстерно виписаний класиком образ Дмитрика справив на мене колосальне враження. Ота «дитина з минулого», обділена сирітка, в моєму дитинстві була десь поруч, а може що навіть у мені самій, даруючи можливість співпереживати, а іще й бути співчутливою до батьків, особливо до мами. Можливо, на мене особисто подіяло ще й те, що мама моя мусила забагато працювати, лишившись так рано вдовою. Таку ж силу психологічного потрясіння мала після прочитання оповіданнь Григора Тютюнника, скоріше навіть що реальні замальовки з життя.

Почуття реальності виписаних історій супроводжувало мене і при читанні повістей Ірини Мацко та Сергія Гридіна. Абсолютно не даю тут ніяких порівнянь і жодних аналогій. Сучасні автори виписують цей світ цілковито по-своєму, і кожен відповідно до особистої манери письма, з притаманним уже сформованим авторським стилем, зі своїми акцентами в розповіді та особливостями мови героїв твору. Разом із тим, обидві повісті поєднує головна ознака – це направду що реальність у художньому, коли твір є відбитком життя й поза текстом. І от саме такі книги є дуже цінними в сьогоденні. Найперше для порозуміння різновікових людей, як для усвідомлення важливості поваги до дорослішання власних дітей, а відтак і для розуміння дітьми часом і розгубленості рідних батьків у складні періоди особистісного переходу до нового сприйняття вважай що дорослих дітей.

Розглянемо осібно ці два твори.

Насамперед, щодо назви. Книга Ірини Мацко «Перехідний вік… моєї мами» інтригує й зацікавлює відразу. Бо ж хто ж із авторів задавався досі питанням отих важливих змін в реальності, коли батьки нарівні з дітьми у часи перехідного віку проходять також оті важливі зміни в собі, адаптуються психологічно до нових умов життя з дорослими дітьми поряд? Обидві сторони задіяні в цих змінах, і коли знати й розуміти їх, значно зменшиться кількість конфліктів (а навіть і самогубств підлітків) у реальності. Отже, книга важлива для батьків. А як щодо дітей, кому, насамперед, адресована книжка? Думається, Аля якраз і є той очікуваний в нашій літературі образ дівчинки, здатний залишитись у серці надовго. Як-от Буба Барбари Космовської. Але нарешті! ми говоримо про не меншого рівня книжку, написану українським автором. Написану якісно, зріло та цікаво. Як розповідь про власне дорослішання, про свої особливі тринадцять, про першу закоханість. Ну й про очевидні похибки у власній поведінці. Та із ким не траплялося?!

Чим цікава особисто мені ця книжка? А от саме тим, що була потрібна мені й раніше. Як мама донечки дуже потребувала такої повісті, для читання однієї книжки на двох. Для швидшого проходження складних суперечностей змін у собі та в дитині, щоб оті складнощі перехідних періодів (і в кожного свій власний він насправді) були зрозумілішими і значно легшими. Так, ми робили помилки, зараз згадуємо це час від часу. Не все було так просто. Пригадую, як щойно ми отримали нову простору квартиру, і от донька найперше що зробила – на день залишилась сама в своїй кімнаті. Просто, щоб побути наодинці. Раніше вона не мала цієї змоги, ми жили в «готельці». Та от що цікаво – від дня появи власного простору Маринка стала значно ближчою до нас, її батьків. Так-так, це правда, очевидна правда. Раніше вона все прагла віддалитись, бо й так весь час мусила бути з нами. Не дивно, що весь час хотіла мати те, чого не могли ми їй надати по праву. І от потреба довірливого вільного спілкування, а разом із тим дружба із батьками, а особливо що дівчача дружба з мамою, визрівали в умовах поваги до особистого простору. Не знаю, як в інших, а в нас заведено стукати один-до-одного, заходячи до кімнати.  Не вриватись, а просити дозволу зайти у свій-чужий простір. І от коли Ірина Мацко пише в художній книжці фактично про ці ж речі, психологічно обґрунтовуючи важкість почувань ось вже майже дорослої дитини, коли батьки часом забувають головне – не вразити і не нашкодити (а часом трапляється й навпаки), думаю це добре читання для батьків і підлітків. Направду, як пише авторка, аргументована путівка в дорослість. От як це звучить в думках Алі: «Відповідальність у моїх руках. Як і що з нею робити? Тепер треба думати над своїми вчинками і відповідати за них. Дорослість дається нелегко». Але усвідомлена дорослість дає можливість розібратися в справжності почуттів до Сергія, стає помічною в стосунках з подружкою Мартою, відкривається по-новому в довірливій і «вважай що на рівних» дружбі з мамою.

 Окрім іншого, це гарна книжка для обговорення в підлітковому віці. Вона смілива, і в ній говориться зрештою те, що варто знати дітям «перехідного віку», байдуже якого саме – першого, другого, а навіть і, за визначенням героїні книжки, п’ятого. Перше почуття, перші похибки і перші сміливі експерименти, усвідомлений вразливо власний перехідний вік і суголосний цьому ж перехідний вік дорослої мами – чим не привід батькам осмислити себе у цій площині стосунків з власними дітьми?

Думаю, це якраз і є хороша література для шкільної програми. Цікава для свого віку. Не відмежована від реальності, а як гарний стартовий майданчик для сміливішого входження в доросле життя. Як добра рука надійної й розуміючої допомоги. Нарешті вона в нас, у сучасній літературі для дітей, вже є.

І це посвідчує неабияк і нова книга Сергія Гридіна «Не-Ангел». Дозволю собі сказати очевидне для себе як читача – як на мене, це – найсильніша книжка автора, видана донині. Вірніше, це саме та книжка, яка не відпускатиме в читанні і  яку захочеться перечитувати з плином часу. Загалом, найновіші книги Сергія Гридіна – «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» – усі із запереченням у назві. Втім, оте початкове «не» скоріше як відчуження від штучної правильності, яким кожен має бути за приписом суспільного моралізаторства. І от саме якими мають бути діти в уяві дорослих. Сама ж повість «Не-Ангел» – це той світ жорстокої правди, як тієї ж неправильності, що вражає, болить, викликає місцями суперечливі почуття. І запитання мимоволі виникають також. У кожного, либонь, свої. От у мене, наприклад, такі риторичні запитання виникли при читанні (і деякі з них поза сюжетом книги): «Ну чому дорослі витрачають час і кошти на війни, коли від невиліковних хвороб помирають діти? Чому батьки не враховують у щоденні почуття дітей? Чому обездолені діти вулиці не мають надії на краще? Кому вони насправді потрібні?!»

Герой повісті Олесь загалом небайдужа людина. Він має вразливу душу і по суті й сам є Ангелом для кола близького оточення, здатним захистити чи заставити бодай замислитись про зміни в собі, у своєму житті. Зрештою таким він і стає для випадкового знайомого хлопчини, який опісля короткої зустрічі з вихором складних пригод замислюється про власне майбутнє. Олесь, хоча й не усвідомлює до кінця міри впливу «доброго світла в собі» на інших (чого тільки вартує викликати у розмові сміх  безнадійно хворої однокласниці Юлі), все-таки часом помиляється і сам. Він піддається впливам, бо ще не вміє протистояти силі обставин. Отож, почувається й сам «Не-Ангелом». І часом видається у світі  самотнім, хоча насправді й не є одиноким. Є в нього батьки, звісно. Але рідні постійно живуть на межі психологічного зриву. Теплі спомини про щасливе минуле родини посунули безповоротно постійні сварки і навіть бійки. Домашня атмосфера непривітна і ніби відчужена від хлопця. В реалі його рідного дому, який уособлює в собі за символами значень – затишок, спокій, порозуміння – таки що немає. Родина фактично  розпалась. Почуття між чоловіком і дружиною зникли, але є в них єдине поєднуване – це спільний син. Хоча й рідним замало діла до того, що почуває в часи їхніх нестримних сварок і зривів батька напідпитку цілком дорослий вже хлопець Олесь? Що болить йому? Чи він часом не потребує їхньої підтримки? І от коли мама потрапляє в лікарню, конфлікт з батьком ще більше посилюється. Так Олесь став на якусь мить життя «дитям вулиці». Але й не дивно, що нещасний безхатько Чапля відчув у ньому таку ж, як і сам, самотню людину. Бо часом і читачеві хочеться обережно зігріти теплом цього з характером хлопця. І це знак того, що герой книжки настільки реально відчутний, що навіть у натовпі людей можна спробувати побачити його.

Ця повість – це ж і є фрагмент реального життя без прикрас, де й Олесь – один із отих підлітків, які опиняються часом у щонайскладніших обставинах. І от вибратися із життєвих перипетій вдається таки що не всім. Добре, що цей «домашній хлопець» виявився сильною особистістю. Але ж і сили додав йому новий знайомий, дитя вулиці, на прізвисько Чапля. Добре, що й поза межами звичного життя в квартирі – там, на обездоленій вулиці, все-таки трапляються люди і людяність. Хоча й найбільший здобуток у вуличному житті – це негативний досвід, як спосіб виживання на території вивернутих основ моралі. От як у фрагменті – пожалів хлопець жебрачку, дістала завдяки йому бездомна тітка Женя їжу і куток на ніч, а й самі вони опісля залишились без їжі, грошей, мобільних телефонів. Доки хлопці спали, все крадійка викрала у них. Та й закинула обох в страшну небезпеку на подячність. Так ось, без моралізаторства і зайвих повчань, спраглі блукань і втеч із дому можуть пізнати разом із героєм книги, що попри всі свої зовнішні принади уявної свободи життя на вулиці насправді є загрозливим і небезпечним. Фінал книги тривожний і водночас все-таки наближений до щасливого фіналу. Втім, це також може бути добрим початком хорошої розмови з підлітками про можливий кінець цієї історії. Так звана творча робота після прочитання…

І от ще думка поза відгуком на прочитані книги. Загалом, ця серія, започаткована видавництвом Академія – новий прорив у літературі. Це зрілість авторів у цій ніші, що втішає неабияк. Однак, прикро, що саме цих книг немає поки що у рейтингах.

Кажуть, гарна книжка сама знайде шлях до читача. Але навіщо ходити манівцями, затримуючись у часі, коли з допомогою здорової пропозиції книг для підлітків фаховими книгознавцями, знайомство зі своєю книжкою може статися саме вчасно, а не колись і пізніше. Впевнена, на такі книги давно вже чекають підлітки і батьки. От тільки є ще не задіяна потреба ширшої популяризації  запитуваних в часі книг.  

Марія Морозенко,

 голова Творчого об’єднання дитячих письменників

Національної спілки письменників України.