ПРОТИ ІНТЕГРАЦІЇ ДИСЦИПЛІН

«УКРАЇНСЬКА МОВА», «УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА» ТА «СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА»

в усіх класах та всіх школах України.

«Щоб вивести одне значення в контексті, – інші потрібно репресувати».

Вікторія Іваненко,

к. філол. н., доцент, докторант Київського національного лінгвісичного університету;

 відкрита лекція «Привиди Дерріда: знаки-ідеї-текст»

в рамках Міжнародної науково-практичної конференції «Світова література в сучасному науковому дискурсі»

(Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна,

10-11 листопада 2016 р.).

«… інтегрувати, щоб звести усе українство до 3-х годин порожньої розважалівки?,

то нехай їх так чорти інтегрують до одного казана!»

Наталя Марченко,

к. іст. н.,

старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень

Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського,

провідний бібліограф науково-бібліографічного відділу

Національної бібліотеки України для дітей,

у рамках відкритого обговорення на сторінці Звернення освітян до

Л. Гриневич: https://www.facebook.com/groups/538326086373403/

Facebook: 4. November um 11:38).

І.

         «Україна поділена не в просторі, а в часі...

у нас не проблема регіоналізму, а проблема єдності міфопростору...»

Наталя Марченко:

враження від поїздки до Краматорська-Слов'янська

(Facebook, 14.11.16., 12:25).

Душа та Дух України ... . Єдиний Простір та розділений Час…

Погоджуючись із основною думкою Наталі Марченко щодо розриву Душі України у часі в єдиному територіальному просторі України, не погоджуюсь із «проблемою міфопростору», оскільки завдяки мережі Інтернет/Facebook він, «міфопростір», нарешті у 21 ст., а особливо під час «Майдану», а також і в нинішній провокативно-маніпулятивній хвилі реформацій в мовно-літературній освіті України таки об’єднався від Заходу до Сходу, від Півночі до Півдня, – Вся Україна Читає Дітям Українською Мовою: єдиний реальний спільний міфопростір між різними поколіннями, різними статусами та зацікавленнями (додатково про глобальний комунікативний міфопростір: Завадська В.В.  Мережа Інтернет як глобальний комунікативний міфопростір: предметно-символічна суть. – Режим доступу: https://drive.google.com/open?id=0Bz--cSn9eS7zYmtHMFQ5bFBETjQ ). 

Про наш, все ж таки єдиний Час узагальнює у Вступному слові до «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм» Тамара Гундорова: «Ми живемо в післячорнобильській ситуації, майже в після-апокаліптичному часі, і цей час виявився в Україні періодом народження не лише нової держави, але й нової постмодерної свідомости і нової української літератури. Така література, багатоголоса і багатомовна, переформульовує всю історію розвитку національної культури, навчає, крім «ідентичности», бачити «Іншого» та відкриває себе і приймає в себе великий інтертекст світової культури. Отже, і життя, і література тривають у ядерну добу.

У якомусь вищому іронічному сенсі Чорнобиль також засвідчує, що локальні трагедії і теракти страшніші за глобальну катастрофу, а відновлена від слідів цивілізації чорнобильська зона часом нагадує первісний рай. Бачити такі інверсії нас навчив постмодерн». Український науковець опирається у своїх баченнях зокрема і на філософію Еманюеля Лєвінаса. У його етиці відповідальности свідомість є саме тим чинником, який «ставить людину перед лицем смерти й змушує залимислитися про найсуттєвіші питання буття».

Сьогодні Україна перебуває на стадії перезавантаження, регенерування, зміни норм, переоцінки цінностей, визначення власних пріоритетів, зміни комунікативних парадигм, виявлення та самовиявлення особистостей, встановлення української ідентичности в умовах вивільнення від ЧУЖОГО «русского мира» майже вже покійної імперії із умовним, вже невиліковним діагнозом «кардіосклероз», із невідворотним процесом, скерованим на самознищення і розкладання заживо. Одночасно відбувається самоідентифікація українця як культурної європейської особистості із власним почуттям гідності та чіткої національної приналежності.

За словами відомого в Україні та далеко за її межами перекладача з німецької на українську Юрка Прохаська, – після Євромайдану ми всі разом відкриваємо для себе «інший стан», фактично вифантазовуючи кожен сам для себе свою власну «утопічну» країну, у якій хочемо жити та ростити наших дітей (Юрко Прохасько «Уроки Євромайдану. Про мотиви і досвіди нинішнього Майдану»). 

Усі події та рефлексії дорослого світу мають безпосередній вплив на українських дітей. Українські діти втомилися. Діти втомилися від опустошеності дідів та бабусь, діти втомились від невизначеності батьків, від їх постійної зайнятості та невпевненності у завтрашньому дні, від перенасичення негативною інформацією, яка щоразу наполегливіше лунає з домашніх телеекранів. Діти, полишені самі на себе, шукають себе у всьому і шукають себе успішних, перспективних, щасливих поза всіма політико-економічними недолугостями нинішньої ситуації в Україні. Вони ревно борються із т.зв. хронічним комплексом «мазохіста» (за монографією Ніли Зборовської «Код української літератури»), який чомусь нинішня освітня система і політика, які перебувають на стадії скупчення всіх світових та й в більшості неідеальних практик без професійних експертів, чомусь наполегливо далі плекає.

Однак, незважаючи на нашестя «чоловіків у чорних мантіях» (з «Момо» Міхаеля Енде), які вже знову намагаються забрати в українських дітей час думати, любити, жити, – вже вкотре «раби системи» (чиновники та ті, що біля них) провокують асиміляцію українського народу під впливом воєнної агресії з боку Росії через інтеграцію трьох дисциплін «українська мова», «українська література», «світова література» у школі від 5-го до 11-го класів, –  .... (Про це, зокрема цього року, в двох абсолютно маніпулятивних та небезпечних для свідомості українців статтях Григорія Клочека «Про час "Х" у реформуванні освіти» та Мирослави Товкало «Інтегрована мова. Школярі нарешті заговорять українською», а також у виступах Павла Хобзея та Іванни Коберник в рамках Форуму видавців у Львові, які пропонують аналогічні схеми, концепції та аргументи як і пропонували у час Міністра Табачника концепції мовної та літературної освіти: навіть процентні відшошення ті самі, різниця лише в «модерних» наголосах, які при злитті цих трьох дисциплін в кінцевому результаті дадуть ту саму суміш: домінанту «русского мира». Для порівняння ситуацій в мовно-літературній освіті у 2016 та 2011 рр., – посилання: Виступ Уляни Гнідець на відкритті Всеукраїнського письменницького марафону "Рідною мовою" 21 лютого у Львівській міській раді/ http://narodna.pravda.com.ua/culture/4d6568d78854e/; «Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва: звернення до Д.М.Табачника» / http://litakcent.com/2011/02/09/centr-doslidzhennja-literatury-dlja-ditej-ta-junactva-zvernennja-do-d-m-tabachnyka/), а також цьогорічні дискусії на офіційній сторінці Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва у Facebook: https://www.facebook.com/groups/urccyl/ та на моїй персональній. В усіх контекстах ЦДЛДЮ однозначно і одностайно підтримує на сьогодні позицію Олени Ісаєвої, Жанни Клименко та Оксани Бицько, які об’єднали академічну, педагогічну та вчительську спільноту навколо Звернення до Міністра Гриневич: «... виступаємо за збереження самостійних шкільних предметів, що належать до кола україноцентричних дисциплін, зокрема української мови, української літератури та зарубіжної літератури.

Глибоко переконані, що під час гібридної війни, спрямованої на підрив української державності та деморалізацію нашої спільноти, інтегрувати чи об’єднувати (себто в будь-якому випадку, скорочувати) ідеологічно важливі україноцентричні предмети, що мають стати надійним фундаментом національної безпеки України, категорично не можна! Українська мова, українська література та зарубіжна література безпосередньо формують світогляд національно свідомої особистості, її національну картину світу, сприяють вихованню патріотичних почуттів, дають відповідь на важливі екзистенційні питання: «Хто я? Де мій дім? Кого я люблю?». Усі три вищеназвані предмети є вельми важливими у вихованні української молодої генерації третього тисячоліття. Так, оволодіння державною мовою на належному рівні сприяє вирішенню питання об’єднання країни й позбавляє ворога, що використовував мовну карту як привід для війни, потужного засобу маніпуляції масовою свідомістю наших громадян...» (ЗВЕРНЕННЯ НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ СПІЛЬНОТИ, ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДСЬКОСТІ ТА ВСІХ НЕБАЙДУЖИХ

ДО МІНІСТРА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЛІЛІЇ ГРИНЕВИЧ / http://interkultura.cooperateforlife.org/osvita-1/ ).

Зі своєї сторони ще раз підтверджу позицію, яку я висловила Наталі Пастушенко 16.11.16. на Facebook щодо цього питання: «Я готова помагати і думати разом з вами про результати, які ми можемо забезпечити нашим дітям в рамках збереження повної автономності дисциплін "українська мова", "українська література", "світова література" у всіх класах та всіх школах України. Від "української мови" як автономної дисципліни у всіх класах всіх шкіл України я очікую перш за все поваги та володіння державною українською мовою від громадян незалежної України на всіх рівнях. Цього можна спокійно досягнути впродовж наступних поколінь, зокрема і залучаючи найкращі писемні зразки, але, звичайно, – не лише. Бо це мова також і документації, бізнесу України та ін. Автономність "української літератури" необхідна як повітря та додатковий простір для розвитку української літератури. Щоб вона досягла такого рівня, щоб наші діти та внуки хотіли читати на всі 70% лише українську літературу за власним вибором від Заходу до Сходу, – для цього Україні потрібний ще час, зокрема і на "чистку" від "радянських фреймів" і "сепаратистських ідеологем" "русского мира", а також на звільнення від стереотипів, які просто дусять українську дитину. Автономність дисципліни "світова література" відкриває дітям двері у "світ". При цьому я особисто наполягаю на "світова література" (Weltliteratur), оскільки зарубіжна (Ausländische Literatur) ставить ідеологічні рубежі вже від маленького українцям. У рамках курсу світової літератури мають змогу розвиватися добрі переклади українською мовою найкращих світових репрезентантів. При збереженні автономності цих трьох дисциплін, Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, зокрема і я особисто, готові вам та й усім іншим допомагати відкрито і у доброзичливих (не зверхніх та манірних) дискусіях обговорювати які методи, результати та тенденції нам вартує інтегрувати в кожний окремий курс у школі, а які ні».

ІІ.

...., – Отже, незважаючи на всі тиранічні спроби «прямої і непрямої агресії» з боку «вождів із кошенятками на учнівських зошитах» знищити все українське, а цілий світ закрити перед дітьми в ідеологічні «рубежі» (наполягаю на використанні поняття «Світова література» замість «Зарубіжна література»), – Україна все ж спромоглася за 25 років незалежності народити, виростити і виховати нових дітей. Ці діти вже зовсім інші, в певній мірі їх можна назвати навіть «дітьми індіго». Так, це саме ті діти, які, як передбачав ще у 1946 р. Віктор Петров (про це пише Тамара Гундорова) у першому збірнику «Мистецького Літературного Руху», – це ті діти, які виросли з «позитивним, реальним відтінком постмодерну», який настав в результаті «ендизму», «замороження емоції», коли мистецтво нарешті втратило свій модерністський експериментально-негативний відтінок. Однак зрозуміло, що «позитивізм, реальність та природність», як не дивно, але забезпечив таки технічний світ.

Так, сучасний український підліток є ерудованим, багатогранним, обдарованим, інформаційно і технічно забезпеченим, із вразливим внутрішнім та емоційним світом, вираженою самосвідомістю та водночас відкритістю і толерантністю до всього мультикультурного світу. Цей, так званий «ідеальний національний продукт», – «українська дитина», – Україна змогла виробити завдяки постійній інтердії між традиційним родинним вихованням у сім’ї, де читання займає важливе місце від народження, поряд з «їсти», «пити», «бавитись», «гуляти» та ін., яке поєднує в собі навчання різним іноземним мовам, заняття спортом, танцями, але, вже у старшому віці, – також і бесіди про книгу у перервах між уроками, (а часом і замість лекцій в університеті J). Ці підлітки читають сьогодні Андруховича, Забужко, Іздрика, Тараса Прохаська і разом із Сергієм Жаданом, Тамарою Гундоровою та мною дивуються: «вони ж теж, очевидно, починали як нормальні мешканці наших міст і сіл, їм подобалось, очевидно, це життя, не могли ж вони відпочатку бути такими депресивними уйобками, якими вони є тепер, у свої 50-60. Тоді з чого починалась їхня персональна велика депресія, де її початки? Очевидно, що це від сексу, або від радянської влади, іншого пояснення я особисто не знаходжу» (Сергій Жадан. Депеш Мод). – «Загалом розірвана сім’я, ... , – усе це стає полем, на якому в посттоталітарного суб’єкта народжується небажання дорослішати і зневага до світу дорослих» (Тамара Гундорова. Післячорнобильська бібліотека).

Лаконічно можна охарактеризувати підлітка в Україні наступним чином:

1. Емоційний, але через брак відкритості у світі дорослих та доброзичливих діалогів, – замкнений у мережному просторі, який дає йому ілюзію свободи, просторі без кордонів та рубежів.
2. Прагне любові і поваги до свого світу з боку дорослих. Адже, як

стверджує німецький нейролог Ґеральд Гютер у своїй книжці «Кожна дитина – геній. Вроджені таланти наших дітей: що ми з ними чинимо» (Gerald Hüther, Uli Hauser. Jedes Kind ist hoch begabt. Die angeborenen Talente unserer Kinder und was wir aus ihnen machen), –кожна дитина, що з’являється на світ, відкрита до нього, радіє мікросвітові з мамою і татом, щаслива, коли всі її люблять і з нею бавляться. Однак поступово ігри дорослих з дітьми перетворюються на правила та умови, які дорослі насаджують дітям. На ранніх етапах розвитку дитина сприймає пропозицію такої гри з радісними очима і цікавістю до нових відкриттів. Дитина, беручи вперше до рук папірець, вивчає його для себе на смак, мне, рве, розмальовує тощо, –  і отримує від цього безмежне відчуття щастя. У момент, коли хтось із дорослих підходить до цієї дитини, збирає розірвані клаптики і авторитарно заявляє, що треба їх викинути до смітника, бо лише там їм місце, – радість дитини та відчуття гри зникають.

Із роками дитина дорослішає і втрачає вроджену відкритість, радість, допитливість, цікавість та відчуття безмежного щастя. Підліток стає вразливим до цинізму, сарказму та агресії авторитарного та стереотипного середовища. Звідси, – і сам агресивний до нього і пручається всіма способами проти «дорослішання». Тому й не дивно, що постмодернізм позначений тенденцією «законсервованого дитинства» та «замороженою емоцією». У цьому винні дорослі, а не діти. Також і медіа (ЗМІ), які насаджують тотальний «негативізм» на «чисту» природу дитини, вимагають від неї не жити і розвиватись успішними громадянами своєї країни, а функціонувати за чіткими правилами та регламентом за циферблатом: не як «вільна людина», а як звичайний «гвинтик» заржавілої системи. А як пише Олександр Бойченко: «... остаточна марність найскладніших питань чистого розуму полгає для мене в тому, що теоретичних відповідей на них можна легко уникнути, і це жодним чином не вплине на моє подальше існування. Натомість остаточна значущість найпростіших екзистенційних питань полягає в тому, що практичних відповідей на них рано чи пізно не вдасться уникнути нікому... Бо ж навіть не знаєш, чого треба боятися: смерті (якщо після неї нічого не має) чи покарання (якщо після неї щось є)?».

ІІІ.

Дослідження актуального канону дитячої літератури – це як постійно наново розгорнута книга німецького класика дитячої літератури Міхаеля Енде «Нескінченна історія», – коли інтертекст та великий набір фреймових структур перемішуються в соціокультурному, політичному чи ідеологічному контекстах епохи постмодерну: «Дозволь, щоби я, старий і досвідчений мандрівець Фантазією, сказав тобі, хлопче, надзвичайно важливу річ! Це таємниця, якої в самій Фантазії ніхто не знає. Коли ти гарненько поміркуєш, то й сам збагнеш, чому воно так є. До Місяцівни ти не зможеш потрапити вдруге – це правда. Доки вона – Місяцівна. Та, якщо ти зумієш дати їй нове ім’я, то побачиш її знову. І хоч як би часто тобі це вдавалося, щоразу це буде перший і єдиний раз» (переклад Юрка Прохаська).

Отже, повертаючись до характеристики сучасної дитини, яка і обумовлює всі зміни канону та тенденції нової парадигми, зокрема і в літературній шкільній/університетській освіті, ми говоримо також і про те, що дитина сьогодні психологічно травмована тягарем «культурної пам’яті» радянського минулого, «суспільною свідомістю» виживання у постійних щоденних злиднях та ще й під дулом пістолета з боку Російської Федерації. Підліток активно хоче стерти цю реальність у мережному світі. Це нормально.

Українська дитина шукає шляхів вивільнення від цього тягару, який насаджується надмірним консерватизмом, детермінізмом, стереотипізмом, зверхністю та пафосом. Тому, очевидно, недаремно цього року у липні, в Українському католицькому університеті зібралися фахівці з дитячої літератури з Росії, Польщі, Америки та України, щоб обговорити ці проблеми і об’єднати свої зусилля, щоб допомогти сучасній дитині вийти з психологічного блоку кітчової імпералістичної ідеології Радянського Союзу. Дискурс розгорнувся, зокрема, навколо дитячої книжки російської письменниці Євгенії Ельхін: Breaking Stalin`s Nose  (Переламуючи ніс Сталіна). Ця книжка з’являється спочатку у 2011 р. в Америці, а, дякуючи перекладу Ольги Бухіної, – її отримує Росія. У 2013 р. розгортається широка дискусія у Москві. Історичне оповідання для дітей відображає атмосферу 30-х рр. у Радянському Союзі і висвітлює теми зради, переслідування та втрати з погляду та душевної журби та злості на Сталіна 10-ти літнього хлопчика. Про це пише також і російська дослідниця Надя Прайндл у статті «Переламуючи ніс Сталіна» в Австрійському фаховому журналі досліджень дитячої літератури у Віденському університеті у 2014 р. (Nadia Preindl. Stalins Nase brechen oder wie man Kindern vom Stalinismus erzählt / Libri liberorum. Zeitschrift der Österreichischen Gesellschaft für Kinder- und Jugendliteraturforschung). У книжці показані всі наслідки та жахи сталінського панування: асиміляція менших народів у «великий могутній російський народ», антисемітські переслідування, масові арешти часу «Великого народу» 1937-1938 рр.

Подібний аналіз новітніх текстів російських письменників та таке розуміння «совєтського канону» цього ж періоду знаходимо і у статті Санкт-Петербурзької дослідниці дитячої літератури Марини Костюхіної: «Авторы воспоминаний о детстве обращаются к эпохе 1930-1950х годов. Этот трудный и во многом трагический период национальной истории был представлен в детской литературе с пустотами и искажениями... . Героиня повеси М. Козвревой «Девочка перед дверью» (1990) испытала в детстве кошмар сталинского террора. Её родители Лев Гордон и Маргарита Тумповская стали жертвами политических репрессий. ... ДеталиЮ запавшие в память ребёнку, оказываються характерными знаками эпохи, её символами. Один из таких символов – опечатанная после ареста дверь. Сам арест девочка восприняла как отъезд мамы в командировку (у несчастной женщины хватило сил спокойно проститься с дочерью). Зато другая деталь поразила ребёнка – дверь в комнату, где она жила с родителями и любимыми книжками-игрушками, была закрыта, и, как оказалось, навсегда ... Память ребёнка сохранила не только событие, но и его участников – это были дядьки с «пустыми безглазыми лицами». Марина Костюхіна одна із перших літературознавців у новій Росії (пам'ятаю її виступи у Франкфурті на Майні в університеті Гете у 2004 р.), хто у своїх численних працях однозначно розвінчує міф «комунізму» та «деканонізує» канонізовану ідеологічним штампом російську дитячу літературу: «вырубается прекрасный сад, потому что фрукты в нём, выращенные «врагом народа», отравлены, выдираются тетрадные обложкы с «Песней о вещем Олеге» Пушкина, потому что учительница «увидела» в этом зашифрованный призыв к свержению строя». Очевидно, з таких причин і «Таємний сад» як фундаментальний класичний твір (Френсіс Бернет) Західного шкільного канону не міг увійти у світоглядне коло радянського читача, будучи трактованим Кремлем як «сад ворога народу», і, відповідно, значно простіше було «совєтизувати» давнього Свіфта, який лише на теренах пострадянського простору досі вивчається як один із основних, власне у радянських переадаптаціях.

Східні німці, подібно як росіяни, поляки, чехи та українці та ін., досі травматично переживають «радянську інтернаціоналізацію», що, згідно з дослідженнями Клімберга, відбувалася саме через «асиміляцію» у Східній групі світу, т.т. втрату власної мови, культури і самосвідомості представниками народу, які знаходилися в середовищі і в «рубежах» Радянського Союзу. Так, наприклад, Гріт Поппе, відома в Німеччині письменниця для дітей та підлітків, будучи у 1989-1991 рр. учасницею активного громадського руху «Демократія вже зараз», у романі «Під замком» (2009, відзначений у каталозі «Білі круки» у 2010 р.) на основі документальних фактів відтворює реальну картину т.зв. «культу радянського дитинства»: Події у романі відбуваються в НДР у 1988 р., час, коли починалися масові протести, які супроводжувались масовими арештами або ж ліквідацією окремих індивідуумів, т.зв. «ворогів народу». Мати чотирнадцятилітньої Ані подала документи на виїзд до Західної Німеччини, де з 1961 р. опинилися її батьки за високим Берлінським муром і до яких вона не мала право вже більше ніколи поїхати. Бажання матері покинути разом із донькою країну, спровокувало з боку влади надзвичайний контроль за ними. Одного дня, матір арештували, а доньоку відправили у виправний табір до Таргау на довічні виснажливі роботи. Історія розповідає про тяжкі випробування, знущання, насильство, яке зазнає юна дівчина у радянському спецтаборі, з якого єдиним порятунком є втеча. З перших сторінок роману автор повністю розкриває єхидну суть діючої, насправді брутально, ідеологічної системи соцреалізму: «Коли у класі мовчанка затягнулася, пані Фалькер сказала: «Вирвіть листочок. Перевірка успішності. Десять переваг соціалізму. Тезисно. Маєте п’ять хвилин»... Аня не мала жодних проблем із завданням. Жодного безробіття, низькі ціни на комунальні послуги, жодних безхатченків, жодних смертей через наркотики, писала вона, і коли вона через дві чи то три хвилини вже справилась із завданням, вона зголосилася: «Чи можна отримати додаткові бали за те, що будуть перераховані також і недоліки?»... Пані Фалькер проігнорувала її питання, Аня невинно посміхаючись здвигнула плечима. «Жодної свободи думки, жодного Саротті-шоколаду, жодних подорожей до Парижу, Лондону або Сан Франциско...», диктувала вона собі сама і робила так, ніби пише. Смерті біля муру, подумала вона. Теа у в’язниці. ... Коли Аня відірвала погляд від свого листка, вчителька стояла біля її столу. Пані Фалькер взяла листок у руку і мовчки простудіювала його ... Вона нагнулася над плечима своєї учениці і прошепотіла слово, єдине, це нагадувало більше жужання аніж говоріння: «Обережно!».

IV

З цього приводу зверну вашу увагу на дискусію, яка розгорнулася між фахівцями в рамках Міжнародної конференції «Структура канону у дитячій літературі» (Canon Constitution and Canon Change in Children`s Literature) у 2014 р. у Німеччині, в Тюбензькому університеті. Учасниками конференції були відомі дослідники дитячої літератури: Бетіна Кюммерлінг-Майбауер, Марія Ніколаєва, Петер Хант, Анна Мюллер, Яна Мікота, Кімберлі Рейнолдз та ін. Світові літературознавці запрошують і нас до обговорення «неканонічної» авангардної дитячої літератури (Бетіни Кюммерлінг-Майбауер), «цензорний» канон радянського періоду та вплив соцреалізму на британську, німецьку, чеську, польську, українську дитячу літературу (Кібмерлі Рейнолдз), «цифровий канон» сучасного світу (Марія Ніколаєва) та ін.

На питання деяких дослідників чому зникли масово міліонні дитячі видання після розпаду Радянського Союзу (зокрема у доповіді Анни Чернов «Смуги забуття: історичні повороти у польському каноні дитячої літератури», на нашу думку, найкращою була відповідь від німецького професора Міхаеля Дюрінга (славеніста) у доповіді на тему «Формування канону у Радянському Союзі: Випадок Свіфта як автора дитячої класики». Він чітко проілюстрував учасникам конференції історію та метод «совєтизації», наприклад, Свіфта (Swifts “Sovietization”) між 1922 та 1937 рр. Так, згідно з твердженням Дюрінга, «Мандри Гулівера», а також і «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо та ін., обумовлені певною відповідною ідеологією під державний стандарт та затверджені цензорною комісією «Інституту дітей». Вони стали «шкільним каноном» світової літератури, але лише для радянської дитини впродовж багатьох років та поколінь, хоча насправді ніколи не вважалися класикою чи каноном дитячої літератури у західному світі. Також і український літературознавець, професор Києво-Могилянської Академії Борис Шалагінов у своїй публікації «Дитяча література: до концепції історичної періодизації говорить про тенденцію подібної «адаптації» творів дорослих класиків під дитячу аудиторію. Але це, звісно, відкрита тема для актуальних дискусій серед сучасних літературознавців та канонознавців.

До речі, саме Борис Шалагінов та Олександр Пронкевич відкривали в незалежній Україні шкільний курс «Світова література», опираючись передусім на досвід таких країн як Німеччина, Іспанія, Франція, Англія, Італія. Про це більше інформації від самих реформаторів у літературній освіті України на сторінці ЛітАкценту: http://litakcent.com/2012/05/16/svitova-literatura-u-shkoli-pohljad-borysa-shalahinova-j-oleksandra-pronkevycha/ . Зокрема Олександр Пронкевич говорить про те, що «одразу після проголошення Незалежності навчальний предмет «Світова література» замислювався як прорив до свободи  особистості й засіб поширення світових культурних цінностей». А Борис Шалагінов у роздумах про шкільну методику «З історії предмета «Світова література» / Урок літератури...» зазначає, що «Нині Україна є єдиною серед колишніх республік Радянського Союзу, де в середній школі поряд із предметом вітчизняної (української) літератури вводять предмет «Світова література»... Предмет «Світова література» може розглядатися як розкриття світового контексту для показу художньо-ідейних здобутків української літератури, де поряд з неповторними й самобутніми особливостями впадає у вічі її культурно-історична спільність з іншими національними літературами». Особисто я хочу продовжувати далі жити у країні, яка є «єдиною» серед колишніх республік Радянського Союзу та не єдиною серед провідних країн Європейського Союзу.

V

Повертаючись до особливостей та специфіки ідеологічного/естетичного канону постмодерну (про загальні процеси та основні критерії я писала вже у статті «Дитяча та підліткова література: процеси ідеологічної та естетичної канонізації-деканонізації»: http://urccyl.com.ua/aktualno/aktualni-dumky/item/uljana-baran-ditjacha-ta-pidlitkova-literatura-procesi-ideologichnoji-ta-estetichnoji-kanonizaciji-dekanonizaciji/ ), хочу звернути Вашу увагу на формулювання актуальних процесів у загальній літературі від чернівецького письменника і літературознавця Олександра Бойченка: «Західне літературознавство набагато раніше зняло з себе обов’язки суспільно значущої науки, тобто перестало нести на собі тягар громадянської відповідальності за суспільно-економічний, національно-екзистенційний та моральний стан суспільства ... Одна з особливостей постмодерністської літератури, так само як і постмодерністського літературознавства, – це відсутність відповідальності за суспільство. А це перетворює їхній спосіб існування у таку собі гру». Оскільки постмодерн справді тяжіє до гри, то й природньо, що саме цей період надзвичайно плідний для дитячої літератури у всіх сучасних варіаціях.

А говорячи про актуальний активний канон німецької дитячої та підліткової літератури в рамках постмодерного дискурсу, ми виокремлюємо на сьогодні вже два етапи його розвитку:

1) Після падіння Берлінської стіни у 1989 р. до Майдану в Україні у 2013 р.

Цей період презентують найкращі твори: «Конрад, або дитина з бляшанки» Крістіне Нестлінгер (1999), «Медлевінгери» Кірстен Бойє (2004), «Червона шапочка плаче» Беате Терези Гайніке (2007), «Ісус любить мене» Девід Сафір (2008), «Альгамбра» Кірстен Бойє (2010), «Ріко, Оскар і глибока тінь» Андреаса Штайнгьофеля (2011), фантастична трилогія Корнелії Функе «Чорнильне серце» (2003), «Чорнильна кров» (2005), «Чорнильна смерть» (2007) та історичні романи Анне Вооргове «Ліверпуль Стріт» (2008) та «Низовина» (2012) та ін.

Розвитку основних тенденцій в історії німецької літератури для дітей та юнацтва між 1989 та 2013 рр., сприяв період «Бурі і натиску» (70-90 ті рр.) у цій літературі, який виник у результаті емансипаційних рухів дітей та молоді у 60-70 х рр. проти авторитаризму та дидактизму батьків-неонацистів, педагогів та проти «кордонів» («рубежів») у світі. Яскравими текстами цього «вибуху» були: «Сірі та зелені поля» (1970) Урсули Вьольфель, «Ми свистали на огіркового короля» (1977) та «Маргаритко, моя квітко» (1981) Крістіне Нестлінгер, «Момо» (1973) та «Нескінченна історія» (1979) Міхаеля Енде. Про цей період спостереження висвітлені у рукописі Баран У. Комунікація у літературі для дітей та юнацтва. Рукопис дисертації Гнідець У.С. «Специфіка комунікації у літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози)» на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, Сімферополь, 2008. – Львів: Уляна Баран. Центр дослідження літератури для дітей та юнацтва, 2016. – 234 с.: http://urccyl.com.ua/novyny/details/item/baran-u-rukopis-disertaiji-specifika-komunikaciji-u-literaturi-dlja-ditei-ta-junactva-na-materiali-suchasnoji-nimeckomovnoji-prozi/ .

Емансипаційний рух у 60-70-х рр. був необхідний новому поколінню європейців, котрі не хотіли більше війни та агресії, діти не хотіли більше нести відповідальність за гріхи та помилки батьків та дідів. Діти скинули з себе тисячолітній «тягар» культурної пам’яті та суспільної відповідальності і в таких умовах почали розвивати власні компетенції та рухати прогресом країн Європейського Союзу. Про це що добре, що ні на сьогодні, - мої міркування у статті «Дитина. Переоцінка постмодерних європейських цінностей. Соціокультурний контекст. Рефлексії.»: http://urccyl.com.ua/aktualno/aktualni-dumky/item/ditina-pereocinka-postmodernikh-jevropeiskikh-cinnostei-sociokulturnii-kontekst-refleksiji/

2) Після Майдану в Україні у 2013/2014 рр. до тепер.

Переоцінка цінностей та реканонізація класиків дитячої літератури: під час літніх канікул дівчинка Елі відкриває для себе свій особливий талант, - вміння перестрибувати з книжки в книжку, з історії в історію. Елі мандрує з головними героями від «Мауглі» Редьярда Кіплінга, через «Страждання молодого Вертера» Вольфганга фон Гете, «Олівера Твіста» Чарльза Дікенса, «Гордість і упередження» Джейн Остін, «Шерлок Холмс» Артура Конан Дойла до «Пітера Пена» Джеймса Метью Баррі. І все це відбувається у постмодерному вимірі оповіді молодої німецької письменниці Мехтгільд Глєзер (1986 р.н.) та у її майже 400-сторінковому романі для молодших підлітків – бестселлері «Ті, що скачуть з книжки в книжку» (Mechthild Gläser „Die Buchspringer“, 2015). Також для молодших підлітків улюбленим є роман «Ніч, коли я став супер-крутим» Юми Клібенштайн (2014).

Одночасно розвивається підлітковий роман: «Джос, або ціна свободи» Клауса Додерера (2014), який цього року (2016) отримав найвищу німецьку національну премію в області дитячої та підліткової літератури «Deutscher Jugendbuchpreis», – саме за цей антивоєнний роман. А також «Ляльководи з Флори» Лілі Тал (2015) та «Потяг з дітьми» Дірка Рейнгардта (2015). У цих романах автори заохочують підлітків до переосмислення життєвих цінностей та реалій постмодерного світу, серед яких, власне, ціна самого життя, і ставлять питання, чи вартує наука, слава або влада того, щоб за них віддавати його: http://litakcent.com/2016/04/05/pidlitkovyj-roman-reprezentanty-nimeckoho-postmodernu/ . Від себе лише додам, що для мене, - це не просто підліткова література. Анне Воргове, Лілі Тал (Гайді Гюнтер) та Дірк Райнгардт, – історики та культурологи за освітою. Клаус Кордон, - "досвідчений в'язень Совка" і подорожуючий цілим світом дитячий письменник. Те, що романи Клауса Додерера, Лілі Тал та Дірка Райнгардта написані після Майдану в Україні, після окупації Росією Криму та Донбасу та перед появою "біженців" в Будапешті, – з метою попередити молодиків Європи, зокрема і України, щоб не ризикували своїм життям заради чужої гри "ляльководів", не займали радикальних позицій, не входили в гурти "ультраправих" і не плекали жодної ненависті до минулого і, що у війні всі рівні і всі в однакових умовах і на всіх лежить вина за жертви, – розлетілися міліонними тиражами по цілій Європі за останні два роки, – є свідченням позиції Європи в цій грі, в якій і ми з вами сьогодні перебуваємо, затягнуті мимо нашої волі. Але від нас залежить, чи ми люди, які можуть справді гуртуватися і залишатися людьми, а чи ми ті "вівці", про яких згадав нам Артем Хазанов (Facebook: 7. 11. 16:32).

Період «Бурі і натиску» та «перший» постмодерн в історії німецької літератури для дітей та юнацтва спричинив цілий потік оновлення форм, модифікацію жанрів, тем, наративів: спрощення мови (але не збіднення), лаконічність висловлювань, які не допускають місце для пафосу та маніпуляцій свідомістю. А завдяки прийому «заморожування емоції», або ж закладеної її кульмінації із першого речення, першого абзацу, першої сторінки, – творці сучасного художнього письма знайшли новий код до свого читача/дитини з метою донести архетипні, але не стереотипні цінності, серед яких пріоритетами є саме життя та любов до нього і толерантність у мультикультурному світі. Компетенція, – справа особистого вибору впродовж цілого життя.

Другий же ж період постмодерну, на який безпосередньо вплинув саме Майдан в Україні, зберігаючи вже вироблені і сформовані наративні конструкції до Майдану у 2013 р., налагодивши власне комунікацію зі своїм емансипованим реципієнтом, у нових формах і фігурах (за Тимофієм Гаврилівим) переосмислює історію, питання відповідальности за своє життя і життя ближнього, намагається вберегти дітей від нездорового прокидання «ультраправих» у Європі та світі: http://iamir.info/44407-jakscho-ne-posadjat-veliku-ribu-pro-jaku-znajut-vsi-ukraini-zagrozhue-povstannja-fukujama .

Звісно, культурна катастрофа настала в Європі через неочікувану ситуацію з біженцями. І попри всю критику, давайте спробуємо чесно окреслити ті людські цінності, які є пріоритетними в європейців у даній ситуації: людяність, толерантність, терпимість, милосердя. Європейці гуртуються в своїх деморатичних поглядах і підтримують усі благочинні заходи, які забезпечують біженців усім елементарним, найнеобхіднішим. Вони свідомі, що тепер частка з їхніх податків іде на допомогу цим людям. Європейці жодним чином нікого не провокують до агресивних дій та реакцій, пригощають їжею, забезпечують одягом. Поки політики вирішують, що робити, а мислителі кричать про остаточний занепад Римської культури, самі ж люди, нове покоління європейців, яке виросло на творах Толкіна, Міхаеля Енде, Джоан Роулінг, Корнелії Функе, Кірстен Бойє, Крістіне Нестлінгер та ін. шукають, знову ж таки, заспокоєння від безвиході у радості життя, доброті, доброзичливості, турботі про знедолених або, як мінімум, не критикують того, хто це робить. Ця ситуація об’єднала європейців: німців, австрійців, французів, греків та ін., які, перебуваючи між собою в єдиному економічному союзі без кордонів/рубежів між країнами, жодним чином не втрачають ані власної мови, ані власної національної ідентичності: німець всюди і завжди залишеться німцем, італієць – італійцем, француз – французом, і навіть чотиримовний швейцарець вам чітко відповість, що він виключно швейцарець, при тому, що австрієць жодним чином не ідентифікує себе з німцем (хоча державна мова в Німеччині, Австрії та німецькій Швейцарії, – німецька). Так, загроза культурі, звичайно, існує. Але кожен європеєць у такій ситуації, коли йому приходиться вибирати між життям дитини біженця та власною європейською культурою, особливо тою, яка давно увійшла у т.зв. «пасивний канон» і давно розчарувала вразливе населення європейських країн, та й не лише, то вони виберуть ЖИТТЯ ДИТИНИ і постараються їй допомогти інтегруватися (але при єдиній умові: знання державної мови країни, куди людина інтегрується), стати доброю і толерантною європейською людиною, не агресивною, такою, яка не захоче війни, але яка захоче, звісно, дуже багато працювати на ту державу, яка її прихистила. А це також культура. Це культура толерантності та гуманності. Це – активний канон постмодерного світу. І європейська молодь, яка давно вже є мультикультурною, всіма своїми інстинктами готова підтримувати саме ці цінності. Молодь України теж, мені видається, обирає саме цей шлях. Шлях доброзичливості, толерантності та компетенції. Наша дитина, правда, має щастя також і з іншими цінностями, – це любов до батьків та світу, азарт до життя та співчуття до власної держави. Дитина потребує актуальних орієнтирів, зокрема і в літературі, щоб стати згодом повноцінною частиною позитивного суспільства і цінувати життя. Постмодерний міжкультурний простір розгортає можливості для формування нових канонів. І ми є свідками і творцями цих засадничих змін.

Але для того, щоб у доброзичливому діалозі сформувати нову ціннісну парадигму в Україні і допомогти наступному поколінню українців, нам потрібно однозначно залишити повну автономію дисциплін «українська мова», «українська література», «світова література» у всіх класах і в усіх школах і помаленько разом розчищати їх від духовного та морального занепаду, послідовно вилучати монополістів та хамів; зняти радянські фрейми, мазохістичні стереотипи та забобони з української літератури і не допустити чужі психотравми з Європи/Росії/Америки, встановити у кожний клас з літератури величезні карти та глобуси із назвами країн українською мовою (http://gazeta.ua/articles/culture-newspaper/_u-yakij-krayini-svitu-sche-vivchayut-pushkina-j-lermontova/646115?mobile=true) , щоб вчителі та учні розуміли, що світ величезний, різноманітний і надзвичайно цікавий, відкрито проаналізувати світові методи, щоб не втратити УКРАЇНСЬКУ ДИТИНУ, яка є, насправді, від Бога прекрасною по своїй природі.

Баран Уляна Святославівна,

кандидат філологічних наук, доцент,

докторант кафедри літературознавства

Національного університету «Києво-Могилянська академія»,

президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва.

Львів, 18.11. 2016 р.