|
Молодому гомону, Де санчата котяться По крутій горі. Чи й твоє дитинство Прогляда із спомину, Весело радіючи Зимовій порі?
Василь Діденко.
Третього лютого 2017 року виповнилося 80 років від дня народження самобутнього поета Василя Івановича Діденка (03.02.1937 – 13.04.1990), представника естетичної течії «тихої лірики» в українській літературі, автора 13 книг лірики.
Його збірочки віршів для дітей «Степовичка» (1965), «Берізка» (1975) юні читачі ХХІ століття мають відкрити для себе заново, оскільки ці книжечки жодного разу не перевидавалися. Дорослі читачі знають лірика Василя Діденка передусім як автора текстів пісень «На долині туман», «Помереж мені, мила, сорочку», «Полем іду я», автора ряду поетичних збірок. Книжку для малят «Берізка» ще можна зустріти на полицях дитячих бібліотек, а ось «Степовичка» на сьогодні вже стала бібліографічною рідкістю. Частково рятує ситуацію та подія, що в 2005 році працівники видавництва «Веселка» під орудою Богдана Чайковського опублікували третій том антології літератури для дітей та юнацтва «Дивосвіт «Веселки», у якому на сторінках 261-263 помістили стислу бібліографічну довідку про В. Діденка, вісім поезій для дітей і текст широковідомого твору «На долині туман». У 1964 році на всіх просторах СРСР голосом співака Миколи Кондратюка залунала оригінальна пісня на слова Василя Діденка й музику Бориса Буєвського «На долині туман». Сьогодні її текст аналізується учнями в школі як приклад літературного твору, що став народною піснею. Цей вірш, на мою думку, можна розглядати як зразок лірики для віку ранньої юності. У цій поезії «попід гору дівча ішло» та «мак червоний в село несло». Слово «дівча» у читача асоціюється з юнкою-підлітком, а не дорослою дівчиною на порі. Ліричний герой-хлопчина уявляється слухачеві теж дуже юним. Він залюблений у рідні пейзажі долини річки Гайчур, оповитої отим туманом, котрий «мак червоний в росі скупав». У перекладі з тюркської назва річки Гайчур із босоногого поетового дитинства означає «та, що вільно тече в степу». Хіба ж може мати іншу назву ріка, на чиїх берегах осіли нащадки козаків і селян, котрі дали рідному поселенню волелюбну назву – Гуляйполе?
Кожен рядок Діденкового вірша для дітей нагадує особисто мені про рідні пейзажі дитинства на березі Гайчура, в мікрорайоні Бочани. Спогади про дитинство розпорошені по рядках «дорослої» лірики Василя Діденка. Його мікрорайон називають і зараз Чапаєвка. А зростали ми на одному березі Гайчура, що виколисав плеяду гуляйпільських письменників-патріотів: Грицька Кернеренка, драматурга й керівника Гуляйпільського театру «Колізей» Єлисея Карпенка-Українського; поета-краєзнавця Віктора Куторницького, автора роману-пісні «Мама-Марія» Григорія Лютого, поетесу й керівника літстудії «Пролісок» Наталію Квітку; співця рідних степових просторів і невтомного краєзнавця Івана Кушніренка, журналіста й прозаїка-нонконформіста Олександра Михайлюту; ніжну поетесу з серцем гарячої половчанки Любов Геньбу та інших:
Русу голову мою. Тут носив я бриль солом’яний, Слухав казку про змію. Про Івасика-Телесика У шкільні мої літа… Місяченька-срібноплесика Хвиля пам’яті хита». (Василь Діденко, «Ще день-два – й сніги проваляться…»).
Діденків поетичний доробок самобутній, багатогранний, однак значна його частина ще не опублікована, не дійшла до читача. Земляки-гуляйпільці, запоріжці намагаються зарадити цьому замовчуванню, опублікувати невідомі твори. Краєзнавці Володимир Жилінський, Іван Кушніренко, Володимир Скорик, Олександр Ємець, Василь Федина, Григорій Лютий та інші розкрили важливі штрихи біографії автора. Учителі у Запорізькому краї знайомлять школярів з доробком митця на уроках літератури. Для збереження пам’яті про поета і поширення його доробку серед читачів багато роблять бібліотекарі в Запорізькій області. Гуляйпільська районна бібліотека носить ім’я Василя Діденка. Сюди часто приходить брат поета Віктор Діденко, який теж прагне зберегти для нащадків мистецьке слово брата. Сьогодні ми можемо судити про творчі злети Василя Діденка тільки з огляду на відому для загалу «верхівку айсберга» його спадщини, частину поезій, які вийшли друком у різні роки. Але це тільки частина, хоч і вона дає уявлення про велику любов поета до України, рідних степів і гаїв:
«І я з свого веселечка Не хочу гнать метелика. Хвилину-другу вистою Над річечкою чистою. Метелик – наче квіточка. Він – ранній вісник літечка. Нехай йому літається, Коли тепло вертається» (Василь Діденко, «Коли тепло вертається»).
Діденкові рядки свідчать про тонке відчуття краси рідної мови, рафінованої милозвучності, законам яких митець прагнув ніколи не зраджувати і закликав до цього своїх колег по перу. Твори для дітей наповнені теплом душі поета, навіть коли він змальовує зимові картини з життя малят: «Білий сніг летить, як пух, на ялинку, на кожух, на обличчя, на чоло, щоб нам радісно було!» (Василь Діденко, «З Новим роком!»).
Автор часто вдається до самобутніх епітетів, оригінальних і влучних порівнянь, персоніфікації, пестливої лексики, звертань, які увиразнюють художній малюнок у віршах для дітей. Поет робить це дуже щиро, ніби «велика доросла дитина». Саме таку рису підкреслювали у його вдачі друзі, колеги, земляки, які часто бачили його на лоні природи: біля річки, у степу, на лузі. «Наче пісні голосистої, що злітає над саньми, ждали ми зими врочистої, срібнобрової зими» (Василь Діденко, «Зимонька-зима»).
Сам себе Василь Іванович називав у листах, а також у підписаних для друзів, подарованих колегам і землякам книгах так: «Ніжний поет», «Син степу», «Друг Пегаса». Так він самоідентифікувався, таким ніжним ліриком читачі ХХІ століття і мають, на мою думку, його сприймати. На вінку від сина Івана на похованні поета містився щемкий напис: «Спасибі тобі, батьку, за те, що навчив мене любити Україну». Василь Іванович дуже тішився народженню сина і приділяв увагу його вихованню: «Ніжного, тихого, теплого вечора Я у кімнаті не сплю. Сина, якого іще не наречено, Батьківським серцем люблю». (Василь Діденко, «Коханій»). А до юних українських хлопчиків і дівчаток Василь Діденко й сьогодні іде в улюбленій зі студентських років вишиванці, зі своєю відкритою посмішкою, із чистим батьківським серцем Поета.
Ольга Дмитрівна Будугай, кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов Білоцерківського національного аграрного університету.
*** Штрихи до історії появи пісні «На долині туман».
Я ж належу до покоління, для якого той виплеск потужної світлої творчої енергії, який зараз називається «шістдесятництво», — це більше легенда, ніж буденне життя. Легенда, не зважаючи на те, що деякі із шістдесятників ще живі у звичайному розумінні цього слова й декількох мені навіть довелося бачити вживу. Але так трапилося, що й до мене і до моєї родини ця легенда дещо доторкнулася… *** Це трапилося влітку 1997 року, в рік перепоховання Василя Діденка, яким опікувалися рідні брат і сестра поета Віктор і Галина, а також його друзі Василь Федина, Микола Сом, Олександр Михайлюта, Григорій Лютий та інші. На той рік припали мої перші візити до читального залу Гуляйпільської центральної бібліотеки, яка щойно отримала ім’я Василя Діденка, про що свідчила й новенька табличка на її вході. Працюючи в залі, я мимоволі звернув увагу на своєрідного чоловіка, який неодноразово заходив до бібліотеки й голосно, не зважаючи на читачів, звертався до бібліотекарів. Поцікавившись у однієї із бібліотекарок, «що то за чоловік», я довідався, що то брат поета Віктор Діденко. У мене спонтанно виникло бажання познайомити з родичем талановитого лірика мою дружину Ольгу Дмитрівну. Вона вже кілька років поспіль збирала матеріли про письменників-земляків і вела на філологічному факультеті в Бердянському педагогічному інституті спецкурс під назвою «Література рідного краю». Тому мені здалося, що дружині буде цікаво дізнатися про якісь моменти життя й творчості митця від близького родича, якщо вже доля мене несподівано з ним звела. Віктор Іванович погодився познайомитися з Ольгою і навіть прийшов зі мною до її батьківської хати Савченків на Бочанах. Поки ми з ним ішли й розмовляли про творчість Василя Діденка, і трапився той випадок, про який я й хочу розповісти в цьому матеріалі. А сталося наступне: я задав запитання, чи не знає він часом, кому присвячена пісня «На долині туман», бо за кілька місяців до цього я зустрів одного гуляйпільця, який стверджував, що музою поета стала його сестра. Пан Віктор категорично відхилив це твердження й сказав, що знає жінку, дочці якої й були присвячені рядки вірша, якого поклав на музику Борис Буєвській і якому судилося стати піснею-хітом шістдесятих у виконанні відомого співака Миколи Кондратюка. Віктор сказав, що може навіть показати, де вона живе, якщо буде така потреба. А через кілька хвилин Віктор несподівано обриває розмову й вигукує: «Ось ця жінка!». Я спочатку не зрозумів, про кого він каже, адже біля старої будівлі млина, яку ми минали, було видно тільки одну жінку. Вона зупинила свій велосипед і попрямувала до магазину. Це була добре мені відома тьотя Ліда, двоюрідна сестра батька дружини Дмитра Павловича Савченка (їхні матері Оксана і Горпина Карпенки — рідні сестри). Не зважаючи на досить солідний вік, тьотя Ліда Рогач степовим вітром «літала» на своєму «ножному транспорті» усім Гуляйполем жвавіше від багатьох значно молодших земляків!.. Я її добре знав, бо вона досить часто бувала в Савченків удома. Я перепитав пана Віктора, чи правильно його зрозумів: жінка, про яку він щойно мені розповів і є Лідія Іларіонівна Рогач? І він підтвердив, що саме її старшій дочці Наталії був присвячений текст тієї пісні. Ця несподіванка мене дещо приголомшила і я довго не міг повірити у такий збіг. Не вірилося в це й Ользі, коли я розповів їй при панові Віктору про факт зустрічі з т. Лідою та його твердження…
Пізніше, коли ми мали можливість поговорити спокійно з Лідією Іларіонівно Наталія шанувала Діденка як поета, однак вийшла заміж зовсім за іншого хлопця, переїхала жити на Донеччину. А Лідія Іларіонівна зберігала всі подаровані Василем збірки до дня, поки їх не попросив віддати для родинного архіву Віктор Діденко, брат уже померлого поета… Через кілька років Лідія Іларіонівна продала свою хату на вул. 9 Січня й переїхала жити до Мелітополя, в якому вже багато років мешкав її син Михайло. Ми так і не побачили Наталії Рогач, бо в останні роки вона не приїздила до Гуляйполя. Ми родиною кілька разів приїздили до т. Ліди в гості на нове місце її проживання й продовжували з нею листуватися до останніх днів її земного шляху. Тому нам дуже добре відомо, як важко вона сприймала розрив з малою батьківщиною, із сусідами, з якими жила дружно, з колишніми вихованцями дитячого садка, в якому вона пропрацювала кілька десятків років і які її дуже шанували. Але, як казав Леонід Каневський у передачі «Слідство вели…», — це вже зовсім інша історія… А пісня «На долині туман» про тендітне юнацьке кохання, виколисане на хвилях легендарної річки Гайчур у вільних козацьких степах стала давно народною, живе власним життям і приходить до слухачів ХХІ-го століття у нових сучасних аранжуваннях. Андрій Будугай, м. Бердянськ, 24-25.11.2016. ***
Перший надрукований вірш учня дев’ятого класу «Я- 15-ти річний капітан» з’явився у Вінницькій обласній газеті. А перша збірочка Василя Діденка «Зацвітай, калино» побачила світ 1957 року, коли поет закінчував третій курс філологічного факультету КДУ імені Шевченка. На ній особливо помітний вплив ніжного лірика України Володимира Сосюри. Молодий автор вважав визначного поета своїм Учителем. Як на мене, то в нашій літературі важко знайти іншого поета, творчість якого була б такою близької до віршів Володимира Миколайовича. Окрім Сосюри В., тепле слово про творчість Василя Діденка мовили Максим Рильський, Андрій Малишко, Платон Воронько, Михайло Стельмах… Після навчання Діденко спочатку працював літредактором у столичному журналі « Малятко», а потім в обласних газетах «Комсомолець Запоріжжя» та «Запорізька правда». Тамтешня робота для нього була не цікавою і навіть обтяжливою – він народився творити вірші. Василь творив їх удень, і вночі, інколи забуваючи про все, що відбувається навколо. За своє недовге життя Василь Діденко видав 13 збірок прекрасних поезій про героїчно- трагічну історію України, червону калину і бентежно-ніжне кохання. Кілька віршів талановитого поета покладено на музику і стали вони знаними піснями. Найкраща з них, безперечно, «На долині туман». Коли композитор Борис Буєвський побачив у журналі «Україна» вірш Діденка «На долині туман», то відразу закохався в нього. І, безсумнівно, саме тому так швидко написав до нього музику. Пісню добре знають не тільки в Україні, а й в багатьох країнах світу. .. Тяжко, дуже тяжко жилося Василеві Діденку в останні роки його життя. Важка нервова хвороба, нехлюйське ставлення нашої влади до інтелігенції, а також байдужість оточуючих зовсім вибили поета з нормального ритму життя, позбавили його елементарних людських умов у побуті. 13 лютого 1990 року Василя Діденка не стало – він наклав на себе руки. Поховали його на сільському кладовищі в Броварському районі, хочу в останніх листах до рідних він просив «Поховайте мене в Гуляйполі». Так сталося, що передсмертна мольба Василя ніким не була почута. На Запоріжжі отой крик одинокої душі нашого земляка(сім’я розпалася) вперше був обнародуваній 17 квітня 1995 року в передачі обласного радіо. Я вважав своїм обов’язком посприяти виконанню цього заповіту прекрасного поета і, головне, близької мені людини з далеких років нашого навчання в КДУ імені Шевченка. У листах-відгуках радіослухачі підтримали ідею перевезти прах поета до рідної землі, гідно вшанувати його пам’ять. На жаль, через економічні негаразди та бюрократичні перешкоди вдалося виконати заповіт тільки через 2 роки. Ідею перепоховати прах Василя підтримали гуляйпільська районна влада(Ігор Бірюков, Євген Коровка), Спілка письменників України ( Микола Сом, Олесь Лупій, Олександр Михайлюта), місцевий підприємець Олександр Дудка і, найголовніше, народний депутат України Анатолій Єрмак ( царство йому небесне!). 25 червня 1997 року Василь Діденко навічно повернувся до свої рідних , друзів дитинства, своїх земляків та оспіваного в його віршах містечка: Добрий день, Гуляйполе , І чолом вам, любі земляки. Для увічнення пам’яті відомого українського поета сесія Гуляйпільскої районної ради в 1997 році присвоїла ім’я Василя Діденка центральній районній бібліотеці. На будинку, в якому він народився і жив, відкрито меморіальну дошку. З 10 вересня 1990 року ім’я Василя Діденка носить Ширмівська середня школи Погребищенського району Вінницької області, яку свого часу закінчив майбутній поет. Згідно з рішенням Запорізької міської ради від 19 лютого 2016 року вулицю імені Боженка в Шевченківському районі перейменовано на вулицю імені Василя Діденка. *** Група дослідників і пропагандистів творчості Василя Діденка у складі доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури ЗНУ В. Ф. Шевченка, пологівського літературознавця О. М. Ємця та автора цих рядків підготувала до ювілею «Вибране» нашого краянина, до якого ввійшли кращі поезії з його збірок, частина неопублікованих віршів, а також спогади про поета його сучасників. Зараз шукаються кошти для видання цієї книги. Її чекають численні шанувальники творчості Василя Діденка, особливо учні шкіл, які при проведенні «Уроків літератури рідного краю» вивчають його вірші та життєвий шлях. Гідно пошануймо пам'ять сина великого народу, який , подібно своєму земляку Несторові Махну, прославив Гуляйполе, Запорізький край, всю Україну на весь світ. Рідній мові Мені сказав один ханжа, Що наша мова геть відстала, Що краще йшла б мені чужа, Немов до хліба – кусень сала,
Що весь мій поетичний план Спинитись може напівході, Що я – останній з могікан, Що наша мова вже не в моді.
Гей, проповіднику, стривай! Твої слова – старенька ряса. Я не піду в твій тихий рай, Я – син великого Тараса.
Як Прометей не вмер від ран, Не вмре і мова – гарна зроду. Я – не останній з могікан, Я – син великого народу! Василь Федина, Член Національної спілки журналістів України, заслужений працівник культури України. |
Бути знову гукові,
Постать Василя Діденка для мене особлива, бо він народився й провів роки дитинства у моєму рідному місті Гуляйполі. Назву міста поет затято писав на манір ще Махновської вольниці – «Гуляй-Поле». Це не просто слово, це вже наш український архетип. Для мене – без сумніву. Мої земляки і нині часом називають містечко такими синонімами, як і в Діденкову епоху: «столиця степів», Махноград.
«…Журавлі вгорнули в спомин 
Природа Василя Діденка зцілювала, давала наснагу творити. А до творчості митець ставився як до найголовнішого заняття у своєму житті, не міг довго працювати навіть у редакціях видань. Жаль, що така самовіддана робота над словом талановитого, але скромного поета, представника покоління «дітей війни» не могла бодай задовільно забезпечити йому матеріальне існування. Автора відомих пісень знищила сіра проза нелегкого буття в тоталітарному суспільстві. Так, зокрема, стверджує його друг ще зі студентської лави – поет Микола Сом: «Він був поет. Його убила проза». Про майже постійну матеріальну скруту друга згадує і запорізький радіожурналіст Василь Федина, оглядаючи своє листування з Василем Діденком.
Мабуть, немає в Гуляйполі людини, яка б не знала, хто такий Василь Діденко. Видатний поет-шістдесятник відомий не лише в місті свого дитинства та шкільної юності, не тільки в рідній Запорізький області, але й по всій Україні. І багато гуляйпільців пам’ятають його, зберігаючи в душі ті чи інші події з його життя, свідками яких їм судилося стати.
Сьогодні, третього лютого, відомому українському лірику із запорізької землі Василю Діденку виповнилося б 80 років. Народився він у сім’ї хліборобів у Гуляйполі. Там закінчив 4 класи початкової школи. Навчання продовжив у Херсонській та Вінницькій областях, куди переїжджали батьки, шукаючи кращої долі.
Коментарі до статті