Аби цей цінний досвід і напрям мав продовження в новому столітті, було б добре започаткувати літературну премію імені А. Костецького (наприклад, «Жоржина», улюблена осіння квітка Анатолія Жоржиновича, як я його іноді називав) — за високохудожні знакові твори на дефіцитну шкільну тематику (проза, поезія, гумор), які «на зорі туманних років» здатні стати опорою в житті та джерелом радості для юних читачів, допомагають шукати свої стежки-дороги разом із героями улюблених книжок. Адже ціла низка проблем сучасного школяра, зокрема його технозалежність, втрата мотивації до навчання, кліпове мислення і т. ін., залишаються художньо неосвоєною цілиною. Немає сумніву, що А. Костецький, який пішов від нас у розквіті творчих сил, не залишив би ці трепетні теми поза увагою.

Сьогодні Байкове, де спочиває Анатолій Георгійович, засипане снігами. Але вічнозелена душа письменника продовжує жити у слові, в пам’яті шанувальників його хвилюючої творчості:

Канікули, канікули! — співає все навколо.

Канікули, канікули, канікули у школі!

А що таке — канікули? Це літні дні барвисті,

Це час, коли нам ніколи хоча б на мить присісти.

Бо треба мчати босими наввипередки з вітром,

З густих лісів приносити горіхів повні відра.

Це час, коли за хлопцями ми скучим, як ніколи,

І нам страшенно схочеться скоріше знов до школи!

                                                                                                           Анатолій КАЧАН,

                                                                                                            грудень 2018 р.

***

Письменник, укорінений у майбутнє

Зазвичай, пишучи про дитячих письменників, кажуть, що вони зберегли дитинність світосприйняття, «пам‘ятають» себе дитиною і тому можуть знайти спільну мову з маленьким читачем, можуть бути йому рівнею. Але є інший шлях. Діти — єдині справдешні представники майбутнього у сучасному. Вони завжди випереджають нас у своїх запитах, вподобаннях, світогляді. І якщо письменник йде попереду свого часу, якщо його художні світи належать майбутньому, він також знайде відгук у душі маленького читача.

Саме таким — укоріненим у майбутнє — був талановитий, напрочуд креативний, вишуканий і неповторний дитячий письменник Анатолій Костецький. Він творив незвичну урбаністичну поезію та фентезійну пригодницьку прозу, перекладав із англійської, німецької та низки слов'янських мов, писав мовознавчі розвідки й статті з теорії, історії та критики дитячої літератури, редагував і вів радіопередачі. Це була неймовірно яскрава самобутня людина, заряджена невичерпною енергією любові до життя і людей.

«Людиною, яка розуміється у прийдешньому» назвав колись Анатолія Костецького Г. Почепцов. І наголосив, що твори його «…виходять за межі усталеної, спокійної, а тому сірої літератури, що часто-густо цвіла у нас роками. Він прийшов щоб порушити цей спокій»[1].

Справді так. Навіть тепер, коли Анатолія Георгійовича немає з нами, його твори заставляють душі читачів вибухати емоціями, відлунювати нестримному потокові його Живого Слова. Він досі дивує і вражає. Його тексти так само залишаються зримим вододілом між сірою хвилею зграбно стулених муляжів «новітнього письма для дітей» і живими неповторними у своїй інакшості та багатоманітті ростками сучасної української дитячої літератури.

Ще за життя письменника вийшли друком понад півсотні його книжок для дітей, близько тисячі віршів були опубліковані у різноманітних збірках і ЗМІ, його твори перекладали російською, молдавською, чуваською, польською, німецькою, угорською та іншими мовами, вводили до підручників для молодших школярів, зокрема «Букварів» і найрізноманітніших читанок.

Перші збірочки молодого поета («Джміль про сонечко гуде», 1972; «А метеликам — весело», 1974; «Весняні дарунки», 1976; «Все про мене», 1977 та ін.) привабили читачів і критику своєю дзвінкою поетичністю та грайливою сюжетністю. У них відразу зауважили незвичне інтонування, здатності автора «програмувати» певний душевний відгуку читача, загальну цілісність і повноту художнього світу. Поряд зі свіжістю та розкутістю мови, неочікуваними сюжетними вирішеннями, неймовірною авторською емпатією та урбаністичним світосприйняттям ці риси відразу зробили поезію А. Костецького знаною. Він із першого слова в літературі мав свій, неповторний і непідробний голос!

Підкуповувала й очевидна прикладна «корисність» цієї поезії при її одночасній художній вишуканості. Дорослий читач бачив вочевидь, як саме суто поетично можна допомогти малечі у виборі абсолютно конкретних життєвих орієнтирів. Відтак вірші створювали атмосферу щирості та сердечності у діалозі дорослого і дитини.

Водночас поет умів захопити. Йдеться не лише про цікаві сюжетні знахідки чи неочікувані образи. А. Костецький ніколи не «випадає» з віку свого читача і тому навіть найскладніші душевні стани передає не «по-дорослому» описом, а відчутними дитині навіть на фізичному рівні ритмом і ритмікою. Поет повністю перевтілюється, буквально розчиняється у тому, що відчуває і хоче висловити. Бо єдине, що вміють насправді його маленькі читачі — «бути самими собою». І тому так важливо, пишучи для них, вхопити і передати художньо «мить істини», точно вловлювати саме ті емоції, віднаходити ті події та образи, які скеровують дитину в потрібне русло.

Хоча кожна нова збірочка привносила у художній світ А. Костецького нові неочікувані деталі та акценти, він повсякчас залишався майстром динамічного сюжетного вірша та сатиричної віршованої оповіді. Його поезія дітей — завжди Історія зі своїм героєм і його зрозумілими та близькими маленькому читачеві переживаннями, роздумами і вчинками. Незвичні українській дитячій поезії неточні рими, уривчасте дихання живого мовлення у ритміці, неочікувана парадоксальна дидактика відкритих кінцівок — усе це робило поезію А. Костецького унікальним культурним явищем. Та саме сюжетність його віршів давала привід для великої роботи дитячої душі, спонукала її співпереживати, думати, рости.

Внутрішнє напруження, ритм цієї поезії визначає зв‘язок між душевними пориваннями дитини та явищами зовнішнього світу. Йдеться про допитливих малюків чи персоніфіковані явища природи, поет оспівує не окрему істоту чи факт, а радість життя як таку, однаково притаманну усьому живому в світі. Cаме тому його вірші буквально гудуть від «Божих комах» — бджіл і джмелів, а юні герої несуть додому з прогулянок «не гілки, а шелест листя, не квітки, а їх красу».

Коли йдеться про тематику та проблематику поезії А. Костецького, слід визнати, що вона традиційна. Його маленькі герої сумують і радіють миті життя, граються та симпатизують одне одному, задають тисячі «дитячих» запитань і опиняються перед «вічними» проблемами. Але завжди вони відкривають для себе світ. І якими б не були ці відкриття — веселими чи не дуже — вони роблять дітей сильнішими та дорослішими. Поет не намагається повчати своїх читачів, як і не береться їх «просто розважити». Він також не уникає розмов про речі складні чи неприємні. Бо А. Костецький — справжній Дорослий Друг свого маленького читача, надійний, добрий і чесний. Посміюючись над недоліками малюків («Чемний герой»), спровадивши їх до казкової Навпакинії («Казка про Ніну-Навпакиню») чи віддавши до рук «доктора ледачих наук» («Казка про сім неділь у тижні»), він ніколи не залишає їх наодинці з їхніми питаннями, емоціями чи страхами. Він завжди поряд. Його поезії — повсякчас розмова, а не монолог. Адже для А. Костецького головне — «…бути духовно близьким своїм читачам, вести з ними діалог, а не отримувати над ними перемогу»[2].

Те саме стосується й прози письменника. Попри появу в колі дитячого читання в Україні величезної кількості вітчизняних і перекладних літературних казок, іскрометні оповідки А. Костецького не втратили популярності, а їхні іронічні, бешкетні, зі смаковитою мовою та живими дитячими характерами герої не розчинилися в сонмі все нових і нових «кумирів» малечі. Адже попри легкість викладу та іскрометний гумор, письменник повсякчас порушує у своїх повістях складні проблеми дитячого життя. Так, детективна повість-жарт «Суперклей Христофора Тюлькіна поряд із іншим торкається теми булінгу серед школярів, а в повісті-казці «Хочу літати!» розкриваються причини та наслідки «обкрадання» людської душі, її обезкрилення.

Уникаючи самоповторів, письменник природно розвиває вдалі знахідки зі своєї сюжетної поезії в прозі та навпаки. Країна Навпакинія та чарівна сила Слова, парадоксальна «справжність» щирої дитячої гри на противагу дивакуватому як на здоровий глузд «прагматизмові» дорослих, жива й здатна до порозуміння з людиною природа — усе це реальність буденного життя усіх його героїв. Із казкою чи без неї, вони щодня роблять власні відкриття, протистоять злу (навіть якщо це банальний старшокласник, а не чаклун), віднаходять пояснення щоразу іншим вчинкам оточення та вихід із повсякчас різних ситуацій. Бо це і є досвід. Бо тільки так, на ВЛАСНОМУ досвіді можна навчитися розрізнювати добро та зло, правду і брехню, істинні та мнимі цінності.

Тому межа взаємодії казки з узвичаєним життям у повістях А. Костецького дуже нагадує вплив на становлення людського характеру прочитаних книжок. Казкове в текстах привносить у життя героїв НОВІ ДОСВІДИ, які роблять їх кращими, а не творить якісь магічні незрозумілі речі. Так, домовичок Діма позбавляє Сергія страху перед водою формуванням у того цілком реальної віри в себе, а Вітку Птурську перетворює на добру дівчинку, заставивши насправді пожити за нею ж встановленими для інших правилами. І вміння плавати, і «Навпакинія», по суті, уже були частиною життя цих дітей. Казкове лише зробило їхні добрі та погані риси очевидними.

Події найвідомішої фантастично-пригодницької повісті А. Костецького «Мінімакс — кишеньковий дракон, або день без батьків» також розгортаються «тут і нині», 31 серпня (останнього дня канікул) у приміському селі Круглику, де малі «дачники» Оленка та Олег Валяйки випадково стикаються зі справжнісіньким драконом із планети Драконії (що в сузір’ї Дракона) Мінімаксом Першим. Але ця дивовижна істота (як і всі казкові герої у А. Костецького) — лише каталізатор, який виявляє приховані у звичайному довкіллі дива. Та нічого казкового у них немає. «Добра» тітонька Ізольда Сократівна виявляється підступною, жорстокою та жадібною пані, котра веде подвійне до смішного («царська» кімната, захована у вбогому інтер‘єрі хати, гроші в буквальному сенсі в «банках») життя. «Страшний» сторож озера — щиросердним Максимом Максименком, аспірантом-кібернетиком. «Злий» котяра Рекс крутія Петька Психолога — затравленою, спраглою ласки істотою. А підступний ворон Креня — заляканим та одуреним із самого дитинства мудрим і справедливим птахом.

По суті, письменник з безжальною чесністю та точністю описує наше буденне життя. І дракон-прибулець із іншої планети виявляється в ньому «доброю» пригодою, порівняно із узвичаєними обманом, підлістю, підступністю та безвідповідальністю.

«Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики!» — так зазвичай звертався Анатолій Георгійович до своїх юних слухачів. Бо в кожному з них відчував рівного собі Книжника, Людину Культури. Можливо, ще маленького, недосвідченого, але вже готового духовно й душевно рости. Його любов до читача засновувалася на щирій повазі до нього, на суто батьківській природній вірі, що діти не просто підхоплять «твою Справу», а підуть значно далі, стануть кращими за тебе.

А ще, на відміну від більшості своїх ровесників-письменників, Анатолій Костецький був співцем сучасної міської дитини. Його твори, як ніякі інші, відповідали запитам саме цієї, на той час обділеної увагою авторів, читацької аудиторії. Коли на загал іще узвичаєно говорилося про «саму читаючу націю світу», він УЖЕ орієнтувався у своїй творчості на дитину новочасну, котра «відпадає» від читання, втрачає національне мовне та культурне коріння. І тому мусів рухатися випереджаючим кроком.

Оцей «випереджаючий» мистецький крок і неймовірна дитинна енергетика письма Анатолія Костецького були засадничими рисами його творчої манери. А третьою її підвалиною, можливо найсуттєвішою, була усвідомлена «залежність» письменника від зворотної дитячої уваги до його творів. Він абсолютно геніально закладав відгук юного читача безпосередньо у сам текст вірша чи казки. Бо не ліричний герой, а він сам — мрійник, бешкетник, розумаха і відчайдух, залюблений у світ і людей — говорив, не міг наговоритися! з такими само вільними від стереотипів і розчарувань живими та спраглими дива дітьми.

Завершити цю ювілейну репліку про доробок А. Г. Костецького хочеться словами Всеволода Нестайка, сказаними до 50-ліття Анатолія Георгійовича: «Справжні дитячі письменники відрізняються од дорослих літераторів саме тим, що … вони зберегли на все життя дитинність світобачення і неповторність мовної дитячої інтонації. Чи не тому книжки для дітей навіть дуже талановитих дорослих письменників (а майже ж усі намагаються написати щось для дітей), як правило, не стають дитячими бестселерами, не зважаючи на їхню, здавалося б, незаперечну художню вартість. Мабуть, крім письменницького таланту, для успіху у малечі потрібна ще якась метафізична енергетика, збережена з дитинства»[3].

Наталя МАРЧЕНКО,

Київ, 2018 р.

***

Про Анатолія Костецького і його «шкільні» вірші

Моє знайомство з цим автором почалося ще в школі, коли нас, юні обдарування з усіх куточків України, на нараді шкільної творчої молоді завели у Спілку письменників і познайомили з тими, хто пише для дітей. Відомі з книжок твори набували авторських обрисів — Дмитро Павличко, Андрій М’ястківський, Віктор Кава, Богдан Чалий, Вадим Скомаровський… Серед присутніх виділявся стрункий моложавий чоловік з чорними вусами і серйозним поглядом, який прочитав кілька своїх віршів, сором’язливо поступаючись побратимам по перу. Однак було у тих віршах щось таке, що робить слова одразу особливими і незабутніми — притягальна індивідуальність голосу, таємниця творчого віддзеркалення буденних речей.

Згодом я не раз переконувалась у тому, як поезія Анатолія Костецького магічно впливає на дітей. Яка залізна логіка, невигадана, здається, підслухана дитяча думка:

… ніколи і ніде

дорослим я не заздрю,

бо я дорослим буду теж,

а він малим — нізащо!

Книжку його віршів, видану в твердих палітурках, зі скупими чорно-білими ілюстраціями, я придбала собі у 80-х рр. у великій книгарні, де на той час було достатньо літератури на всі смаки. Рука потягнулась до неї під впливом спогадів про зустріч у Спілці письменників. І ще раз пережито зустріч з неординарністю. Твори Анатолія Георгійовича виділяються, вони якісь підкреслено «не причесані», як хлоп’ята-підлітки з їжакуватими чубиками, з неслухняними комірцями та гудзиками, з побитими колінами і подряпаними руками — навмисно нерівні рядки, неточні і несподівані рими, далекі від літературної естетики, однак центрові з ракурсу сприймання дитини… Одним словом, підлітки — не вірші! Враження від незвичайної естетики, як і від незвичного бачення не полишає ні при першому, ні при повторному їх читанні.

Сьогодні в третій клас до нас

прийшла «новенька» в перший раз.

Зайшла, весела й радісна,

і всім сказала: — Здрастуйте!..

Що в класі почало-о-ся!

Одразу з місць своїх

посхоплювались хлопці,

мов хто підкинув їх…

Цей письменник понад усі канони — мови і творчості, літератури та естетики — любив життя, і воно йому відкривало з цікавого боку те, що для іншого б аж ніяк не стало предметом творчості. У його текстах гіпербола там, де, здається, їй бути не слід, епітет кудись тікає в інші сфери, відкриваючи простір для читацької уяви, а порівняння і зіставлення взагалі з інноваційного простору — і складається враження, що оповідач його історій — сама дитина.

…Я тоді працювала в школі, в п’ятому чи шостому класі. І була вражена тим, що на свято Дня школи — серед багатьох запропонованих віршів — хлопці обирали собі саме твори Анатолія Костецького. Відчувався збіг інтонацій — авторської з читацькою, а ще цікавість до тематики — непомильний постріл в десятку цілісним авторським текстом. Ось вам і гендер! У часи, коли школа фемінізована, такі автори, як Анатолій Костецький, набувають, здається, додаткової ваги завдяки наявності у їх творах засобів формування — так, так, не посміхайтеся: завдання літератури для дітей завжди кардинально вагомі! — чоловічого потенціалу народу. Однак твори Анатолія Костецького не менш цікаві дівчаткам: ті сприймають їх як можливість пояснити собі помітну інакшість хлоп’ячої половини світу.

А ще Анатолій Костецький — один з небагатьох українських авторів, які ненав’язливо малюють світ дитини міської, пейзаж багатоповерхівок, парків, дворів з ігровими майданчиками та велосипедними доріжками. Він зображує цей світ через емоцію, часто зіставляє два її полюси. Адже це тільки дорослим здається, що дітям, чого вже там, емоції потрібні тільки позитивні. Насправді ж не менш важливо уміти справлятись із невдачами, не звикати до них, бути готовим успішно їх долати. Такий, наприклад, важливий для формування «Я» дитини вірш «Що сталося?»

Парадокси життя — у полі зору письменника. Вони основа ситуацій, здатних викликати усмішку, пояснити серйозну суть речей. Наприклад, канікули — улюблена пора школярів:

Це час, коли за хлопцями

ми скучим, як ніколи,

і нам страшенно схочеться

скоріше знов до школи!

Люблю цього Поета! Люблю з того далекого дня, коли ще школяркою зустрілась із ним уперше в Києві. Так, у його творів хлоп’ячий незахищений голос, а ще — позачасова естетика школи та міста, якась трохи бунтарська підліткова стихія. На обширах дитячої поезії України — він такий один.

Лідія ПОВХ,

Ужгород, 2018 р.

***

ЛЮДИНА, ЯКА ЗНАЛА, ЩО БУДЕ ЗАВТРА

З А. Костецьким ми разом вчилися в університеті, в одній групі, сиділи на одній лаві. Він був і сильною, і емоційною людиною вже з студентства. Досить активним в своєму бажанні спілкуватися з багатьма людьми. Як поет він дуже цікаво виступав перед юними читачами. Це була така спільна праця, бо діти реагували на всі його жарти і ніколи не відпускали зі сцени. Та він і сам не хотів з неї йти.

Це була людина повна енергії, яка ніколи не боялася ніяких ризиків. І це було важливо, бо формувало його життя. У нього були свої чіткі поетичні уподобання, на чолі яких був В. Хлебніков. У нього і портрет його був, фотопортрет за склом.

Костецький писав і друкувався багато, його дуже добре перекладали. Бо не було в інших такої літератури, що відповідала рівню нового покоління дітей. Всі інші писали так, як писалося, коли вони самі були дітьми, а Костецький писав так, як думала сучасна дитина. І коли б було треба писати для завтрашніх дітей, Костецький би міг це зробити, бо був людиною, яка знала, яким буде завтра.

Життя не завжди було легким, були і труднощі, але він завжди був сильнішим за них. Писав і читав дуже багато. Це теж було його важливою характеристикою - читати все найкраще. Письменницька лавка "Сяйво" надавала можливість мати хороші книжки, а коли не було грошей, можно було віддати книги букіністам. Таке теж було. Він був дуже щедрою людиною в усьому: в житті, в творчості, в друзях.

Час його життя пролетів дуже швидко, але це було насичене життя, його просто неможливо уявити пенсіонером. Йому було б нецікаво їм бути. А він не любив робити те, що було нецікавим. Він добре читав лекції, багато його студентів залишалися потім його друзями, бо всі відчували те справжнє і в чомусь велике, що було в нього.

Георгій ПОЧЕПЦОВ,

член Національної спілки письменників,

доктор філологічних наук, професор

Київ, 9.11.2018 р.

***

Коридорами філологічного факультету в кінці 60-х років неспішно ходили два чоловіки. Молоді, але проти нас виглядали старшими. Певно, тому, що були високі й широкоплечі. І поважні. «Костецький, Костецький»-- перешіптувалися студентки. Хто з тих двох Костецький, я дізналася не зразу, як і те, що його приятелем був нині відомий вчений Георгій Почепцов.

Згодом хтось із старшокурсників сказав, що в Костецького вийшла книжка, а вже коли за мною зачинилася університетська брама, я натрапила в дитячому журналі на віршика «Косички». І вивчила напам’ять у свої вже зовсім не дитячі літа. Нинішні знавці й знавчині нашукали б у цих кількох строфах купу ворожих сенсів: і спонукання до хуліганських вчинків, і чоловічу пиху, і зневагу дівчачої краси… Я ж повторяла рядки й посміхалася, бо в них, окрім лагідного гумору, іншого сенсу й не було.

Косички у дівчаток,

Щоб смикати за них:

Так думав я спочатку,

А виявилось — ні!

Вони ростуть для того,

Щоб заплітатись довго

І в них банти носити —

великі і красиві,

щоб хтось про них сказав:

«Ах, ах! Яка краса!»

А от мені косичок

Не треба — я хлопчак.

А що я теж красивий,

То це помітно й так.

Сам Анатолій Костецький і справді був обдарований вродою, розумом, хистом. Про таких кажуть: уродись та ще й вдайся. Надзвичайно тонкий слух до слова й звуку, жодної штучності у тій розмові з дітьми, яку він провадив з висоти свого зросту й досвіду. Навіть у тих віршах, які у видавництвах називали «паровозами» і ставили першими у збірках на вимогу партійних ідеологів, автор хитрував, наскільки то було можливо, і «виносив» обов’язкову згадку про Леніна насамкінець… Прекрасні рядки про батьківщину (окрім останнього, написаного хаотично й сполучено цілком позірно) вповні вкладаються в концепцію нової української школи, в якій має переважати людське, особисте, рідне.

Знаєш ти, що таке батьківщина?

Батьківщина — це ліс осінній,

Це домівка твоя і школа,

Це гаряче сонячне коло.

Батьківщина —це труд і свято,

Батьківщина —це мама й тато,

Це твої найщиріші друзі

І бджола у веснянім лузі.

Батьківщина — це рідна мова,

Це дотримане чесне слово,

Синє небо і сад зелений,

(Революція, мир і Ленін).

Беру цей рядок в дужки, бо розумію: написаний він для цензора; він не переважить ключових слів про рідну мову, про бджолу у лузі чи про маму й тата… Ті лиховісні часи тримали в пазурах поетів.

Не дивовижно те, що син київських вчителів мріяв стати письменником і списував віршами учнівські зошити, дивовижно те, як «виростень» (слово Максима Рильського) міста відтворював живу природу, якою переймаються діти села.

Дві Оксанки невеличкі,

Дві двоюрідні сестрички

Між кульбабами сидять,

Доглядають гусенят.

А над ними небо синє,

А по ньому хмарка плине,

Вниз на землю поглядає

Та в Оксаночок питає:

«Я здивована та й годі!

Та невже кульбаби ходять?»

Засміялися дівчата:

Ти поплутала, кудлата!

Це ж хіба кульбабенята?

Це звичайні гусенята!

Яке чудове слово — кульбабенята! Хіба ви не посміхнетеся, прочитавши його?

Уміння побачити веселе, легенько покепкувати — і все це не просто заримувати, порахувавши склади, а досягти естетичного ефекту! Це майстерність, заснована на знанні мови, на знанні стилістичних засобів, але й на тому, що називається натхненням, чого не візьмеш у пригорщі і не кинеш на шальки терезів.

Як говорить Михайло,

То руками махає:

І отак ще й отак,

Не Михайло — вітряк.

І здається за мить:

Наш Михайло злетить.

Що не вірш — то ціла тема для бесіди з молодшими школярами.

Мені здається, що в новій українській школі не варто формалізувати стосунки автор-читач через обов’язкову біографію і перелік книжок. Особливо, коли йдеться про молодших школярів. Вірші Анатолія Костецького просто треба читати в класі вголос і реагувати на них сміхом, вигуком чи навіть такими помахами, як Михайло-вітряк. І не пояснювати, що хотів сказати автор, бо сказане ним — у його словах і образах.

Оксана ДУМАНСЬКА,

Львів, 11.11.2018 р.

***

Був початок 70-х, які називаю не просто нелегкими, а таки страшними. Проте кожного вела його власна доля…

Ми, студенти-заочники філологічного факультету Київського університету (українське відділення), на одній із сесій з цікавістю дивилися на молоденького викладача мовознавства, який прийшов «начитати» нам вступну лекцію. Був високий, досить гарний із себе — і майже нашого віку, а для декого — то й молодший. Говорив легко, багато і дуже мудро. Цим ошелешував та інтригував.

Це був Анатолій Костецький. Як з‘ясувалося значно пізніше, він саме закінчив наш університет, навчався в аспірантурі і вже видав свою першу книжку для дітей «Джміль про сонечко гуде», вірші до якої відібрав сам Михайло Стельмах.

…Коли ж через півроку прийшла наступна сесія і нам, заочникам, треба було звітувати про свої знання з мовознавства, більшість із нас із великою прикрістю виявила, що знає цей предмет зовсім слабо: занадто важким він виявився!

Анатолій Георгійович, слухаючи наші перелякані й кручені відповіді, усміхався поблажливо, покректував добродушно — та був, на превелике наше щастя, милосердним, тож уже за дверима аудиторії нервові системи заочників після чималого стресу таки радісно опритомнювали: «трійки» в даному випадку нас цілком задовольняли…

Ген згодом ми не раз зустрічалися в Спілці письменників, але були «на різних полях»: Анатолій Костецький писав для дітей, а я сповідалася світові лірикою і публіцистикою. Був уже для мене великим авторитетом, адже став «законним письменником», членом НСПУ, на 10 років раніше. Про університетські перипетії ми ніколи не згадували — якось не приходилося до слова.

Наталка ПОКЛАД,

Київ, 2018 р.

***

В 91-м году, мне начинающему детскому писателю кто-то посоветовал пойти в редакцию журнала «Барвинок». Сказали, что там работает Анатолий Костецкий, живой классик украинской детской литературы и вообще хороший человек. Вот к нему сразу и нужно идти, он, мол, скажет, имеет ли смысл лично мне заниматься детской литературой дальше, поможет советом.

Набравшись смелости, я приехал на Дегтяревскую 14, поднялся на последний этаж, нашел нужную дверь и постучался. Красивый, усатый, в полном расцвете сил (здесь должен стоять улыбающийся смайл) Анатолий Георгиевич благожелательно выслушал взмокшего и заикающегося от волнения меня, взял мои рукописи, прочитал и заявил, что берет парочку стихотворений. И пока я переваривал случившееся, добавил, что я наверняка зачитываюсь Хармсом и авторами журнала «Трамвай» и, что поразило меня больше всего, Костецкий назвал и Олега Григорьева, о творчестве которого в то время знали очень немногие. Я был поражен, покорен и счастлив одновременно.

С тех пор я появлялся в редакции «Барвинка» регулярно. Иногда был свидетелем эпичных сражений в настольный теннис. В коридоре трех редакций «Барвинка», «Малятко» и «Одноклассника» стоял теннисный стол. Костецкий был одним из лучших игроков этажа.

Меня он никогда не критиковал. Вместо критики подсовывал книжки из своей библиотеки («Грамматику фантазии» Джанни Родари, например) или рекомендовал найти что-то самому (Владимир Пропп «Морфология волшебной сказки»), советовал какие-то книги украинских писателей. В общем, деликатно меня подучивал.

Он же подтолкнул меня к написанию «большой» сказки. Сказал, что рано или поздно я все равно приду к большой прозе, так чего тянуть? И написал. Правда, не такую уж большую, но на два номера растянуть ее получилось. Это была первая из трех частей книги «И пришли пингвины…». На самом деле, я думаю, что его просто стали утомлять мои звонки и вопросы, когда же мои вещи снова выйдут в «Барвинке»? Костецкий отвечал: выйдут, выйдут, раньше вон вообще больше одной-двух публикаций в год не позволялось делать.

С этой моей сказкой связана забавная история. Когда я получил номер, в котором было напечатано начало сказки, то увидел, что художник помимо пингвинов нарисовал еще и двух собачек. Но у меня нет ни слова про собачек! Потом вышел следующий номер — и что я вижу? Третья собачка! Я прибежал к Анатолию Георгиевичу и пожаловался на художника. На что Костецкий спокойно ответил: - Юра, вот вы писатель, вы создаете свой мир. А художники - свой. Вот и живите каждый в своих мирах.

И рассказал, как один из сборников иллюстрировал художник из Ленинграда. «Веселка» сдавала книжку, вот она уже должна уходить в печать, но художник все не передавал макет, запоров все дедлайны. В последний момент, макет приходит, его, естественно, уже никто особо не проверяет, отправляют книжку в печать. Книжка на украинском языке. И вот она выходит из печати, а к стихотворению про мышонка, который заснул под листиком в летний жаркий день, иллюстрация такая, что все ахнули. Под листиком там спал… медведь. Украинскую «мишу» русский художник прочитал как «Мишу», косолапого медведя.

С тех пор я никогда не вмешиваюсь в работу художников, если они сами меня о чем-то не спросят. И надо же — по большей части мне с ними везло.

Потом Костецкий ушел из «Барвинка», а я пришел в «Одноклассник». Мы как бы поменялись местами — он брал в «Однокласснике» подработку и иногда заходил к нам в редакцию, иногда я завозил работу или гонорары ему. Благо, жил он в центре.

Кстати, его вот это «заходил» нужно воспринимать буквально. Во время одного из наших разговоров Анатолий Георгиевич признался, что очень любит по городу ходить, что он ранняя пташка и, когда попадает в какой-то новый город, то встает на рассвете, пешком идет его изучать. И к тому времени, когда народ начинает массово выбираться на работу, Костецкий уже возвращается в номер, зная все свои предстоящие днем маршруты.

Когда готовилась моя первая более-менее полная книжка «Последний урок», я спросил у Анатолия Георгиевича, не напишет ли он пару строк для нее? Уже через час он перезвонил и надиктовал небольшой, но теплый текст.

Несколько лет спустя я подготовил небольшой сборник Костецкого для издательства «Час майстрiв» (название сборнику, правда, издатель решил дать свое) и вызвался написать предисловие. Как сейчас говорят, круг замкнулся. Но это ерунда. Никуда он не замкнулся и не замкнется, пока издаются детские книжки, пока актуальна поэзия и проза Анатолия Костецкого.

Юрий НИКИТИНСКИЙ,

Киев, 2018 г.

***

Про дядю Толю, або Співець дитячих таємниць

Аж не віриться, що вже понад 13 років немає одного з найулюбленіших письменників української дітвори, хорошого друга нашої бібліотеки Анатолія Костецького. Пригадується, як горіли оченята у користувачів, коли відкривалися двері і появлялася статна фігура чорнявого симпатяги (це для бібліотекарів) з випещеними вусами Анатолія Георгійовича. Дітлахи відразу пізнавали «дядю Толю» і з галасом кидалися до нього. Не лише тому, що він сам уподібнювався дитині, коли спілкував з ними, а діти знали напевне, що пан Анатолій прийшов з творчими новинками. Вони любили слухати його фантастично-казкові оповідання, вірші про все на світі… Але найбільше полюбляли жартувати з ним.

Особливо раділа дітвора, коли до них на зустріч приходив Анатолій Георгійович разом з Василем Довжиком. Це був «тандем» дружби і творчості. Адже письменники обидва творили для дітей. Вони настільки відчували один одного, що здавалося зарання відрепетирували заплановану зустріч з читачами. Одним словом, це були бажані гості на будь-якому масовому заході у бібліотеці.

Анатолій Костецький, знаючи важливість читання у розвитку дитини, ніколи не відмовлявся поспілкуватися на цю тему як з дітьми, так і з батьками. А ще він завжди допомагав юним початківцям у майстерності пера.

Деякий час Анатолій Георгійович працював у Національній бібліотеці для дітей. Він писав сам і навчав бібліотекарів створювати цікаві сценарії свят, писав статті про книгу та бібліотеку тощо.

У 2008 році українська спільнота святкувала 60-річчя від дня народження Анатолія Костецького. Пам’ятаю, я готувала театралізований масовий захід за віршами письменника. У ньому брали участь найменші читачі: тут були і котики, і мишки, і білочки, і їжачки… Діти з таким захопленням грали свої ролі… Але дуже шкода, що цього вже не бачив автор…

Здавалося, потрібно було б «співати дифірамби» цьому автору? Але є інші дитячі письменники: є кращі, є гірші у своїй творчості… Але саме такого, як Анатолій Костецький — немає і не буде. Своєю творчістю він збагатив українську дитячу літературу , яка на той час дуже потребувала таких авторів. Твори письменника і сьогодні користуються великою популярністю у юних користувачів.

Галина ГУДЗИМА,

завідуюча відділом мистецтв

Національної бібліотеки України для дітей,

Київ, 2018 р.

***

А я найбільше хочу

зробити так, щоб діти

були завжди щасливими

у всьому-всьому світі

Анатолій Костецький.

Анатолій Костецький прийшов в українську літературу в добу «розквіту соцреалізму», утім, свідомо відмовився від партієславлячої патетики, обрав своїм адресатом юного читача. Свою розмову із ним він почав із вічних тем: чарівний світ природи, друзі-однокласники і стосунки з ними, любов до батьків, бабусь і дідусів, — що ілюстровані поетичною формою («Починай малюнок сонцем», «Починається весна», «Старий каштан», «Все починається з мами», «Бабусі», «Чемний герой», «Джміль про сонечко гуде» та багато інших). Твори письменника емоційно заряджені, сповнені незнищенним змістом доброти, людяності й щирості, любові до всього живого.

Тонка образність, гра метафорами виразно демонструє замилування письменника неповторністю світу природи:

На краю дзвінкого світу,

там, де соняхи,

волошковим небом сніда

зайчик сонячний.

Вдень у піжмурки по лісу

гра з кульбабами,

заплітає в тепле листя

літо бабине.

(«Сонячний зайчик»)

Поезії для найменших сюжетні, завершені в межах кількох рядків; незважаючи на мінімальний обсяг, в них є герой і подія, зав’язка й розв’язка, конкретний факт та його емоційне узагальнення:

Заєць в лузі сіно косить,

а зайчиха в скирту зносить,

а малесенькі зайчата,

куцохвостики вухаті,

возять возом сіно в хату,

щоб було м'якенько

спати

(«У лузі»)

Автор часто в гумористичній формі розповідає дітям різноманітні історії, намагаючись відтворити особливості буття, вічність живої природи:

Сюркочуть коники в траві

налузі поза гаєм.

Мені мій тато говорив —

то їхні скрипки грають.

І я підгледіти схотів,

ну хоч одненьким очком,

як спритні коники оті

на скрипочках сюркочуть.

Я не чіпав їх, не ловив,

щоб скрипок не зламати.

Я просто ліг собі в траві

між кущиками м'яти.

Годину я дививсь і дві —

та скрипок не побачив…

Напевне, хитрі скрипалі

сховали їх обачно!

(«Скрипалі»)

Пізнавальна інформація творів часто розчиняється в ліричній стихії.

Вмиває кішка кошенят,

Вмиває кізка козенят.

Мене водою з милом

Щоранку мама миє.

І чистим сонечко встає

Щодня з-за небокраю…

І в нього, мабуть, мама є,

Бо хто ж його вмиває?

(«Сонечкова мама»)

Поезії Анатолія Костецького актуалізують широку палітру почуттів, спонукають до осмислення навколишнього світу, мають естетичний вплив. Читачем вони не стільки розуміються, скільки відчуваються завдяки майстерності автора відтворити форми і стани природи, збагнути їх глибинну суть:

Сміється поле, річка, ліс,

сміються гілочки беріз,

птахи сміються і луги,

сміються квіти навкруги.

Ставок,

що цілу ніч мовчав,—

і той сміятися почав:

лататтям легко лопотить

і каченяток веселить.

Я миттю скочив до вікна

поглянуть,

що за дивина.

Аж бачу у віконце —

надворі

сходить

сонце!

(«Ранок»)

У поетичній спадщині Анатолія Костецького простежується вплив ідей В. Сухомлинського щодо морально-етичного виховання дітей. «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують … Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре», — одне з правил моральної культури учня за В. Сухомлинським. Художнє слово, на думку видатного педагога, є найкращим виразником складних морально-етичних ідей.

У віршованій «Казці про сім неділь у тижні» А. Костецький репрезентує дітям диво-тиждень, в якому всі дні вихідні. Це результат здійснення бажання Сергійка чаклуном фон Брукком:

Тепер у Сергія —

свободи удосталь:

захочеш —

і зранку влягайся

у постіль,

бо в школі уроків

нема все одно!

А може,—

піти в зоопарк чи в кіно?

Автор у казці не повчає малюків, не нав’язується їм, а намагається на конкретних прикладах пояснити прописні життєві істини так, щоб вони дійшли певних висновків:

І тут за хвилину

збагнув третьокласник,

що сталося в місті

страшенне нещастя,

бо всі — не працюють,

бо всі — спочивають!..

Лікарні закрито,

не ходять трамваї,

і годі чекати

від друзів листів —

всі пошти

зосталися без поштарів!

Шофери і вчені,

майстри і міністри —

ніхто не працює

у нашому місті…

(«Казка про сім неділь у тижні»)

Морально-етичні проблеми порушено письменником у поезіях «Старий каштан», «Домашній твір», «Чемний герой», «Найкраща іграшка», віршованих казках «Бюро знахідок», «Стара казка на новий лад» та ін. Розраховані на молодших дітей, вони мають неабиякий вплив, адже показують ту чи ту емоційну ситуацію, що зберігає своє значення і спонукає до роздумів. Наприклад, каштан, що ріс у школі біля вікна, спиляли. У класі від того стало сонячно, але діти тепер не бачать гілок дерева, його дивовижного квітування, не чують співу птахів, що вмощувались на каштані («Старий каштан»). Людина вирішила за допомогою новітньої техніки змінити русло річки, аби та швидше текла до моря. Що з того сталося: висохли луги і ліси, перевелася риба, зникли птахи. Автор, зображуючи наслідки такого «діяння» людини, змушує дитину задуматись: чи завжди все, що вона робить, є корисним, чи можна так поводитись із природою? Поет наполягає натому, що основне джерело формування дитини — не тривалі та нудні сентенції, а образне слово, що змушує мислити, мріяти, творити.

Прозова спадщина А. Костецького для юного читача репрезентована насамперед жанром повісті-казки: «Мінімакс — кишеньковий дракон, або — День без батьків», «Хочу літати», «Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь». У ній виразно простежується вплив нестайківської традиції: багатоепізодність, пригодницько-перипетійний сюжет, синтез казкового й неказкового хронотопу, вигаданих і реалістичних героїв, характери яких подано в постійному русі, атмосфера таємниці, дива, посилений дидактизм тощо. Письменник вдається до обігрування фольклорних казкових мотивів: чарівної дитини, подолання перешкод, дороги, диво-помічника, перетворення та ін., що формують чарівні стереотипи оповіді, надають текстам загадковості.

Досить поширеним в авторському казковому тексті є, наприклад, мотив сну (В. Шевчук «Чотири сестри», «Панна квітів», «Місто без квітів», Ігор Калинець «Данка і Крак», «Вертеп Маленького Хлопчика», В. Нестайко «В Країні Місячних Зайчиків» та ін.), що характеризується конотативним багатством. У повісті-казці «Хочу літати» А. Костецький використовує його вкупі з мотивом викрадення, подорожі/переміщення в просторі, диво-помічника (кіт).

Уві сні герої твору, друзі Наталка, Борис, Ігор, Володька, літають (своєрідна авторська метафора свободи), насолоджуються вільним спілкуванням один з одним, милуються краєвидами Києва та його околиць, закидають квіти у вікна улюблених учителів. Цією здатністю автор наділяє саме персонажів-дітей, наголошуючи на їх чистоті, душевній доброті, безпосередності, емоційному багатстві, здатності мріяти, творити, бути незаангажованими. Пенсіонер Капітон Порфирович, який «ніколи не був справжньою дитиною, а через це лютішав кожен день», змушував дітей продавати йому свої сни, аби хоч трохи відчути і себе дитиною. Від цього вони втрачали здатність літати: «Продав я колись весняний сон, — мабуть, найкращий у житті, якомусь дідуганові. Коли продавав, думав: нічого, пусте! Посплю й без сну. Навіть краще спатися буде, якщо снів нема. А воно — навпаки! Лягаєш — і ніби в морок пірнув. Раніше сни тобі сняться — веселі, цікаві, а тепер — нічогісінько!..[…] Та коли б тільки це, а то більше не вмію… (літати — В. К.)» («Хочу літати»). Як і годиться казці, наприкінці зло остаточно переможене: замість свого сну Володька в пробірку насипав перцю. Відкривши її, Капітон почав часто чхати, а від того зменшуватись у розмірі, аж поки не став розміром з мураху, а потім і зовсім зник.

У прозових творах А. Костецького виразно прокреслюються ознаки радянської доби, над якими він іронізує: закупівля про запас надмірної кількості побутової хімії, продуктів харчування; накопичення здебільшого непотрібних інструментів, пристроїв; пильне стеження за кордоном країни «щоб жоден горобець не полетів»; заборона мріяти (адже це один крок до революції) («Суперклей Христофора Тюлькіна…»). Автор багато уваги приділяє викриттю й перевихованню морально та соціально несвідомих типів, зокрема, Ізольди Сократівни та її сина Бобчика («Мінімакс — кишеньковий дракон, або — День без батьків»), які перепродують курячі яйця з птахофабрики, торгують квітами, а виручені кошти зберігають у банках з-під варення, закатаних металевими кришками. Переобтяжені моралізаторством, подібні тенденції казкотворення наразі втратили свою актуальність.

Торуючи власний шлях у літературі для дітей та юнацтва, А. Костецький намагався долати стереотипи «соцреалізму», демонструючи щоразу особливе образне мислення, розширюючи рецептивні та інтерпретаційні можливості творів. Авторська енергетика заглиблена в душу дитини, її добра і світла.

Віталіна КИЗИЛОВА,

доктор філологічних наук, професор,

м. Старобільськ на Луганщині, 28.11.2018 р.

***

Коли я була юною школяркою, мене знали як тиху й чемну дитину. Втім, це не заважало мені любити смішні, хоч і не дуже чемні витівки шкільних розбишак. Та найбільше мені подобалося читати про щось таке у книжках. Умене навіть був улюблений автор, Григорій Остер, чий «Задачник» від кількості прочитань залишився без своєї твердої палітурки. Від моменту знайомства з ним все гумористичне, написане для молодшої школи, я так чи інакше порівнюю з Остером — чи воно таке ж бешкетне й вільне від дидактизму і догматизму? Не оминула ця доля і «Віршаки-розбишаки», що вийшли друком у видавництві «Час майстрів». І, що вам сказати — тепло!

З першого ж погляду ця книжка привертає увагу, чіпляє погляд яскравою помаранчевою обкладинкою та задерикуватою назвою. І лише розгорнувши її, хтось із батьків може з подивом упізнати в цьому сучасному виданні улюблені поезії власного дитинства. Саме так, адже тут зібрано 15 віршів добре знаного веселого поета Анатолія Костецького, який легко промовляє до школярів їхньою мовою. Інколи навіть здається, що автор підморгує до дітей, показуючи, що він такий же — знає п’ять нетрадиційних способів застосування портфеля, пропонує затвердити новий закон про батьківське дозвілля та навіть спробував опанувати новітній вид спорту — перильне катання. Одне слово, розуміється на пустощах, які так полюбляє молодше покоління. Добряче додав до гарного враження про книжку й ілюстратор Дмитро Кузьменко. Кумедні зображення якнайкраще відповідають цим віршам про трохи нечемне, але таке веселе дитинство.

Анна ТРЕТЯК,

Київ, 2018 р.

***

До ювілею Анатолія Костецького. Цікаві факти про письменника.

1. Анатолій Георгійович Костецький народився 6 грудня 1948 року в київській сім’ї вчителя. Хлопчик рано навчився читати і писати: в чотири роки вже вільно читав, а в п’ять — писав.

2.  У п’ять років хлопець захопився римуванням. На запитання дорослих: «Ким мрієш стати?», незмінно відповідав: «Письменником». У перший клас хлопчик йшов, маючи в окремому зошиті свої перші вірші. Свою першу відзнаку — диплом за літературну творчість, отримав у 5-му класі. Присвячені Т.Г. Шевченку авторські вірші здобули переконливу перемогу.

3. Вперше творчий доробок автора було представлено у двадцятирічному віці. Благословив його на творчий шлях Михайло Стельмах, чиїм старанням вийшла у світ перша збірка для дітей А. Костецького «Джміль про сонечко гуде». В цю збірку увійшло 8 авторських поезій.

4. За життя Анатолій Костецький написав майже тисячу віршів для дітей.

5. Писав автор і прозу: фантастичні повісті, повісті-казки.

6. Упродовж кількох років А. Костецький вів на радіо популярну передачу «Пригоди славнозвісних книг», сторінки якої згодом увійшли до однойменної книжки.

7. Анатолій Костецький — лауреат премії імені Лесі Українки, премій імені М.Трублаїні, імені О. Копиленка.

8. Упродовж багатьох років письменник очолював Творче об’єднання дитячих письменників Спілки письменників України.

9. Захоплення А.Г. Костецького — шахи і плавання. А професійне уподобання — мова. Більше десяти років Анатолій Георгійович викладав мовознавство на філологічному та романо-германському факультетах Національного університету ім. Т. Шевченка.

10. Анатолій Костецький з особливою повагою ставився до дитячої книжки. Йому належать слова: «Нас, дитячих (письменників), читатиме мінімум два покоління. Адже батьки передають своїм дітям те, що їм подобалося в дитинстві. Читатимуть власним дітям літературу, яка колись припала їм до серця».

Марія МОРОЗЕНКО,

Київ, 2018 р.

***

Хотів написати про Анатолія Георгійовича Костецького. Освіжив свою пам'ять — глянув у його біографію, перечитав вірші. Але зовсім не до місця раптом згадалося.

… Минулого літа декілька одеських дитячих письменників (і я у тому числі) йшли вулицямих рідного міста. Гуляли, говорили про дитячу літературу, видавців, улюблені книги та смішні історії. Раптом Володимир Григорович Рутківський кивнув у бік холодильного інституту і сказав: «А я в нім рік провчився. Потім у политех перевівся». Я хихикнув і зауважив: «Я в нім цілих п'ять років провчився». Інна Іщук додала: «А я навпроти — в Університеті — факультет молекулярної електроніки".

Думаю, що все ж ця розмова, згадався не даремно — є в нашій літературі деякий нез'ясовний феномен: чомусь письменниками стають люди у більшості своїй із технічною, освітою. Гуманітаріїв чогось підозріло мало.

І Анатолій Георгійович Костецький іще одне підтвердження цього феномену. За освітою радіоелектроник і кібернетик. Закінчив аспірантуру. І все-таки дитяча література перемогла. І ше як! Коли читаєш його вірші, то миттєво створюється відчуття дитячого погляду на світ.

Зізнаюся чесно — саме ці вірші навчили мене головному правилу дитячої літератури.

А воно дуже просте. Але чомусь його часто ігнорують. А даремно.

Не можна сюсюкати з юним читачем. Не можна говорити з ним звисока. Самому ж авторові треба повертатися в дитинство і ставати знову веселою та злегка безтурботною дитиною.

Цим мистецтвом Анатолій Георгійович володів віртуозно. Чого тільки варті п'ять нетрадиційних способів використання звичайного портфеля! Це ж справжнісінький дитячий погляд на звичні речі!

На мій жаль, нам не вдалося зустрітися в житті. Так склалося. Але робота письменника має одну позитивну якість — автори йдуть, а їхні книги залишаються. Відкриваєш книгу — і немов із автором поговорив.

А тому можу тільки порадити: читачам читати хороші книги, а початкуючим письменникам учитися на них! Книги Анатолія Георгійовича Костецкого в їх числі.

І щось мені підказує, що на його книгах учитиметься ще не одне покоління дитячих письменників.

Олексій НАДЕМЛІНСЬКИЙ,

Одеса, 2018 р.

***

Є творчість поза часом. І тому, щоб хто не говорив, а я й сьогодні грію душу поезіями Олеся, тішуся, як сприймає поетичні рядки Костецького мій шестирічний синочок…

«— Ти чому

образив Віту?

— А чому

отримав двійку?

— І чому

прийшов так пізно?

— Та чому

в шкарпетках різних?

— Ти чому

такий непослух?», —

цитує Богдан час від часу, сміючись.Та й самій сміятися хочеться від цього теплого авторського слова. Бо ж в душі дорослі — ті ж самі діти. І хочеться, щоб як у вірші Анатолія Костецького «Казка про сім неділь у тижні» були всі щасливі «у нашому місті».

Близько тисячі пезій для дітей написаних з любов’ю до хлопчиків та дівчаток. І вони це відчувають, читаючи й досі. Бо автор звертається до них через роки їхньою мовою, звичними словами. Звичними, але дуже майстерно, доступно, логічно, весело поєднаними між собою. Так писати — треба мати неабиякий талант!

Книжки цього письменника — хороші навчальні посібники для сучасних авторів, які теж пробують нести своє слово до малечі. Адже цю читацьку вибагливу аудиторію халтурою не обдуриш.

Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ,

Київ, 2018 р.