Таємна шухляда




Птахи злітають проти вітру
26 липня 2020, 0:03   Автор: Наталя Дев'ятко

Дивно писати про себе. Таке враження, ніби виступаєш на репетиції, перед порожньою залою, перед темрявою, що ховається за яскравістю прожекторів. Чи таки говориш до цього світла? Лячно говорити, не бачачи людських очей, та це теж досвід... Це порівняння з’явилося не просто так. Річ у тому, що таким могло бути моє життя, якби свого часу я зробила інший вибір, — багато різних сцен.

Музика прийшла до мене дуже рано, а коли мені було десять я випросила батьків віддати мене до музичної школи. Гітара, фортепіано, два ансамблі, один з яких — віртуозні шість гітар... Виступи, концерти, чудові викладачі, спілкування... і тяжкі 90-ті, коли іноді не було грошей на їжу, не те що на інструменти і костюми. Після 9-го класу я могла піти вчитися далі, мені настільки подобалося, і я так гарно грала, що в моєму випадку було достатньо лише зіграти перед комісією. Я вирішила залишитися в школі і навчатися далі, бо в моєму житті у той час з’явилася журналістика. Хоча я вже не граю, не маю кількох годин щодня на тренування, та музика супроводжує мене постійно. І не лише як музика сама по собі, яку я дуже гарно чую, але і під час запису аудіокниг. Голос — теж музика, й інколи я розумію його набагато краще за професійну програму аудіозапису. Це чуття «голосів персонажів» допомагає мені і під час перекладів з іноземних мов.

Наталя Дев'ятко про те, як авторські твори стають народними
22 травня 2019, 22:23   Автор: Наталя Дев'ятко

«Ще з дитинства мене цікавило, як з'являються народні твори? Не може ж бути, щоб народ зібрався і разом щось вигадав.

І ось я отримала відповідь і дуже цікавий досвід.

Майже двадцять років тому, ще коли я навчалась у школі, написала фантастичну повість. Називалася вона "Чорна зима", отримала кілька нагород, була опублікована у збірниках і подобалася читачам. Згодом я поверталася до цього твору, і зараз повість дуже змінилася, виросла і називається інакше. Але важливе інше: за сюжетом один герой розповідає своїй сестрі легенду про вовків і шакалів.

Легенда архетипна, але вигадана, вписана у текст. 

До нових імен в літературі ставляться з інтересом і крихтою скепсису. Саша Грищенко — наймолодша письменниця «Видавничого центру «Академія», яка своєю книжкою «Винятки із правил» цікаво доповнила лінійку видань для підлітків і юнацтва.
 

«Винятки із правил» — книжка про різні досвіди. Не тільки мої, а й тих, за ким спостерігала. Слухала, розглядала, допитувалась чи просто перебувала поруч. Тому в тексті є щось із життя мого чи моїх знайомих, випадкових перехожих і тих, хто не приховував телефонних розмов у кав’ярнях. Сподіваюся, що три історії, з яких складається книжка будуть близькими кожному юнакові або дівчині, які пробують на смак доросле життя.

Мої герої часто сняться. Інколи прокидаюся рано-вранці з таким ясним баченням тексту, фрагментом опису чи діалогу, що швиденько хочеться все записати. Дуже цікаві і дивні відчуття, дуже інтимні. Переконана, що сни — наші зв’язки зі світом. Невидимі, підсвідомі. Сниться те, про що переживаєш, сприймаєш, відчуваєш, думаєш.

Перша повість у книжці має назву «Помилилася ідолом». Про Нього. Молодого, амбітного, закоханого. Він — підліток середнього зросту, товаришує переважно з айфоном. А ще у повісті — про дівчат, під якими гнуться столи від ваги гарячого тіла. В цій історії і таємне кохання на гімназійному подвір’ї, і заборонені розваги в нічних клубах, і про те, яким жорстоким буває світ.

Прототипом героя повісті став мій знайомий, відкривати ім’я якого не треба. Мають же бути якісь таємниці! Скажу лише, що про такого хлопця в якийсь момент мріє кожна дівчина. «Bad boy», яким він тільки може бути.

 

Ольга Лілік про створення повісті «Чорний дощ»
16 квітня 2018, 12:07   Автор: Ольга Лілик

Нещодавно мене запитали, чому я вирішила написати повість про підлітків. Насправді все відбувається не зовсім так. Я ніколи нічого не вирішую. За мене вирішує герой. Він сам знаходить мене. Спочатку це просто натяк: дивний сон, від якого не можу відійти цілий день, погляд у натовпі, водночас чужий і рідний. Герой змушує звернути на себе увагу. Так було і з головним героєм повісті «Чорний дощ». Спочатку мені хтось показав роботи Бенксі. А потім я побачила на вулиці хлопця, який малював графіті: два жіночих обличчя у профіль, на одному був знак оклику, на іншому — знак питання. І зрозуміла, що це сталося: прийшов герой і привів із собою двох своїх жінок.

Герой приносить із собою історію. Найголовніше — допомогти йому з’явитися, придумати біографію. Далі вже діє він, а я просто спостерігаю та записую. Всі думки, вчинки і переживання героя залежать від його характеру, сприйняття людей і світу. Він сам обирає своє оточення, визначає основні події.

Ще один важливий момент — обрати місце, де відбуватиметься історія. Якось ми їздили в Новгород-Сіверський і на автобусному вокзалі я побачила дівчину, яка проводжала подругу в Чернігів і плакала, що не може поїхати разом із нею, бо там вирує життя. Я запам’ятала ту дівчину, і коли починала писати повість, поселила свого героя в маленькому провінційному містечку. Герої «Чорного дощу» або хочуть втекти звідти, або колись втекли і повернулися. Місце дії багато чого додає історії.

 

«Гонихмарник» — роман, який «створив» Дару Корній
4 лютого 2018, 16:00   Автор: Дара Корній

«Це мій перший роман. І для мене він, як перший поцілунок чи перше кохання, незабутній. Коли пам’ятаєш всю історію створення, до дрібниць. І особливий внутрішній трепет під час написання, і калатання серця, і шал від хвилі захоплення, яка накриває, коли раптом вигадана тобою історія перестає бути вигаданою, принаймні в твоїй голові.

Моя донечка, як і більшість дітей світу, зачитувалася пригодами хлопчика-чарівника Гаррі Поттера. Потім з’явилися «Сутінки» від Стефані Майєр. І почалося. Аж надто емоційне захоплення героями цієї історії — трохи божевільними вампірами, які закохуються у звичайних, таких собі безликих сірих мишеняток, людей. Тобто, в одну з людей. Непоказну простувату дівчинку.

Чесно, спочатку мене це дратувало і я намагалася роз’яснити своїй дитині всю безглуздість описаного в цьому романі. Говорила: «Доню, уяви собі, що ти кохаєш борщ. Не просто любиш попоїсти, а кохаєш. Для вампірів, насправді, люди — це їжа. Розумієш, не можна кохати вареники». А тоді розповідала, що треба читати розумні книжки, де герої не чекають щастя, помираючи від нудьги, а дівчата не марніють із того приводу, що «вона» його не вартує і не ждуть перемін у житті на краще у вигляді багатого принца чи таємничого вампіра, а самі творять своє життя, наводила приклади. На що моя мудра дитина розважливо відповіла: «Мамо, все наче логічно. Але… Знаєте, можете вигадати кращу історію — напишіть! Але нехай герої живуть не десь, колись, за царя Гороха, а зараз і тепер і нехай навіть я повірю в те, що вони можуть жити поруч».