Співець школярської вольності

Анатолій Костецький увійшов у літературу для юних читачів книжечкою-метеликом «Джміль про сонечко гуде» (1972), коли йому виповнилося 24. Вміщені в ній вірші не відзначалися чимось особливим, адже справжня майстерність приходить із роками. І все ж досвідчений «літературний графолог» Михайло Стельмах зумів розгледіти у тих перших пробах пера ознаки таланту. Тому й благословив збірочку у світ, відібравши до друку всього вісім віршів.

Як показали подальші роки, класик не помилився в своєму передбаченні. Його молодий вихованець досить швидко подолав період творчого становлення, пошуків свого голосу, який, втілений у промовисте слово, витримав випробування кількома поколіннями юних читачів. А те, що одна з київських бібліотек для дітей (поблизу метро Берестейська) незабаром носитиме ім’я А. Костецького, свідчить, що інтерес до його творчості не згасає і сьогодні. Прикро тільки, що з цим не рахуються укладачі виданих останнім часом хрестоматій, різноманітних збірників для дітей. Хоча вміщена там друкована продукція багатьох сучасних текстовиків і текстовичок далеко не христоматійна і не витримує конкуренції із творами цього популярного серед школярів автора.

Якщо Всеволод Нестайко вважається визнаним «співцем школярської вольності» в прозі, то Анатолій Костецький, якого за високий зріст і потужну працездатність ми жартома називали високовольтним стовпом дитячої літератури, невимушено і природно зайняв цю творчу нішу в поезії. Невимушено, бо зовні одноманітне шкільне життя, яке окружною дорогою і досі обминають наші побратими по перу, він знав, як кажуть, від А до Я, включно з м’яким знаком: «…нормальні діти після школи відпочивали від учителів, а в школі від батьків, а у мене вчителі і вдома, і в школі...». Цей відомий вислів письменника можна вважати ключем до розуміння його жартівливо-іронічної творчої манери (скажімо, «А що я теж красивий, То це помітно й так»). Манери, котра виключає загравання чи зверхність автора, банальне повчання чи замилування поверховими проявами життя і незмінно викликає захоплення школярів, спонукає їх до самоіронії та відновлення природного світовідчуття. Як на мене, в цьому полягає один із найважливіших секретів успішних творчих пошуків письменника.

Аби цей цінний досвід і напрям мали продовження в новому столітті, було б добре започаткувати літературну премію імені А. Костецького (наприклад, «Жоржина», улюблена осіння квітка Анатолія Жоржиновича, як я його іноді називав) — за високохудожні знакові твори на дефіцитну шкільну тематику (проза, поезія, гумор), які «на зорі туманних років» здатні стати опорою в житті та джерелом радості для юних читачів, допомагають шукати свої стежки-дороги разом із героями улюблених книжок. Адже ціла низка проблем сучасного школяра, зокрема його технозалежність, втрата мотивації до навчання, кліпове мислення і т. ін., залишаються художньо неосвоєною цілиною. Немає сумніву, що А. Костецький, який пішов від нас у розквіті творчих сил, не залишив би ці трепетні теми поза увагою.

 

Сьогодні Байкове, де спочиває Анатолій Георгійович, засипане снігами. Але вічнозелена душа письменника продовжує жити у слові, в пам’яті шанувальників його хвилюючої творчості:

Канікули, канікули! — співає все навколо.

Канікули, канікули, канікули у школі!

 

А що таке — канікули? Це літні дні барвисті,

Це час, коли нам ніколи хоча б на мить присісти.

Бо треба мчати босими наввипередки з вітром,

З густих лісів приносити горіхів повні відра.

Це час, коли за хлопцями ми скучим, як ніколи,

І нам страшенно схочеться скоріше знов до школи!

Анатолій КАЧАН,

грудень 2018 р.

На світлині: У Музеї видатних діячів української культури. На першому плані зліва направо: Степан Жупанин і Валерій Шевчук; стоять Микола Олійник, Віктор Кава, Всеволод Нестайко, Михайло Ґоян (меценат з Австралії), Анатолій Костецький, Олександр Федорук, Леонід Шурко.

Світлої пам‘яті Віктора Близнеця[1]

Вітаємо батька «Джурів»

Давно визнано, що діти неповторно сприймають навколишній світ. А ще вільно володіють даром самовираження, як це особливо зримо засвідчено в їхніх наївних і водночас наповнених поезією, чистотою та свіжістю малюнках. «Мені треба було дожити до старості, щоб навчитися творити так, як творять діти», — несподівано ошелешив багатьох невтомний художник-експериментатор Пабло Пікассо.

Юним читачам та всім шанувальникам Володимира Рутківського пощастило, що письменник ще в молоді літа збагнув, як творять діти, і захопився творчістю для них, не чекаючи похилого віку. Інакше ми ніколи не зустрілися б із героями його самобутніх книжок. Маючи вже кілька поетичних збірок, адресованих дорослому читачеві, В. Рутківський ще далекого 1974 року «відчинив Богданкове вікно» в літературу для юних читачів, а через три роки, вже як прозаїк, остаточно «прописався» в ній. Цей вибір був настільки усвідомлений і безповоротний, що письменника не зупинило навіть те, що з єдиним на той час видавництвом дитячої літератури «Веселка» у нього не склалися стосунки. Одних видавців не влаштовувало те, що у його творах, зокрема у «Бухтику з тихого затону», «багато чортівщини», інших — що пише не так, як співець «школярської вольності» В. Нестайко, який очолював тоді одну з редакцій у «Веселці» і не впізнав в одеському авторові свого колегу по перу, майбутнього Шевченківського лауреата.

Та і в новітні часи, коли Україна стала незалежною, письменника з Одеси ще довго не помічали навіть нашумілі видавці, які в погоні за швидким прибутком переорієнтовувалися на масову літературу, віддаючи перевагу віртуальним і розважально-догоджальним жанрам. «Аби цікаво було читати», — проголосила своє письменницьке кредо одна молода текстовичка. І мало кого хвилювало, що ці читабельні «розважалки» та «віртуалки» дуже часто схожі на новорічну хлопавку — з конфеті та серпантином, але одноразового застосування. За таких обставин, в умовах відсутності критичної думки, яку замінили суб’єктивні рейтингові оцінки та амбітні піар-компанії, легше було знайти голку в сіні, аніж знакову книжку, здатну в перехідному підлітковому віці стати опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості, постколоніальних і пострадянських синдромів.

Анатолію Григоруку – поету, прозаїку, перекладачу.

День народження, Сонце в зеніті
З довгожданим дарунком тепла.
По стежинках, промінням зігрітих,
Перша гостя – Весна прибула.
Тож із нею відзначимо свято
Веселкового світлого дня.
Хай нас буде не так і багато:
Вірні друзі, колеги, рідня...
Але треба зазначить-таки –
Є іще читачі, малюки.
Це для них видавались книжки,
Шикувалися струнко рядки,
Дітлахам щонайкраща наука –
Мови нашої рідної звуки,
Щоб Вкраїна в серцях і думках
Залишалася жить у віках.
За безцінну роботу оцю
Поклонімось творцю і знавцю,
Над розмаєм весняних вінків
Побажаймо щасливих років.

Тамара Коломієць,

березень, 2017 р.

На острові траву розхитує прибій —

Комиш і кропиву, рогіз і звіробій.

Дивлюсь я у бінокль: на вітрі, мов жива,

З Дунаєм заодно хвилюється трава.

Хвилюється Дунай, і в мене в комишах

У вутлому човні хвилюється душа.

Давно колись, ще у минулому тисячолітті, довелося і мені побувати в придунайських краях. На відміну від козака з відомої в усьому світі української пісні, який на коні їхав за Дунай, добирався я туди пароплавом, і не воювати, а вчителювати. Колоритне містечко Вилкове, куди разом з Григорієм Клочеком я прибув за направленням після закінчення Одеського університету, називали тоді то столицею дунайських рибалок, то українською Венецією. І справді, все воно помережане каналами-єриками, а основним транспортним засобом з давніх давен залишаються човни. Перш ніж навчати юних вилківчан, довелося мені самому вчитися ходити по скрипучих кладках і містках — з будиночку серед айвового саду на вулиці Придунайській до школи.