Наукові дослідження




Урбаністичні візії новітньої української авторської казки для дітей
10 листопада 2021, 14:59   Автор: Кизилова Віталіна

Важливу роль у жанротворенні художніх структур відіграє хронотоп, на чому неодноразово наголошували науковці [див.: 1]. У площині казки в хронотопних координатах втілена її умовна фантастичність, надприродність. При дослідженні хронотопу фольклорної казки, робиться акцент на його всеохопності, всеосяжності, позбавленні конкретності, герої в ньому рухаються без обмежень, що створює ефект фантастичності [6, 116]. Топосом народної казки може бути рідна земля (хата, оселя, царство), інша земля (тридесяте царство), лімінальна зона (чагарники, водойми, ліс, море тощо).

Українська нація за духом своїм і своєю суттю є переважно сільською. Тому не дивно, що класики української літератури у своїй художній творчості зверталися до його життя, його проблем, оспівували людей села, хліборобську працю тощо.  Як зазначає Г. Штонь, «вона (проза – В. К.) <…> справді хворіла українським селом, звітуючи, безперечно, перед собою, що те село і є Україною» [10, 65]. Із традиційним для української літератури топосом – селом – пов’язувалась проблема національної ідентичності народу, його національного самоусвідомлення. Село – місце, де людина, попри будь-які негаразди, відчувала себе комфортно. Такою є, наприклад, Харитя М. Коцюбинського, яка, незважаючи на хворобу матері, страх перед роботою в полі, не втрачає почуття краси й любові до рідного села і його краєвидів. Натомість трагедія Дмитрика із «Маленького грішника» пов’язана з міським середовищем, у вир якого була втягнута дитина і, як наслідок, зазнала лиха.  

Місто як альтернатива сільським просторовим координатам в українській  літературі з’являлося поступово, починаючи з ХІХ століття, й поволі закріплювалося в письменницькій свідомості й у читацької аудиторії як щось невід’ємне від національної культури. Домінантою урбаністичної літератури виступає «переміщення точки зору письменника в площину життємоделі, де місто виступає генератором людського історичного розвитку» [8, 38].

Розмірковуючи над українським літературним процесом ХХ ст., Г. Грабович акцентував увагу на понад 70-літній радянський тоталітарний експеримент, пов'язаний з відсутністю в суспільстві політичної свободи. На думку дослідника, цей факт свідчить про розвиток літератури не «під опікою совєтської влади», не завдяки їй, а попри неї або всупереч їй. Тоталітарна влада, на думку дослідника, за своєю суттю не може мати позитивного стосунку до вільної творчості й вільної уяви: «партія не веде на подвиги народ і тим паче вона не веде творців». Усе, що розвивалося під її покровом, було посередністю або попросту поганою літературою. «То один із найстрашніших аспектів цієї такої довготривалої кризи – примусове співіснування якісного з поганим, правдивого з фальшивим» [4:44]. Очевидним наразі постає зміщення кризи в літературі цього періоду з виміру свободи на вимір якості.

Означені вище тенденції, на глибоке переконання, стосуються як загального літературного потоку, так і сегменту української літератури для дітей та юнацтва, котра в радянський період зазнала найбільш потужної опіки провладних інституцій. У 30-ті роки її було офіційно проголошено могутньою зброєю соціалістичного виховання. «Дитяча книга має бути по-більшовицьки бадьорою, такою, що закликає на боротьбу й перемогу. У яскравих образних формах дитяча книжка має показувати соціалістичну переробку країни й людей та виховувати дітей в дусі пролетарського інтернаціоналізму», – йшлося в одній із постанов 30-х років. [10:157]. Наслідком цього став ретельний вибір (відбір) пріоритетних (актуальних, злободенних) тем у літературі. Якщо в дорослій «офіційно заохочуваними й нав’язуваними пріоритетами одержавленого літпроцесу» (В. Дончик) стали «колгоспна проза», «робітнича тема», «ділова людина», то в літературі для юного читача цим пріоритетом стала т. зв. шкільна проза – штучне жанрове утворення, що акумулювало в собі комплекс тем, так чи інакше прив’язаних до топосу школи: стосунки дітей у колективі, з учителями, з батьками, вибір майбутньої професії, пригоди на канікулах тощо. Теоретико- й історико-літературні студії (О. Будугай, С. Іванюк, Н. Резніченко, Р. Стаднійчук, Н. Сидоренко) наголошують на факті зародження й становлення шкільної прози як такої, що мала б обслуговувати більшовицький режим і настанови комуністичної партії, на перші пореволюційні десятиліття (див. про це: [7:421]), утім тему школи вкупі з освітніми питаннями зачіпали І. Франко, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, тему вибору професії порушував свого часу ще Г. Сковорода. Т. Шевченко й П. Куліш працювали над створенням підручників для недільних шкіл («Буквар південноруський», «Граматка»). В аспекті винесеної в назву статті проблеми у ній йтиметься про художнє наповнення текстів ХХ ст. для і про дітей, що були створені в радянську добу й репрезентували шкільний дискурс.

Біографічне письмо, зокрема й адресоване юному читачеві, прямо пов’язане з панівними умонастроями епохи. Періоди активних змін у проблемно-тематичному дискурсі біографіки зазвичай чергуються із часами формотворчих пошуків, народженням чи запозиченням нових стратегій біографічного письма. Визначаються ці зміни, як правило, незворотними зрушеннями у бутті спільнот, коли кардинальні зміни пріоритетів, цілепокладань і етичних уявлень призводять до перегляду (чи й деструкції) усталених пантеонів і, як наслідок, появи нового біографічного дискурсу, зазвичай романтизованого чи ідеологізованого. А що подібна переміна потребує з часом усе ретельнішого та глибшого потрактування все нових і нових персонажів та історичних сюжетів, біографіка починає напрацьовувати нові стратегії біографічного письма, запозичуючи їх із досвіду інших біографік світу чи породжуючи у ході власного розвитку.

Переломні для самоусвідомлення та самоідентифікації українського суспільства події 2014 р. створили принципово інший, порівняно з попереднім, вітчизняний біографічний дискурс і кардинально змінили форми та способи біографічного письма. Значну роль в цьому процесі відіграло поряд із іншим постмодерне мислення, для якого визначальним є імператив реінтерпретації. Відтак, переосмислення зазнали як пантеон та особистість персоналій, так і сам алгоритм пошуку та представлення біографічного знання. Все це яскраво виявилося у книзі, орієнтованій на читача-дитину.

Художній час є предметом дослідження багатьох українських та зарубіжних науковців, зокрема М. Бахтіна, Н. Копистянської, Д. Лихачова, І. Роднянської, С. Скварчинської, З. Тураєвої. Оскільки для автора художній час - це “частина створеного ним художнього світу, менша чи більша адекватність його реальному часу, що залежить від епохи, естетики мистецького напряму, жанру, індивідуальності автора” [3, 41], то й для літературознавця такий спектр досліджень природний і ефективний. Важливим є з’ясування в художньому творі таких аспектів: як відображено автором соціально-історичний час, минуле, сучасне, майбутнє у жанрово-стильовому контексті. Час розглядають одночасно з поняттям художнього простору, що згодом трансформувалося у термін “хронотоп” (М. Бахтіна). Більшість дослідників трактує часопростір як змістовий, філософський та жанрово-структурний чинник творення художнього тексту. У фантастичних творах часопростір є визначальним в окресленні теми, змісту, розвитку сюжету та формуванні композиції.

Пам'ять – категорія багатолика, оскільки розглядається науковцями як міждисциплінарне поняття. У контексті літературознавства прийнято говорити про культурну пам'ять, яка формується завдяки неперервності культурних та літературних традицій народу, нації і пов’язує його минуле й сучасне для забезпечення відчуття єдності та формування ідентичності. Художній твір є медіумом культурної пам’яті і забезпечує її неперервність .

 Сучасні українські письменники дедалі частіше звертаються до власного минулого, художньо осмислюючи його на тлі історичних подій, учасниками яких довелося бути. Індивідуальна пам’ять – це носій (схованка) того, що відбулося. Проте тільки спогад, тобто згадування, проговорювання, розповідь матеріалізує у слові, зокрема художньому творі, пережите. Таким чином письменник через художній текст актуалізує індивідуальну пам'ять й робить її набутком колективної і культурної пам’яті.

Повість Олени Захарченко адресована дітям шкільного середнього віку і має ознаки казково-реалістичної прози. Проте в тексті описано реальні події недавнього минулого, а також репрезентовано давню й недавню історію одного з куточків Волинської землі, конкретно означених у творі. Це село Тайкури та хутір поблизу села, містечко Здолбунів. Така конкретика споріднює повість з історичним жанром. Одночасно у сюжет майстерно інкрустовано місцеві легенди, перекази, бувальщини про міфічно-казкову Волинь з її Лісовиками, Лісовими Царівнами, Мавками, Русалками та з легендарною княгинею Мильською, її спадкоємницями Князівнами, які мають містичний зв'язок зі світом природи та потойбіччям.