Водяничок
Водяничок
Шаліла буря цілу ніч,
І рано-досвіта з вудками
Ішов рибалка чимскоріш,
Не йшов - летів вперед думками.
Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,
І в воду вудку він закине...
Коли ж це дивиться - лежить
Водяничок, мала дитина.
Це хвиля винесла її
З води, з зеленої колиски,
Поклала ніжно на землі
І залишила тільки бризки.
Заплакав хлопчик, хоч без сліз.
Іван на руки взяв дитину,
Узяв малого і відніс
В безпечне місце під калину.
Маля, відчувши враз тепло,
Немов до матері припало,
За шию міцно обняло
І так поволі задрімало.
Іван в'язати став вудки,
Сховав приладдя все в торбину,
Зітхнув... (Сумні були думки)
На руки взяв малу дитину.
ІІ
- Килино! Швидше йди сюди!
Оглухла, що не чуєш?
Та швидше, швидше бо іди!
- Чого ти репетуєш?
Піймав велике щось?
Знов коропа чи щуку?
- Ні, краще щось взялось,
Піймалось просто в руку.
- Ану, Іване, покажи!
- Дивись, яка рибина!
Розкутать поможи!..
- Та це ж... та це ж ... дитина!
Де взяв, кажи, її?
Щоб все я зараз знала!
- Лежала на землі!
Там, де ловлю, лежала.
- Та це ж потвора, жабеня!
Поглянь на пальці: як у качки...
Та це ж - о, матінько моя! -
З води щось вишкрябалось рачки.
- Та це ж малий водяничок!
Хіба відразу не пізнала?
- Невже піймався на гачок?
- Кажу ж: на березі лежало!
- Іди мені і в воду кинь
Цю погань! Нащо ніс додому?
Ти наче змаливсь... Схаменись!
Тобі й не соромно старому?
- А я його не віднесу,
Не кину в воду: хлопця шкода!
Чи я шукаю в нім краси,
Та й чи мені потрібна врода?
Мені сподобалось воно,
До серця враз чогось припало -
Здається, знав його давно,
А, може, серце віщувало?
- Дурниці! Йди із хати геть,
Щоб я його не чула й духу!
У воду кинь чи в очерет -
Кажу тобі, і ти послухай!
Багато б ще порад-доган
Давала Йванові Килина,
Та взяв тоді дитину Йван
І швидко вийшов із хатини.
ІІІ
Не знав Іван, куди іти
І що з дитиною робити:
Або у річку віднести,
Або на березі лишити.
О ні, того він не зробив!
Дітей не мав, тому, як сина,
Рибалка хлопця полюбив,
Дарма, що він і не людина.
Сходив Іван усе село,
Не обминув, здається, й хати,
Але охочих не було
І на півдня малого взяти.
"Піду, - подумав, - до вдови,
Старенька добра, наче мати.
Вклонюся нижче від трави
І молока вблагаю дати".
Прийшов, почав про се, про те,
Що Бог дощу не посилає...
- А що це, Йване, несете? -
Бабуся з усміхом питає.
Іван показує з плачем
І розповів свою пригоду,
Що він, мов пройнятий ножем,
Несе мале, щоб кинуть в воду...
- Лишіть мені! Хоч я стара,
А ще зумію раду дати.
Бажаю хлопцеві добра,
То й стану наче рідна мати.
Мале помалу підросте
І, як не трапиться напасти,
Робитиме то се, то те,
То біля річки гуси пасти.
Я знаю: витерпить мале,
Почнуть над хлопцем насміхатись,
Ще "каченям" прозвуть... Але
Цього не слід йому боятись.
Бува, сміються і з калік,
А часом виросте з каліки
Такий розумний чоловік,
Що стихнуть всякі кпини й сміхи.
- Отож, здається і мені,
Що з нього вийде щось цікаве...
Не дурно хвилі весняні
Хлоп'ятко винесли на трави.
-Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, -
Бабуся каже, - бач, скривилось:
Глянь, як на тебе задивилось!
Та ще й до тебе простягло
Свої маленькі рученята -
Воно, здається, прийняло
Тебе за маму або тата.
- Так з Богом! Дякую я вам
За ваше добре серце й душу!
Як Бог поможе, все віддам -
Що б не було, віддати мушу!
Стара до печі відійшла,
Іван постояв ще хвилину
І з серцем, сповненим тепла,
Пішов, покинувши дитину.
IV
Росте маленьке "Жабеня" -
Так хлопці вже його прозвали!
Іван відвідує щодня,
Обидва справжні друзі стали.
Вже квітень, радісний прийшов,
Земля прибралась килимами...
Іван збирається на влов,
Ввесь вечір возиться з вудками.
Бере з собою й Жабеня
(Само просилося узяти),
Воно слухняне, як ягня,
Не буде вловам заважати.
Сидять рибалки край ріки,
Ніхто і слова не промовить,
Ось-ось короткий рух руки,
Хтось підсікне і рибку вловить.
І враз хтось буйний очерет
Направо й ліво розгортає,
Пускає бульби наперед
І сам нарешті випливає.
Зелений, в рясці, в куширі,
З волоссям, наче осокою,
З очима, наче ліхтарі,
По самий пояс з бородою -
Поволі вирнув Водяник
І на рибалок пильно глянув.
Іван уже до всього звик,
Та тут і він із ляку зв'янув.
Лише маленьке Жабеня
Спокійно з вудкою сиділо,
Неначе бачило щодня
Водяника, коли вудило.
- Так ти живий, правнучку мій!
А я кісток твоїх шукаю
На дні ріки, в траві густій,
Сомам і ракам дорікаю.
А ти на березі сидиш -
Та ще й з людиною! - і вудиш.
Ану, вставай та в річку - киш,
І так, здається, битий будеш.
Чому раніше не прийшов,
Як тільки ти навчивсь ходити?
Хіба тебе не звала кров
З ріднею разом в річці жити?
Дивилось мовчки Жабеня
Чи, може, що сказать, не знало,
Украй схвильоване із пня
Вставало враз і знов сідало.
З нещастя визволив Іван,
Він вже отямився доволі
І, гордо випроставши стан,
Спитав поважно і поволі:
- А хто ви будете такий?
І чом до хлопця ви пристали?
Дивіться, пане, щоб боки
У вас, бува, не затріщали!
Віддай! Дитина не твоя!
Вона в селі у вас загине...
- Я не віддам! Сказав же я,
Та і хлоп'я мене не кине!
До кого хочеш ти іти? -
Спитав Іван у Жабеняти.
Не завагалось простягти
Воно до Йвана рученята.
Розлютувався Водяник,
Аж налилися кров'ю очі...
Щось буркнув він і нагло зник,
Вода по ньому лиш булькоче.
Джерело: Олесь Олександр. Водяничок : казка // Все навколо зеленіє : вірші, поеми, казки / Олесь Олександр [О. І. Кандиба] ; худож. І. Литвин. – Київ, 1990. – С. 284-295.