Перстень
ПЕРСТЕНЬ
(Уривок)
Вигадка — зовсім не вигадка, а село на високому березі ріки. Яку сотню літ стоїть воно — ніхто не знає. Невідомо, скільки років отим самотнім старезним дубам, котрі височать поодинці з трьох боків села. Переказують, ніби колись вони росли посеред густої діброви, в гурті з таких же велетів, розлогих та коренистих. Ще й досі, як міліє ріка, на дні видно ціле звалище закам'янілих стовбурів.
Подейкують, що й сама Вигадка завдячує своєю появою дубовому лісові. Мовляв, прийшов сюди колись із Запорозької Січі козак, на прізвисько Кіт, чоловік похмурий та мовчазний. Ніхто не знав, чому забрів він до тутешніх лісів. Цілими місяцями блукав лісними нетрями і не показувався нікому на очі, тільки іноді стрічали його козаки з ближчих зимівників.
Якось зник зовсім, уже й забули про нього, а він таки об'явився. Та не сам, з гарною дружиною. Поставив хату в ясному дубовому гаю. Вже й діти в нього попідростали, сусідів населилось оддалік — утікачів з Поділля та Волині.
Аж наїхав і сюди пан з-під Кракова з челяддю і заходився кріпачити людей. Вони йому — ми, кажуть, люди вільні, земля наша. Узяли їх у канчуки. Періщить пан і кричить, запінився: «Я з вас повибиваю козацькі вигадки!»
Козака Кота до смерті забили, інші скорилися. Куди було подітись, як пани вже скрізь землю пообсідали, а з нею й людей. Земля, кажуть, наша, то й ви наші.
Достобіса тих зверхників пройшло через Вигадку. І всі себе хазяями настановляли. Що хотіли, те й робили з вигадцями. Непокірних та гарячих мордували, продавали, до Сибіру валками тягли.
І до лісу взялися, бо що люди могли вдіяти. Їхніми руками панство валило дерева — собі на палати, на торги, ще й на ярма та колодки підданим вистачало. Ото тільки й лісу лишилося, що на острові посеред Дніпра, навпроти Вигадки. Там він ніколи не вигибає. І ніщо не може перевести тої зелені. Ні тяжкі війни, ні гострі сокири.
Зветься острів ніжно, загадково — Гілея.
Чужинці не раз під'юджували вигадців. От, мовляв, пнетеся мати щось своє, а острів називаєте по-грецьки, бо Гілея означає лісний. Грамотні були, аякже, і переінакшували назву на свою, таки ж чужомовну. А вигадці тих назв наче й не чули, Гілея та й Гілея. Так лишилося й дотепер.
О, ті вигадські історії! Скільки їх розказувано! І про що в них тільки не переповідалося. З часом усе більш лишались вони на втіху старим та малим. Колись, було, найстаріша в селі баба Лисючка як почне про острів Гілею і про закопані на ньому величезні скарби, не переслухаєш. А найбільш про Летючого Козака, характерника запорозького, якого начебто лишили стерегти ці скарби, про його велике кохання до чарівної красуні Гілеї.
А літа спливають. І чудно якось нинішнім вигадцям малим наслухатись тих давніх казок.
А колись же було гасала малеча вигадськими вигонами, так само виростала і гартувалась у теплих та щедрих водах дніпрових. І осінніми чи зимовими вечорами, блимаючи оченятами, вбирала в себе по вінця то ласкаві й веселі, то жахні й журні дідівські бувальщини та небилиці. І були ті вечірні старечі балачки для дітлахів і театром, і кіно, і історією, і географією. І першою школою людської правди.
Ану ж, спробуйте, бабо, чи всадовите оце зараз онука на довгу казку? Та він вам сам як нарозказує, аж сплеснеш руками.
Дивляться бабині очі на онуків та правнуків, милуються. Гай-гай, а таки літа спливають. А хіба тільки час змінює все навкруги? Самі ж, своїми руками переінакшили Вигадку. Вимостились-забрукувались її зелені вулиці, увійшла до кожної господи електрика, всіялись дахи хрещатими антенами. Пахкає Вигадка моторами, видзвонює залізом, гуркоче тракторами й автомашинами, тріскотить метушливими мотоциклами. Колись, було, хлоп'я і штанів не мало, а тепер не купи велосипеда — од людей сором.
— А ви кажете, діду, казки, — без угаву гомонить Лисючка до старого Микити.
Вона занадилась уже котрого ранку до дідового рибальського куреня. Приїхала з Києва невістка з дітками, то ж стара рибкою їх частує. Де вони в місті такої свіжинки скуштують?
Дід Микита вибирає гарненьких підлящиків, не перебиває. Він не проти балачки — намовчиться на своєму човні-довбанці. Але по тих бабиних словах посміхається.
— Е-е, бабо, то вони ваших не хочуть слухати.
Знає старий, як цікаво Лисючці, та більш нічого не говорить. Помовчує, що Романко (Лисюччин же таки онук) з Васильком і Андрієм упрошують його розказати про запорожців. А він одмахується та відказує, що тепер, мовляв, у книжках понаписувано все...
Хлоп’ята чіпкі, од діда не відступають.
«У книжках, — каже Романко, — про наших вигадських нічого немає. А ми історію села в школі пишемо. Яка ж, діду, без вас історія?»
Вони, може, й справді пишуть, але старий Микита не поспішає в літописці. Пригощає хлопців юшкою, навчає, як і де і котра рибка ловиться.
Хлопці не здогадувались причин дідової впертості... Роман всеньку зиму підбурював хлопців поїхати в канікули на острів і хоч тиждень пожити там козацьким куренем...
* * *
Неприязнь між Петром і Романом, а відтак — і з його компанією, зачалася зовсім несподівано. Ніщо її не віщувало. Навпаки, Петро шанував Романа, як і всі в школі. Навіть старшокласники не вважали нижчим за свою гідність перебувати в товаристві Романа; а про малечу годі й казати — ті обсідали хлопця, мов комашня. Де здибають — на перерві навіть — починається: чи знайшли партизана? а як звали того героя, що один бився проти всього німецького війська? а куди це влітку підуть слідопити? І звичайно — візьміть і нас...
Петро теж радо ходив у походи по місцях бойової слави. І змушений був визнавати авторитет Романа в цих справах. Ніхто так не вмів знаходити бодай найтоншу ниточку нерозкритих таємниць, відшукати очевидців, натрапити на якийсь ледь відчутний слід, збирати докази. І саме йому завдячували не раз слідопити, що їм вдалося встановити імена і могили багатьох загиблих героїв — розвідників, десантників, партизанів.
Учителі в таких походах аж надто, як здавалося Петрові, носилися з своїм Романком, навіть радилися з ним. Петро не завидющий, і він віддавав належне кмітливості цього хлопця, його енергії, завзятості.
Якось узимку Петро зайшов з кількома дев'ятикласниками у кабінет історії, там звичайно гуртувалися після уроків слідопити. Бачать — Роман щось малює на дошці — вершника з якимись крилами, а гурт школяриків обступив його та й слухає.
Постояли, постояли на порозі, а тоді Петрів однокласник, Грицько Покора, каже Романові.
— Що ти голови забиваєш дітлахам? Козаки, шаблі, коні! Підростуть, з автоматів навчаться стріляти, з ракет. А то все баєчки. Зараз поки видерешся на того коня, тебе та-та-та! Пришиють до сідла, — зареготав він своєму дотепові: — А ми самі та-та-та! — і нема ворога.
— Крім «та-та-та», — відказує Роман, — ще треба дещо вміти.
— Авжеж, — копилить губу Покора, — з парашутом стрибати, у протигазі бігати.
— Ще треба любити свою землю, знати, хто їй волю виборював, — спокійно каже Роман, тільки трохи червоніє.
— Ти, розумнику, — це Грицько, — то в революцію за волю боролись. І козаки твої тут ні до чого. Хіба ви цього ще не проходили на уроках?
— Бачте, — звернувся Роман до своїх слухачів, — просидів у школі дев'ять років, а взнав тільки й того, що запорожці носили шаровари і писали листа турецькому султану. — Перечекав, доки сміх ущух, та й далі до Грицька. — Ех ти, «та-та-та».
Петрові сподобалось, як Роман одшив Покору. Він перший підхопив оте дошкульне «та-та-та», і з тих пір Покору кликали в школі не інакше, як «Грицько-та-та-та». Але відтоді аж надто позаздрив Романові, що той уміє з головою поринати в якесь своє захоплення і, певно, не нудиться одноманітністю вигадського життя, як він.
* * *
Андрійко — чорнявий хлопчина з пильним поглядом голубих очей. Такий собі спокійний, уважний, коли він когось слухає, то аж нахиляє набік голову. А Мікроном його прозвано, бо найкраще знає фізику, математику і взагалі дуже полюбляє точність. Дівчата з цієї причини просять його поля одкреслити в зошиті — як фабричні зробить. Його кишені та портфель іноді бряжчать усякими гвинтиками, гаєчками, коліщатками від годинників, радіо — все в нього є, навіть штучне око.
Вже довгенько він стоїть межи вуликів і послідовно, хоч, видко, безуспішно щось доводить своєму дідові. А той мов не чує, нахиляється над вуликом, знімає ляду, витягає рямцю з ніжним прозорим воском, розглядає її на світло. Обличчя його сховане за широкими крисами бриля, тільки кінчики вусів стримлять.
— Ти мене не вговорюй,— нарешті вимовляє дід, проходячи повз онука і не повертаючи голови. — Бери козу і паняй до байраку. Там трава ще нічого.
— У людей корови. Пасуться в череді — і ніякої мороки, — Мікрон не може зрозуміти, чому дід тримає цю невигідну худобину.
— Ти, голубе, й з козою не годен упоратись, — відказує дід. — Бери, чоловіче, бриля і рушай з богом.
Треба коритися, це ясно. І хлопець спроквола чвалає до хати.
— Не здумай, чоловіче, вештатись, я однак побачу, — чує Мікрон услід.
Поки Мікрон одв'язував козу, поки тягнув її з подвір'я, він уже дещо зметикував. Про те, як зробити, щоб і козу доглянути і... 
До всіляких витівок Мікрон мав особливий хист. Був такий випадок. Завідував у селі клубом один чоловік. Немолодий уже, полюбляв випити, вічно замок стримів на клубі. А тут хлопці взнали, що в сусідній Панасівці показували кіно «Червоні дияволята». Панасівські школярі розповідали, аж захлинались. Почали хлопці завклубом прохати — привезіть, мовляв, і нам цю картину. Місяців два обіцяв. Зайшли до нього поспитати ще раз. Сидить за столом. Папірців перед ним купа, конверти нерозпечатані. Витирає хусточкою пітняву лисину, одмахується - ідіть, мовляв, ік бісу, без вас клопіт маю. Не в Мікроновій вдачі подарувати ошуканство. Поки перебалакувались, настругав він хімічного олівця на шмат паперу, передав Василеві за спиною завклубом і кивнув на лисину. А сам щось запитав у того. Василь і обдмухав лисину Мікроновим порошком.
Сміху було на селі, як гороху, і хоч завклубом того вже немає, його й досі кличуть Абстракціоністом. Хлопцям тоді дали доброго прочухана по домівках, і в школі їм перепало. Але Мікронову винахідливість вони не перестали цінувати.
Джерело: Врублевська Валерія. Перстень: [уривок] // Перстень / В. Врублевська. – Київ, 1969. – С. 3-20.