Оповідання про скляну ниточку
ОПОВІДАННЯ ПРО СКЛЯНУ НИТОЧКУ
У київського князя
З давніх-давен наш рідний Київ славиться як одне з найпрекрасніших міст у світі. Ще тисячу років тому чужоземні посли та купці дивувалися з величі сивого Дніпра, з краси князівських палат, що були побудовані на дніпрових схилах. Купці привозили до Києва різні заморські дива. І кожен вихваляв свій товар, мовляв, кращого немає в усьому світі.
Якось з далекого італійського міста Венеції прибув до Києва купець на ім'я Чезаре. З іншими купцями та послами прийшов він до київського князя і каже:
— Привіз я тобі, князю, чудові товари. Ні в кого, крім мене, ти не зможеш купити такого посуду, таких прикрас для твоєї ясноокої
княгині.
І дістав загорнуті в шовк скляні келихи і карафки та блискуче скляне намисто.
Мов зачаровані, дивилися на все це чужоземні гості - посли та купці.
А Чезаре провів по келихах та карафках скляною паличкою, і тонкий дзвін розлився князівським покоєм.
— Дзень-дзелень... — заспівали скляні красуні. І здавалось, що це не звичайний скляний передзвін, а що то тоненькі голоси промовляли: — Дзень-дзелень... Завез-зли нас світ за очі... Ні з ким нам тут і словом перемовитись. Дзень-дзелень...
— Дзень-дзень-дзень... Хто це тут такі дурниці видзвонює? Диви, які бундючні заброди, — задзвеніло звідкілясь їм у відповідь.
І тут князівські слуги внесли на золотих тацях вино, в скляних келихах, таких же красивих, як і ті, що їх привіз до Києва купець Чезаре.
— Дякую тобі, дорогий гостю, — ледь посміхаючись, мовив князь. — Твій товар дуже гарний. І при князівському дворі конче потрібний. Це, як бачиш, розуміють і наші київські ремісники. Не відмовте, дорогі гості, скуштуйте вина...
Сподобалось послам та купцям вино. А ще більше сподобались їм келихи, в які було його налито. І зроблено ті келихи було не в далекій Венеції, а у нашому Києві.
Коли ж увійшла до світлиці ясноока княгиня, гості побачили на ній скляне намисто, не гірше за венеціанське, та ще й блискучі скляні персні, такі, яких вони ніде й ніколи не бачили, хоча їздили по світу чимало.
Ой же ж і прикро стало Чезаре! Та раптом згадав він ще про одне диво, яке на його батьківщині робили із скла. Примружив Чезаре свої хитрі очі й каже:
— Є у моїй рідній Венеції високі палаци. При дверях, мов вартові, стоять мармурові статуї. Підлога встелена килимами. А стіни тих палаців прикрашають картини. Та не звичайні, не намальовані, а викладені шматочками скла.
І знову посміхнувся київський князь:
— Посиділи ми тут з вами, дорогі гості. А тепер підемо погуляємо по Києву.
І повів князь своїх гостей до високої білої споруди, що й тепер прикрашає Київ, - до Софійського собору.
Зайшли всередину, глянули гості навкруги та аж завмерли від подиву, на стінах тут усіма барвами веселки виблискували зображення святих. І всі вони були не намальовані, а викладені з маленьких кольорових скелець.
Ніде правди діти: купцеві Чезаре на кілька хвилин навіть мову відібрало, хоч він і був страх який балакучий.
Утретє всміхнувся київський князь і каже:
— У нас ці картини мозаїкою звуться, а скельця для них, - смальгу, київські ремісники виготовили - великі майстри скляного мистецтва...
Отака-то подія сталася в Києві майже тисячу років тому.
Джерело: Утевська Паола. Оповідання про скляну ниточку. У київського князя / П. Утевська // Правда, яка нагадує казку / П. Утевська. - Київ, 1977. – С. 76-78.