Назад

Ремезове гніздо



Ремезове гніздо
 

Крига на ставу зійшла, а весняна вода все прибувала і прибувала. Бігла ярами і рівчаками, вибалками і долинами, текла по дорозі колією. Хлопці пускали паперові кораблики, робили загати і ставили водяні млинки. Десь у полях і лісах танули сніги, вода дзюрчала звідусюди і збігалася до ставу.  Гребля аж стогнала від натиску. Заставки були підняті, водоспад ревів день і ніч, вибиваючи за греблею величезну яму. Учні після школи годинами простоювали біля греблі. Слухали, як вирує вода, дивилися, як рине вона лавиною в яму і розливається аж під самісінькі хати.

Дядьки з підсаками ходили біля ями, іноді вихоплювали з води сріблистого коропа. Це теж було неабияке видовисько!

А коли вода стишилася, забіліли понад греблею вербові котики, зажовтіла кульбаба на долині, пішла вгору зелена осока. Густо зазеленіла в березі дрібна травичка.

Тепло стало надворі. Хлопці бігали на вигоні босі, грали в цурки, ганяли допізна мяча. Лише Терень Зубар не приставав до гурту. Він приглядався, як лелеки поновлювали гнізда, як вони летіли з долини над городами і несли у дзьобах сухі гіллячки. Примічав, де ліпили ластівки гнізда, куди залітали шпаки, — чи у старі гнізда, чи в шпаківні.

Була у Тереня велика колекція пташиних яєчок. Нікому він з учнів її не показував, бо в школі суворо засуджували тих, хто видирав і руйнував пташині гнізда. Знав про цю колекцію лише Прокіп, тихий, мовчазний хлопчина. Терень водив його такими нетрями і хащами, що Прокопа мороз по шкірі дер.

А почалося все з колекції. Якось Терень закликав до себе Прокопа. Вони вилізли на горище, де була захована колекція. Прокіп аж рота роззявив, коли побачив таке багатство і красу. Були у Тереня три ящички, застелені ватою, а на ваті лежали яєчка. Яких тільки там не було! Від великого лелечого яйця до найдрібнішого яєчка лісового зяблика. Рівними рядочками лежали яєчка горлиці і синиці, очеретянки і повзика, совині, воронячі, іволги... Яких там тільки не було. Різних кольорів і відтінків! Голубі і коричневі, темні, аж чорні, і білі, як крейда, зеленкуваті і жовті, а більшість рябенькі, в крапочку. Прокіп хотів одне потримати в руках, та Терень не дозволив:

— Ти що, хочеш подушити?

— Та я ж легенько!

— Вони порожні. Ти що, не знаєш, як робиться колекція? Я пробиваю яєчко з обох боків голкою, потім видуваю. А ти руками!

Прокіп кліпав очима і совався біля ящиків. Вони так і притягали його. Який же він був дурень, що й собі не збирав колекції!

Та його думки перебив Терень. Він стиснув кулак і підніс Прокопові під саму нюхачку:

— Чим пахне, знаєш? Умова така: про колекцію нікому ні слова, без мене гнізда не дерти. Будем разом ходити, зрозумів?

— Зрозумів,— похнюпився Прокіп.

— Придивляйся, де які гнізда, і кажи мені.

Тепер Прокіп, як шкідливий кіт, крався за пташками, примічав дупла на деревах, знаходив гнізда у траві, на кущах і деревах. Одного разу поливав розсаду в городі і біля криниці на кущі калини низько-низько побачив гніздо. Ранками і ночами тут витьохкував соловейко. Цікаво, чи є вже у гнізді яєчка? Розгорнув кущ і заглянув. Мати рідна, яка краса! У маленькому, туго звитому гніздечку було четверо гарних зеленувато-бурих яєчок. Прокіп хотів їх взяти, та над головою щось пурхнуло. Він злякано випустив гілку куща. Потім знову придивлявся, та між гілками гнізда вже не було.

Коли Терень почув про цю пригоду, то реготав на усе подвір'я:

— Дурний ти, Прокопе, як пень. Гілка піднялась і заховала між листям гніздо. Ходи, покажу, що воно є!

Того ж дня Прокіп видер соловейкове гніздо. Скільки потім не прислухався, співу соловейкового вже не чув. Покинула пташка гніздо. Прокіп нікому про це не казав. Йому стало якось смутно на душі, і він ходив ще мовчазніший.

Одного разу він ходив по леваді, де паслися корови, і побачив одуда. Одуд то злітав, то припадав до трави, ніби маскувався. Прокіп пішов слідом. Йшов, йшов і не помітив, де той зник. Але в кущику трави під лозою знайшов гніздечко. Ось де вони, одудові яєчка. Примітив місце і побіг за Теренем. Він прийшов, подивився і незадоволено буркнув:

— Та це ж дрібнота! І не одудові це яєчка, а пастушка. Бачиш, ген вони бігають біля корів. Є в мене такі.

Виявилось, що одуд в траві гніздечка не в'є. Він свої гнізда ховає в дуплах дерев. Прокіп знов простежив за одудом. Щоб не осоромитися ще раз, поліз рукою в дупло, звідки він вилетів. Але дупло було таке глибоке, що він гнізда не дістав рукою. Та ще з дупла ішов якийсь неприємний дух. Ну його, з цим одудом!

У ліс вони ходили разом. Прокіп сам боявся. Ліс їх зустрічав дзвінкоголосим співом пташок. Скісні промені сонця, що пробивалися крізь листя, бриніли від того співу, ніби струни.

Терень по голосах відзначав, де і яка пташка співає. Хлопець був кмітливий і спостережливий. І слух мав неабиякий. Зупинявся на галявині і завмирав. Прокопові пальцем кивав, щоб той ані-ні. Так тривало з хвилину.  Потім напускав на себе байдужість і казав:

— Зябличок. Голос, як у соловейка, ще тонший. Але колінця тягнути не може.

А коли в глибині лісу чув, як туркоче горлиця, сідав під деревом і довго слухав. І Прокіп біля нього сідав і теж слухав.

У лісі не так легко знайти гніздо. Це не те, що в гаях чи на долині. У заростях не продерешся. Спробуй там щось побачити. А дерева такі високі, що й не видно, чи є на гілках гнізда. Але Терень знав, де шукати.

Підійшов до груші-дички, що росла на узліссі, і сказав Прокопові:

— Ген бачиш чорну цятку біля гілки? Там у дуплі повинно бути гніздо. Тільки обережно, щоб не впав. Будеш кидати мені в кашкет. А то поки злізеш, то потовчеш яєчка.

Поліз Прокіп на грушу. Обхоплював руками шорсткий стовбур, поволі повз угору, спочивав, обіпершись ногою на сучок. Доповз до дупла, вже хотів руку засувати, а звідти мала голівка показалася. Тільки — шусь! І знову сховалася.

— Гадюка! — заверещав Прокіп. Він так швидко шморгнув униз по груші, що аж кора посипалась. Обдер собі руки і ноги.

— Яка ще там гадюка, — здивувався Терень. — Ти що, з глузду зїхав?

— Гадюча голова показалася, зашипіла і сховалась, — хлипав Прокіп.

Вони ще не знали, що то крутиголовка так відлякує своїх нападників і ворогів.

Так вони й повернулися з лісу без яєчок.

Якось Прокіп прибіг до Тереня захеканий і розгублений. Біля старого млина за ставком він побачив на вербі дивовижне гніздо. Таке, ніби рукавиця. І з тієї рукавиці вилетіла пташка.

— Це ремез, — захвилювався Зубар. — Давненько я його шукаю. Рідкісна птиця. Ходім-но.

Справді, на тонкій гілці звисало ремезове гніздо. Дістати його було не так легко. Знизу — високо, а від стовбура далеко. Збити палицею не можна, бо воно привязане, та й побються яєчка. Довелось знову лізти Прокопові. Він малий і легкий, може, добереться до гнізда.

— Спробуй обламати гілку, коли не дістанеш, — навчав його Терень.

Прокіп поліз. Він хотів хоч пальцем торкнутися ремезового гнізда. Таке в житті раз буває.

На вербу виліз легко і поповз по гілці до гнізда, що звисало над берегом. Чим далі він ліз, тим більше гілляка згиналася. Вже Прокіп завис униз головою.

— Ти ламай гілку, а то полетиш, — кричав унизу Терень.

Та гілка не ламалася, а тільки гнулася. Хотів її Прокіп обома руками зламати, та гілка вислизнула, і він сторч головою полетів униз. Тільки листя зашелестіло.

Лежав Прокіп на березі з переламаною ногою, в очах ішли чорні кола. Стогнав і плакав, боявся навіть поворухнутися. Терень хотів підвести його на ноги, та той від болю ще більше застогнав. Тоді Терень сказав, щоб він  полежав, а сам побіг когось покликати.

Минало літо, а Прокіп лежав у гіпсі. Мати жалісно дивилася на бліде лице сина. Прибігав Терень, казав, що половину колекції віддасть йому. Але Прокіп відвертався од нього до стіни.

За вікном щебетали ластівки на дроті, цвірінькали безтурботно горобці в кущах дерези. Прокіп затуляв долонями вуха, бо того щебету не міг чути.

А коли видужав, то вже відлітали журавлі і лелеки в ірій. Прокіп задирав голову і дивився в небо. Він думав, що за журавлями і лелеками полетять пташки, які цього літа через нього не вивели пташенят. Йому було сумно і боляче дивитися в голубінь прозорого осіннього неба.

 

       Джерело: Грінчак Василь. Ремезове гніздо / В. Грінчак // Ясенець : оповідання / В. Грінчак. – Київ, 1976. – С. 11-15.