Джаміля
Джаміля
Пісня Даніяра несподівано обірвалася. Це Джаміля поривчасто обняла його, але зараз же відзахнулася, завмерла на мить, рвонулася вбік і зіскочила з брички. Даніяр нерішуче потягнув віжки, коні зупинилися. Джаміля стояла на дорозі спиною до нього, потім рвучко підвела голову, глянула на Даніяра напівобернувшись і, ледве стримуючи сльози, промовила:
– Ну чого ти дивишся? – І, помовчавши, суворо додала: – Не дивись на мене, їдь! – І пішла до своєї брички. – А ти чого витріщився? – напала вона на мене. – Сідай, бери свої віжки! Ой, горе мені з вами!
«І чого це вона раптом?» – дивувався я, поганяючи коней. А здогадатися можна було одразу: нелегко їй, у неї ж законний чоловік, живий, десь у саратовському госпіталі. Але мені ні про що не хотілося думати. Я сердився на неї й на себе і, можливо, зненавидів би Джамілю, коли б знав, що Даніяр більше не співатиме, що мені вже ніколи не доведеться почути його голос.
Од страшенної втоми боліло все тіло, хотілося швидше доїхати і впасти на солому. Коливалися в темряві спини коней, що бігли риссю, нестерпно тряслася бричка, віжки вислизали з рук.
На току я сяк-так стягнув хомути, кинув їх під бричку і, добравшись до соломи, впав на неї. Даніяр цього разу сам відігнав коней пастися.
Але вранці я прокинувся з відчуттям радості в душі. Я малюватиму Джамілю і Даніяра. Я заплющив очі й дуже точно уявив собі Даніяра і Джамілю такими, якими я їх зображу. Здавалося, бери пензля та фарби й малюй.
Джерело: Айтматов Ч. Джаміля : [урив. з повісті] / Ч. Айтматов // Джаміля / Ч. Айтматов. — Київ, 1975. — С. 58-59.