Back

Прощай, Гульсари!



Прощай, Гульсари!

Був уже травень. Іржали жеребці, зчепившись у сутичці сам на сам, відбиваючи молодих лошиць із чужих косяків. Одчайдушно гасали табунники, розганяючи забіяк, лаялися між собою, іноді теж зчіплювалися, замахувалися канчуками. Гульсари діла не було до всього цього. Сонце світило впереміжку з дощами, трава лізла з-під копит. Луги стояли зелені-зелені, а над ними сяяли білі-білі сніги на вершинах хребтів. Прекрасну пору молодості починав тієї весни буланий іноходець. З мохнатого куцого півторалітка він перетворювався в стрункого, міцного жеребчика.

До хазяїна він ставився так само, як і до всього іншого, що прямо його не торкалося. Не те щоб любив його, але й не почував ніякої неприязні, тому що той нічим не обмежував його життя. Хіба що ото лаявся, доганяючи їх, коли вони занадто далеко відбігали. Іноді хазяїнові вдавалося разів зо два стьобнути буланого по крупові укруком. Гульсари здригався при цьому всім тілом, проте не так від удару, як від несподіванки, і ще більше наддавав ходу. І чим швидше він біг, повертаючись до табуна, тим більше подобався своєму хазяїнові, що скакав слідом з укруком напереваги. Іноходець чув позад себе схвальні вигуки, чув, як той починав співати в сідлі, і в такі хвилини він любив хазяїна, любив бігти під пісню. Потім він добре знав ці пісні – різні були серед них, веселі і сумні, довгі й короткі, із словами або без слів. Любив він ще, коли хазяїн годував табун сіллю. У довгі дощані корита на кілочках хазяїн розкидав грудки лизунця. Навалювались усім табуном, ото вже була насолода. Якраз на солі він і спіймався.

Якось затарабанив хазяїн у порожне відро, почав скликати коней: «По, по, по!» Коні збіглися, припали до корит. Гульсари лизав сіль, стоячи серед інших, і нітрохи ке стривожився, коли хазяїн разом з напарником почали обходити табун з укруками в руках. Це його не торкалося. Укруком ловили верхових коней, дійних кобилиць та інших, але тільки не його. Він був вільний. І раптом волосяна петля ковзнула по його голові і повисла на шиї. Гульсари не розумів, у чім річ, петля поки що не лякала його, і він продовжував лизати сіль. Інші коні рвуться, на диби стають, коли на них накидають укрук, а Гульсари не ворухнувся. Та ось йому захотілося побігти до річки напитися. Він почав вибиратися з табуна. Зашморг на шиї отягнувся і зупинив його. Такого ще ніколи не бувало. Гульсари подався назад, захропів, вирячуючи очі, потім звився на диби. Коні навколо вмить кинулися врозсип, і він опинився сам на сам з людьми, які тримали його на волосяному аркані. Хазяїн стояв попереду, за ним – другий табунник, і тут-таки тупцяли хлопчаки табунників, які з’явилися тут недавно і вже добряче на­докучили йому своїми безконечними скачками навколо табуна.

Інохідця охопив жах. Він рвонувся на диби ще раз, потім ще і ще, сонце замигтіло в очах, розсипаючись гарячими кругами, гори, земля, люди падали, перекидаючись навзнак, очі застелила на мить чорна страшна пустота, яку він молотив передніми ногами.

Але скільки він не бився, петля зашморгувалася дедалі тугіше, і, задихаючись, іноходець метнувся не вбік від людей, а до них. Люди шарахнули, петля на мить ослабла, і він з розгону поволік їх по землі. Жінки закричали, погнали хлопчаків до юрт. Однак табунники встигли схопитися на ноги, і петля знову зашморгнулася на шиї Гульсари. На цей раз так туго, що дихати вже не можна було. І він зупинився, знемагаючи від запаморочення і задухи.

Перепускаючи руками аркан, хазяїн почав наближатися збоку. Гульсари бачив його одним оком. Хазяїн підходив до нього в подертому одязі, на обличчі садна. Але очі хазяїна дивилися не злобно. Він важко дихав і, прицмокуючи розбитими губами, неголосно, майже пошепки, примовляв:

– Тек, тек, Гульсари, не бійся, стій, стій!

За ним, не послаблюючи аркана, обережно підходив його помічник. Хазяїн нарешті дотягся рукою до інохідця, погладив його по голові і коротко, не обертаючись, кинув помічникові:

– Вуздечку.

Той сунув вуздечку.

– Стій, Гульсари, стій, розумнику, – примовляв хазяїн. Прикривши очі інохідця долонею, він накинув йому на голову вуздечку.

Тепер треба було загнуздати його і осідлати. Коли вуздечку було накинуто йому на голову, Гульсари захропів, спробував рвонутися геть. Але хазяїн встиг ухопити його за верхню губу.

– Накрутку! – гукнув він помічникові, і той підбіг, швидко наклав на губу ремінну накрутку і почав накручувати її на губі палицею, мов коловоротом.

Іноходець присів від болю на задні ноги і більше вже не опирався. Холодні залізні вудила загриміли на зубах і вп’ялися в куточки рота. На спину йому щось накидали, підтягували, ривками стискали йому ременями груди, так що він хитався з одного боку в другий. Та це вже не мало ніякого значення. Був тільки всепоглинаючий, неймовірний біль у губі. Очі лізли на лоб. Не можна було ні ворухнутися, ні дихнути. І він навіть не помітив, коли і як сів на нього хазяїн, опам’ятався він лише після того, як зняли з губи накрутку.

Хвилину-дві він стояв, нічого не розуміючи, весь стягнутий і обважнілий, потім покосився оком, оглядаючись через плече, і враз побачив на спині в себе людину. З переляку він кинувся геть, але вудила роздирали рот, а ноги людини міцно вп’ялися йому в боки. Іноходець звівся на диби, заіржав обурено і люто, заметався, брикаючи задом, і, весь напружившись, щоб скинути з себе все, що давило його, рвонувся вбік, але аркан, кінець якого тримала під стременом друга людина, на другому верховому коні, не пустив його. І тоді він побіг по колу, побіг, сподіваючись, що коло розімкнеться і він помчить звідси світ за очі. Проте коло не розмикалося, і він усе біг та біг по колу. Саме цього і треба було людям. Хазяїн стьобав його канчуком і підганяв підборами чобіт. Двічі інохідцеві все-таки вдалося скинути його з себе. Але той вставав і знову сідав у сідло.

Так тривало довго, дуже довго. Крутилася голова, крутилася земля навкруг, крутилися юрти, крутилися коні, що розбрелися ген лугом, крутилися гори, крутилися хмари в небі. Потім він втомився і пішов ступою. Дуже хотілося пити.

     Джерело: Айтматов Ч. Прощай, Гульсари! : уривок / Ч. Айтматов // Повісті гір і степів / Ч. Айтматов. – Київ, 1972. – С. 332-335.