Back

Казка про Киянку Красуню Подолянку



Казка про Киянку Красуню Подолянку

Давно-давно, ще за тих часів, коли татари на українські землі наїзди робили, була в київського князя донька Киянка Красуня Подолянка, про яку слава по цілому князівству котилася і навіть у сусідні держави доходила. Казали про неї, що була вона гарна, як ясна зоря в небі, розумом і відвагою могла з кожним мужем помірятися, а лагідністю й добротою то хіба святим поступалася.

Татарський хан, бузувір поганий, мав сорок синів. Усіх їх любив, але найбільше любив найстаршого. Бо був той найстарший ханенко грізний і войовничий. Відколи підріс, ханові правою рукою став. Усе в походи ходив, близькі і далекі землі підбивав, добро всяке й невільників без числа здобував і до батьківського двору привозив. Уже стільки понавозив, що треба було нові комори й засіки будувати.

 За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзвичайну дружину вибрати. Аж ось мандрівні купці, що побували в київських землях, принесли йому радісну вістку:

     – Так і так, – кажуть, – продавали ми різний крам у дворі київського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже стільки земель з’їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із синами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Легко можна буде місто взяти й князівну здобути.

Почувши це, хан довго не думав – зібрав військо й вирушив на Київ. Чи тиждень минув, чим місяць – уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків – миша не проскочить.

Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати:

Прийшли ми не з війною, а з доброю новиною. Не будемо місто здобувати, ані людей бити-грабувати. Хочемо лише вашу князівну Киянку Красуню Подолянку за нашого хороброго ханенка – сина татарського хана висватати. Буде вона в сріблі-золоті походжати і найбільші почесті серед нас, правовірних татар, мати.

Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули!

– Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи такого не буде! – кричать. – Головами тут усі до одного наложимо, а до такої ганьби не допустимо!

Кажуть тоді ханові посли:

– Як хочете. Битися, то й битися…

Вийшла на ту мову з хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників:

– Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде.

Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити — не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.

— Не журіться! — потішає. — Без Божої волі людині і волос із голови не спаде. Як Бог схоче — так і буде!

Джерело:  Мак Ольга. Казка про Киянку Красуню Подолянку : [уривок] / // Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія у 2 кн / упоряд. З.  Д. Варавкіна, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. - Київ, 1999. – Кн. 2. - С. 484-485.