Зрадник
Зрадник
І
Було це в південному краї,
Де сонце так пишно сія,
Де гордая пальма пишає,
Втопає в розкошах земля;
Де небо блакитне й широкі
Безмежні простори степів, -
В тім краї ще в давнії роки
Народ наймогутніший жив.
І славою гучно пишався
Той край у народній сім’ї,
Друг кожен тій славі вклонявся,
А ворог лякався її.
Не тим тая слава, що в полі
Козак із народу того
З війни не втікав ще ніколи,
Не кидав ще стягу свого;
Не тим тая слава, що зроду
Ніхто ще з усіх ворогів
Того переважить народу
Ніколи й разу не здолів;
Не тим, що над їх парубоцтво
Сміліших ніде не було,
Не з того, що їхнє дівоцтво,
Як пишні троянди, цвіло.
Ні, тим така слава велика
Була у народу того,
Що з них ні один споконвіку
Не зрадив ще краю свого.
В якії несвітськії муки
Не кинув би кожного з них,
Але ні уста їх, ні руки
Не зрадили б зроду своїх,
І зради, пекельного слова,
В ті давні, колишнії дні
Не знала ще їхняя мова,
Не знали їх рідні пісні.
II
Отож у ті давні години,
Що спомин про них уже згас,
Жив парубок в їхній країні,
І звався той хлопець Киндарз.
Судилось йому виростати
Безрідному серед чужих:
Давно-бо в землі його мати,
І батько у бої поліг.
Зате був вояцької вроди,
Як сокіл у бої літав;
Не раз і не два у походи
Ходив він і слави придбав.
Хоч ще молодий був літами,
Та в радах уже радував:
Він голос проміж козаками
За вчинки славетнії мав.
І голови сиві старії
Схилялись до слова його,
І бачив себе він у мрії
Гетьманом народу свого.
І стоячи в раді козацькій,
І дома, у хаті своїй,
І линучи в бучі вояцькій,
Не кидав ніколи тих мрій.
І гордая думка буяє:
«Тепер я з старими врівні,
Минуть ще години, й у краї
Не буде вже й рівних мені:
Я б’юся - і ворог тікає
Чи мертвий лягає до ніг;
Я в раді - й ніхто не здолає
Так справ розважать військових.
Той досвід увесь, що зуміли
Придбать тільки сиві діди,
Не втративши мужньої сили,
Здобув я в мій час молодий.
А чом же мені не держати
У дужих руках булаву?
Я краще б ізміг керувати
Тим краєм, де змалку живу...»
Та роки минають швидкії,
Хоч слава його й вироста,
Та ще не справдились надії,
Далеко бажана мета.
Старий ще гетьман заправляє,
У добрих руках булава...
Киндарзову думку ховає
Його молода голова...
ІІІ
Ось чутка пішла поміж люди:
Край рідний їх ворога жде;
Збирається військо зусюди,
Зібралось - на ворога йде.
Не блискавка небо то крає,
Не в хмарах насуплених грім,
Гетьман то в похід виступає
І військо славетнеє з ним.
Як хижі орли налетіли,
На ворога впали усі,
І никнуть ворожії сили,
Як в полі трава од коси.
І, трупом заславши країну,
Од них уже ворог тіка,
Боротись змогла до загину
Старого провидці рука!
Над ним іще ворог ніколи
В боях переваги не брав -
Тепер же в широкому полі
Поліг він і більш не вставав.
І рада зійшлася обрати,
Як звичай дідівський велів,
Гетьмана ізнов, щоб скарати
За батькову смерть ворогів.
«За кров нашу й батька старого
Ходімо, ходімо на них!
Нам треба гетьмана такого,
Щоб він їм оддячити зміг!»
Киндарз чує всі ці бажання
І дума: «Діждався і я,
Справдились мої сподівання,
Моя булава вже, моя!»
І чути йому - вже гукає
Хтось в раді: «Киндарз поведе!»
У серці надія палає,
Він, гордий і радісний, жде.
Але між дідами старими
Щось думи були не такі:
Мовчать ще діди, а за ними
Мовчать і усі козаки.
А далі старий і похилий
Озвався між них дідуган:
«Хоч ворога ми й подоліли,
Та вбитий поліг наш гетьман!..
Навіщо нам довго шукати?
Тепер серед нас його син...
Хто ж більше за батька скарати
Бажа ворогів, як не він?
Він вдержати шаблю здолає,
Здола боронити свій край, -
Так хай булаву він приймає,
Веде нас до бою нехай!»
Замовк дідуган, і вся рада
Гукнула у голос один:
«Правдива старого порада:
Нехай гетьманує в нас син!»
І ось молодий, але дужий,
До рук булаву він прийма...
Киндарз наче зовсім байдужий,
А лютість у серці німа.
«Так ось як мене вшанували
За славу й послугу мою:
Гетьманом ви хлопця обрали,
А я тут забутий стою!
Нехай! Я не буду прохати!
Ви бити йдете ворогів?
Могли б ви тоді їх зламати,
Коли б на них я вас повів!
Та тут мені шани немає,
Знайду її в ворога я,
Помститись над вами здолає
Гартована шабля моя...»
Чорніший од чорної хмари,
Що сонце хова серед дня
І грози віщує та кари,
Сідає Киндарз на коня
І їде. Свій край покидає,
У землю чужую вступив...
Жене він коня, поспішає
Скоріш до своїх ворогів.
Але ж не за рідну країну
Тепер їде битися він:
Про помсту він дума єдину,
Голубить той замір один.
IV
І знову війна неупинна,
І знову кривавії дні...
Ворожого війська частина
З гетьманом стає до борні,
А друга наблизилась тихо,
Пройшла серед гір та лісів:
То рідній країні на лихо
Киндарз теє військо привів.
Прийшов - і займаються хати,
І трупи лежать навкруги,
І батька, й дитину, і мати -
Всіх б’ють без жалю вороги.
Палає весь край, мов у пеклі,
В крові червоніють поля...
Все бачить той зрадник запеклий,
Та що йому рідна земля?
«Згадайте в час кари і суду
Кого занехали колись!
Присягсь я, що вам не забуду, -
Ви кров’ю тепер залились!»
Ой то не орел, стрепенувшись,
Гніздо захищає своє:
Гетьман молодий, повернувшись,
Боронячись, ворога б’є.
І ворог недовго держався:
З усіх, що з Киндарзом прийшли,
Ніхто не утік, не сховався, -
Усі там вони полягли.
Над трупами батька і брата,
Над трупом сестер, матерів
Зібралась народна громада,
Дізнавшись, хто зраду вчинив.
Здригнулися всі: споконвіку
Того не було в їх землі, -
Й Киндарза за зраду велику
Прокльоном святим прокляли.
V
Де ж зрадник запеклий? Немає
На полі між трупом його...
Од кари сховавшись, тікає
Він з рідного краю свого.
Тіка серед темної ночі,
Тіка й серед білого дня,
І страшно блищать йому очі,
Присталого б’є він коня.
Але ж од святого прокльону
Не втік він і серед степів:
Бурхаючи, вітер з розгону
Угору його підхопив.
І лютая буря, ревучи,
Киндарза туди понесла,
Де, в сніг загорнувшись блискучий,
Країна вся мертва лягла,
Де вічна зима закувала
Усе в крижані кайдани, -
Туди його буря пригнала
З країни ясної весни.
Підкинувши вгору, щосили
Його швиргонула вона
На мерзлії скелі похилі,
Край скель же - безодня страшна.
Здається йому, що в безодні
Все падає з круч він крутих,
Й за гострії скелі холодні
Хапається в муках страшних.
Не держать знеможені руки,
Покинула сила його,
І скрикнути хоче він з муки -
І скрику не чує свого.
І крига йому усе тіло
Скувала й лягла на устах,
І серце немов скрижаніло,
І сльози замерзли в очах...
І праведна кара святая!
І скільки б її не терпів,
Кінця їй для нього немає
Й не буде навіки-віків!..
Ні смерті йому, ні спочину:
Страшніш-бо нема над той гріх,
Як зрадити рідну країну,
Продати святиню святих!..
Джерело: Грінченко Б. Зрадник // Лесь, преславний гайдамака / Б. Грінченко. – Київ, 1991. – С. 11-18.