Back

Чобітки діда Микити



Чобітки діда Микити

Трапилось мені одного разу проїжджати  через село Правдиве. І розповів дідусь, візник мій, чому це село так зветься.

Жив край села швець, дід Микита. На сто верст навколо не було такого майстра: не чобітки у нього виходили, а диво. Взує їх парубок, одразу ставнішим та стрункішим стане, взує дівчина — ноги в неї самі затанцюють.

А дід, подаючи чобітки, завжди примовляв:

Чобітки ці — справжнє диво:

Взувши їх, живи правдиво,

Бо брехати як почнеш —

Чобітки ураз порвеш.

І справді: були чобітки міцними, здавалося, довіку їх не зносити, а збреше їхній хазяїн — дивись, одразу драними стали: чи на гвіздок настромляться, чи об камінь ударяться — що-небудь та трапиться.

Якось проїздив тим селом багатій-купець із своєю жінкою. Побачила купчиха на дівчатах чобітки гарненькі, причепилася до чоловіка: купи та й купи їй такі самі. Мусив купець дівчат зупиняти, про чобітки розпитувати. Повернув він свою трійку і поїхав до Микити.

Виніс той чобітки, подав купчисі й говорить:

Чобітки ці — справжнє диво:

Взувши їх, живи правдиво,

Не збреши у них, купчихо,

Бо тебе спіткає лихо.

Повернулася купчиха додому і почала перед сусідкою вихвалятися:

— Ось які мені чобітки красиві чоловік із столиці привіз!?Не встигла сказати, правий чобіт так стиснув їй ногу, що зблідла купчиха й закричала:

— Пожартувала я, сусідонько, пожартувала, ці чобітки купила я в одному селі у діда Микити.

І одразу ж чобіт їй ногу тиснути перестав.

У цей час купець на ярмарок їхав і до крамниці послав замість себе жінку торгувати. Та краще б вона того дня торгівлі не починала. Тільки почне купчиха гнилий ситець вихваляти, як стисне їй чобіт ногу — і розповість вона покупцеві, що крам цей кепський, якнайдешевше нею придбаний.

Здивується покупець та й піде собі.

А купчиха замкнула крамницю, із слізьми додому прибігла, чобітки скинути хоче, та вони не скидаються, немов приросли до ніг. Довелось їй до діда Микити їхати і просити, щоб він чобітки назад забрав.

Засміявся швець і сказав:

— Не всім, видно, мої чобітки носити можна. Роззувайся лишень швидше, купецька жоно.

Скинула чобітки купчиха і додому поїхала.

З того часу ті, хто брехати любив та ошукувати, не те, що до діда Микити, навіть у село, де він жив, заходити боялися. І стали те село називати Правдивим.

Джерело: Зливко Іван Силович. Чобітки діда Микити / І. Зливко, Н. Головіна //  Казки. – Київ, 1957. – С. 15-19.