Свійський кенгуру Гоп-Гоп
Свійський кенгуру Гоп-Гоп
На фермі в Ю. Добровольського
Довідавшись, що фермери брати Добровольські мають свійського кенґуру, що живе у них на фермі біля хати, я їхав до них, щоб подивитися зблизька й більше розпитати про цю дивовижну цікаву тварину. Авто несло мене поміж більших і менших горбів, вкритих лісом, по хвилястій дорозі, на далекій провінції, за 100 кілометрів від Перту, столичного міста Західної Австралії. Ліси завжди притягали мою цікавість своєю таємничістю, прихованою від людського ока, і я все поглядав на зелені стіни узлісся, що часом підступали до дороги.
Нарешті авто повернуло ліворуч і, трохи проїхавши, зупинилося на подвір’ї моїх знайомих фермерів. Не хрюкали тут свині, як то бувало у нас по селах, не кудкудакали кури, але нас зустрів великий, суворий на вигляд пес, чорний, кудлатий, як вівця. Він гавкнув кілька разів, але, побачивши, що разом приїхав і господар, замовк. Його звали Бубі.
Біля невеликої простенької хати ззаду ріс великий евкаліпт, що стояв, ніби вартовий, на цьому подвір’ї. В один бік простягалось пасовисько, а далі по узгір’ю розкинулись ліси. Під евкаліптом лежав великий кенґуру. Пан Добровольський виніс із хати кілька шматків білого хліба, і ми наблизились до тварини, яку вони назвали Гоп-Гоп.
– Ви дали йому влучне ім’я, - кажу я господареві, а він дає мені шматок хліба, щоб я, підійшовши повільно, дав кенґуру.
– Він любить білий хліб – сказав господар, а потім звернувся до 14-річного фотографа, свого онука Степана: – А ти, Степанку, спробуй зробити гарну світлину, як Гоп-Гопа вгощатимуть хлібом.
Я помаленьку наблизився до тварини, яка підвелася, побачивши, що я йду з хлібом у руках. Однією рукою я почав гладити кенґуру по спині, а лівою давав хліб. Гоп-Гоп обережно одкушував малі шматочки й жував, а Степанко тим часом уже клацав своїм апаратом. Кенґуру кілька разів міняв місце, відскакував далі, але я знову помалу підсувався до нього й давав хліб. Тварина, видно, боялася мене, незнайомої людини, бо коли я гладив по спині, то помітно було, що її шкіра дрібно тремтіла. Потім, наївшися чи, може, йому набридла моя присутність, він раптом пострибав набік і, легко перемахнувши через дротяну огорожу, присів на траву далі від усіх нас. Тим часом підбіг Бубі і, пролізши крізь дріт огорожі, підійшов до Гоп-Гопа і, як давній приятель, торкнувся носом до його носа, лизнув кілька разів на знак старої приязні й ліг біля нього.
Коли ми зайшли до хати, я запитав:
– Де ж ви дістали собі цього Гоп-Гопа?
– А це було так, - почав фермер, - ми посіяли отут поблизу під лісом кілька акрів вівса. Виріс гарний овес, але щовечора, як тільки сонце починало сідати за гору, з лісу виходили кенґуру, перескакували через дріт і паслися, а ще більше тільки товклися на тому вівсі. Багато витовкли мені, і я вирішив стріляти, щоб віднадити їх від мого посіву.
– А хіба дозволено стріляти кенґуру? – запитав я.
– Загалом заборонено, але я запитав у поліції, і мені сказали, що, коли роблять шкоду, можна стріляти. А їх же іноді збиралося більше десятка і великих, і малих. Тож я сідав перед вечором за кущами і, як вони приходили й починали ігрища на моєму вівсі, стріляв.
– І вам не шкода було стріляти таку гарну тварину?
– Шкода, - сказав фермер, - але ж нема ради: я сіяв овес для овець та корів, щоб підгодовувати, бо свіжа трава набридає, а вони, ці кенґуру, знищували.
– І скільки ж ви їх забили?
– 12 штук застрелив, у чотирьох з них були маленькі в мішках, але з них тільки оце одно вижило.
– Чим же ви його годували?
– Спершу молоком, але їхні шлунки не сприймають коров’ячого молока, тому троє й загинуло. То я поїхав до Перту та в зоопарку дістав крапель, які додавав до молока, і це допомогло врятувати малого.
– А де ж ви його тримали змалечку?
– Спершу спало в хаті, в коробці, де ми намостили теплої підстилки на спід. Спало воно завжди догори ногами, так, як вони сплять у матері в мішку. А воно любить тепло, - сказав господар. – Моя дружина часто брала його на руки, то воно відразу лізе під світер і там гріється. Так жило в хаті з півроку. Але щоночі прокидається й бігає по хаті, понасаджує й нас побудить. А потім взяли його надвір, почепили на паркані торбинку з діркою збоку. І воно туди само влазило, спало там і вилазило та бігало за нами скрізь. Одного разу влітку було тепло, ми відчинили вікно на ніч, і воно стрибнуло через вікно просто до дружини на ліжко й налякало її. Уранці часом підійде до вікна, стане на задні лапи й заглядає або й постукає. То означало , що хоче їсти. А бувало, що і вночі щось йому заманеться й починає стукати в шибку.
– А як вони потоваришували з Бубі?
– З псом вони давно вже великі друзі: разом бавляться, лижуться, бігають, перекидаються і сплять. А як Степан уранці йде до школи, то завжди проводять його до автобуса, який тут проходить.
– Ну а надворі Гоп-Гоп шкоди не робить?
– Та де не робить! Особливо давніше, як тільки дружина повісить надворі на шнурках білизну, так наш Гоп-Гоп і починає бавитись: постягає додолу, побруднить. Дружина вже й лупцьовки давала, навіть хотіла, щоб я його забив. Але я стримався, вже звик до нього, та й Степан любить його, і я не забив-таки. Все ж таки воно цікаве створіння, - хвалив господар. – Бачите, і воно так звикло до нас, що хоч і живемо серед лісів, де є багато кенгуру, не тікає до них. Колись було зникло, два дні не було, думали, що пішло до своїх родичів, але вернулося і вже більше не тікало. Видно, там його вже не прийняли до свого гурту.
– І що ж, він щодня отут сидить під евкаліптом?
– На, - сказав господар. – Як ми йдемо на поле чи о лісу щось робити, то він і Бубі вирушають з нами. Ми розпалимо в лісі чи під лісом вогонь, щось робимо, і він ляже біля вогню. Але коли приходить чужий пес, то гнівається, невдоволено видає звук: «гу-гу!»
– Чим ви його годуєте? – продовжую я розпитувати пана Добровольського.
– Любить хліб, садовину, виноград. Як голодний, то стукає іноді і в двері або сам заходить до хати, коли двері відчинені. Любить, коли чухати його попід шиєю. Іноді для розваги починає сам робити спортові вправи: крутиться, підскакує, схопиться за гілку евкаліпта й гойдається, як на гойдалці. Але часом його розваги нам не подобаються. Якось покосили ми сіно, спресували в балі, поскладали по п’ять в одну купу, щоб сохло, то він підійде і, підскочивши, так штовхне ті балі, що всю купку розкидає. Раз дружина хотіла заперти його в хлів, щоб білизни не чіпав, але уперся, крутить головою на знак протесту й не пішов. А от пса можна навчити чистоти, - підкреслював оповідач. – Але кенґуру не піддається: напаскудить у сінях чи в хаті і хоч побий – не помагає. Правда, білизни вже не зачіпає, порозумнішав.
Подякувавши за розповідь та знайомство з кенгуру, ми вирушили назад. Знову пролітали повз нас з обох боків ліси, отари овець та рогатої худоби, і де-не-де самотньо стояли будівлі ферм. Біля хати фермера пана Завадського, де я замешкав, нас зустріли два пси, Юко й Мері, що, як вірні вартові, сиділи на дорозі біля шопи й виглядали господаря.
Увечері господар знову погодував теплим молоком двох ягняток-сиріт, яких не признали рідні мами, коли вони ще народилися. Вони тричі на день самі приходили до хати й меканням сповіщали про себе. Десь уже перед 11-ю годиною ночі ми лаштувалися спати, як від лісу долинуло якесь не то гавкання, не то скигління. За цим враз загавкали наші собаки.
– Чуєте, - сказав господар, - то лисиці озиваються на узліссі. Але я вже не маю для них індиків: досить, що задушили 15 штук, а двох ми самі зарізали.
Джерело: Свійський кенґуру Гоп-Гоп. На фермі Ю. Добровольського / Стежками пригод : оповідання / Дмитро Чуб ; худож. О. Дмитрієв. – Київ, 1993. – С. 53-57 : іл. – (Нашого цвіту – по всьому світу).