Додаток 4

Крицева жінка з сонячним серцем: зустріч з Оленою Телігою
Сценарій літературно-музичного вечора

Дійові особи: ведучі, Олена, батько, Михайло, офіцери-білогвардійці, слідчий НКВС, члени ОУН, читці.

На сцені — виставка, присвячена Олені Телізі, її портрет. Виходять ведучі і читці. Звучить Концерт №  2 С. Рахманінова.

Читець:    

Благословенна будь країна і землиця,
Чорноземна на берегах Дніпра-ріки,
Де родиться, росте, така, як гай, пшениця,
Де в давнину в степах боролись козаки.
А де ще і тепер нащадки їхні, внуки,
В бій з ворогом ідуть із городів, осель,
А часом і жінки хапають зброю в руки,
Зміняють кужелі на кріса й сталь щабель.
Запише літописець у історію, у книгу
Одну з таких жінок, і, певно, не один
Кобзар, поет, прославить у віках Телігу,
Натхенницю борців, поетку їх дружин.

Музика затихає.

Ведучий 1: Українська жінка… Вона не лише мати і дружина, не тільки берегиня роду, але й всієї України, її незламного духу…
Ведучий 2: Ім’я Олени Теліги, яка віддала своє недовге (лише 35 років!) життя за Україну, лише повертається до нас. Більше ніж півстоліття Україна майже нічого не знала про свою легендарну дочку…
Ведучий 1: Хто вона така, Олена Теліга? Про це треба запитати тих, хто знав її особисто…

На сцену виходять офіцер-білогварцієць, слідчий НКВС і член ОУН.

Офіцер: Она — украинская националистка! Она ненавидела Россию, хотя сама выросла в Санкт-Петербурге!
Слідчий НКВС: Вона — ворог народу! Вона прийшла на радянську Україну разом з гітлерівськими загарбниками!
Член ОУН: Вона — наша соратниця по боротьбі за незалежну Україну. Її закатували фашисти в Бабиному Яру… За любов до України…

Ідуть.

Ведучий 2: Стільки різних думок… Чи не слід звернутися до самої Олени?

На сцену виходить Олена. Звучить Прелюдія № 1 М. Скорика.

Читець (до Олени) 

Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Олена:       

Але для мене — у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

Музика затихає.

Ведучий 1: Із спогадів про Олену Телігу: «Висока, тоненька, великі карі дуже жваві очі, гарний ніс, чудове з бронзовим відливом волосся… Одягалася елегантно, ефектно, хоча і скромно. Але не тільки у зов-нішній красі були її чари, а передусім у життєрадісному іскристому гуморі, сміхові, доброму та уважному ставленні до людей… Вона завжди і всюди всміхалася усміхом любові до сонця і до світу, і сама була, як сонце, що обдаровує своїм промінням усі живі істоти…».
Ведучий 2 (звертається до Олени): Пані Олено, як відомо, ви зачаровували чоловіків лише самим фактом своєї появи.
Олена (всміхаючись): Колись не мене у варшавському журналі був шарж із написом: «А за мною молодою ходять хлопці чередою». Знаєте, на що я образилася? Не за череду хлопців…А за те, що капелюшок був намальований криво. А я ж завжди носила капелюшок, як справжня варшав’янка…

Звучить «Елегія» М. Лисенка.

Читець:           

 Топчуть ноги радісно і струнко
Сонні трави на вузькій межі.
В день такий віддатись поцілункам!
В день такий цілим натхненням жить!
П’яним сонцем тіло налилося,
Тане й гнеться в ньому, мов свіча, —
І тремтить схвильоване колосся,
Притулившись до мого плеча.
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить!
І за те, що стільки уст палило
І тягло мене вогнем спокус,
І за те, що замінить несила
Ні за що — твоїх єдиних вуст!

Музика затихає.

Ведучий 1: Зірка життя Олени Теліги спалахнула 21 липня 1906 (чи 1907) року у північній столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі в родині українських інтелігентів Шовгенових. Там і минуло безтурботне дитинство дівчинки із заможної родини, оточеної загальною любов’ю та увагою. Росла Оленка жвавою та амбітною дитиною, змалку розпочала римувати російською мовою, бо української ще тоді не знала… Навіть вир революційних подій 1917 року, коли Шовгенови вже жили в Києві, не зачепив десятирічну гімназистку. Все змінилося через декілька років, коли батько і старший брат як активні учасники української революції, змушені були емігрувати за кордон, а мати з молодшими дітьми залишилася в Києві під владою більшовиків…
Ведучий 2: Приходять голод і злидні… Замість прогулянок з гувернанткою — походи на Євбаз, щоб міняти речі на хліб. Замість парфум — нафта, щоб вберегтися від тифу. Замість гімназії — трудова школа. Замість подорожей у Фінляндію та на Кавказ — виїзди за місто на городи, щоб заробити мізерний пайок, і робота посильної в Київській політехніці…
Олена: У злиднях і щоденній боротьбі за виживання зростала я далеко не радянською дитиною… З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова… Все це мене мало обходило, і я все це робила, мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим…

Звучить «Мелодія» М. Скорика.

І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, мов малі ягнята,
Злітають вділ, ховаються на дні,
А я не хочу бігти й доганяти.
Немов рослина в сонячнім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплеснувшись, — колихнули повінь.
Не буря ще — її далекий шум,
Ще не любов — передчуття любові.
… Здавалось все — і ліс, і я сама,
І це багаття в заграву злилося.
Ти мала дивний і сосновий смак,
Моя п’ятнадцята прекрасна осінь!

Музика затихає.

Ведучий 1: Лишатися родині петлюрівця в Києві було небезпечно… Навесні 1922 року їм випала нелегка дорога вигнанців — у Прагу, до батька. Саме під час неї шістнадцятирічна дівчина вперше побачила Україну зблизька, уперше вдихнула її повітря і запах весняної землі... Але це щастя пізнання було пов’язане з болем розлуки. Тільки-но пізнавши рідну землю, довелося її залишати…
Ведучий 2: Ніч, коли вигнанці переходили кордон, була тепла і чорна. Біля самого дроту почулося різке: «Стій!» — посипалися постріли… Олена впала на дротяні загорожі, з покалічених її ніг на український чорнозем стікала кров — як символ їхнього взаємного пізнання і майбутньої нерозривності…

Входить батько Олени.

Олена: Україна — що це і яка вона? Яке моє місце в ній? Яке її відношення до мене? Чому ти, батьку, нічого не казав мені про неї, хоч сам пішов її будувати й брата мого взяв боротися за неї?
Батько (всміхаючись): Тут Україну кожен носить в серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але зате любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя Україна.

Іде. З одного боку на сцену виходить Михайло з бандурою, з іншого — офіцери-білогвардійці.

Офіцер 1 (звертається до Олени): Не лучше ли нам побыть немного на свежем воздухе? Здесь становится очень душно.
Офіцер 2 (дивлячись на Михайла): Да. И не столько от многолюдья, сколько от этого хохлацкого собачьего языка.
Олена (обурено): Та як ви смієте?! Це не собача — це моя мова! Мова мого батька і матері! А ви — хами! І я вас більше не хочу знати!

Офіцери, перезирнувшись, ідуть. Михайло, замислившись, грає на бандурі пісню Січових стрільців. Олена слухає.

Олена: Спасибі сердечне за вашу пісню! Ви, звичайно, галичанин?
Михайло: Ні, я кубанець. Колишній старшина армії УНР.
Олена (подаючи руку): Будьмо знайомі! Олена Шовгенова.
Михайло: Дуже приємно! (Цілує їй руку). Михайло Теліга.

Звучить мелодія українського народного танцю «Козачок».

Читець:       

Кожний крок — сліпуча блискавиця,
А душа — польовий буйний вітер.
Розгоряються уста і лиця
Неспокійним пурпуровим квітом.
Не впіймаєш! Я — вогонь, я — вихор,
А вони спинятися не звикли!
Але раптом усміхнуся тихо,
І в очах моїх заграє виклик.
А душа, розбещеністю п’яна,
Вип’є туги золоту отруту.
О, злови мене, злови, коханий,
Я так хочу біля тебе бути!

Музика затихає.

Олена (до Михайла): Михайлику, єдиний, зустріч моя найсвітліша! Яке ж щастя, що я зустрілася з вами… Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не каторга єгипетська, не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я, і я вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирими, а я знаю, що я для вас — єдина!

Звучить увертюра до опери «Тарас Бульба» М. Лисенка.

Читець:       

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа – криниця,
З якої ви п’єте: змагайтесь і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць,
Бо швидко прийде день, і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.

Читець:    

  Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, —
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Ведучий 1: Життєві негаразди, туга за батьківщиною, творення прекрасної поезії, вільної від цензур і заборон, нестача коштів на прожиття, чарівний світ власної родини, мужня рука чоловіка — все сплелося в долі Олени Теліги, мов на рушнику: чорне і червоне, сум і радість…

На сцену виходять читці у формі воїнів ОУН.

Олена:        

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжкі змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість.
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини, гострі і щасливі.

  1-й член ОУН:

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо до свого міста!
Захоплять владно зголодніли люди
Своє повітря, тепле та іскристе.
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно навпроти.


2-й член ОУН:

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за груди стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем,
Зависне інша, незнайома пісня.

Олена:            

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любові межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом!

 Музика затихає.

Ведучий 2: Все сталося так, як і передбачала Олена Теліга: у прозорий жовтневий день 1941 року вона разом із друзями і соратниками по боротьбі — членами ОУН, повернулася у Київ… Уперше за багато років у місті залунала українська мова, замайоріли жовто-блакитні прапори, розпочала правитися в церкві служба Божа, стали виходити українські газети та журнали, запрацювала Спілка українських письменників, яку очолила О. Теліга… Але, так званим, «визволителям» зі свастикою незалежна Україна була потрібна ще менше, аніж більшовикам…

Інсценівка уривку п’єси К. Штуль «Поворот».

1-й член ОУН (до Олени): Пані Олено, у зв’язку з поширенням гітлерівцями репресій, вирішено евакуювати всіх членів ОУН, які діють легально. До них, насамперед, належите і ви.
Олена: Ну, пробачте. Мене не беріть до уваги. Я залишуся на своєму пості до кінця.
2-й член ОУН: Кінець може бути трагічним. А ви розумієте, що вас не можна ніким замінити? Це — наказ, ви розумієте?
Олена: Ні, ні… Ніхто не змусить мене виконати цей наказ. Я вдруге з Києва не виїду. Надто довго чекала я на це повернення і надто палко його бажала.

Входить Михайло.

Михайло: Добридень всім. Як добре, що я не спізнився, що ще застав усіх вас.
Олена: Ах, Михайлику. І не міг ти сьогодні не прийти по мене? Заплатиш гірко за свою вірність, мій дорогий.
Михайло: Готовий платити навіть і на тім світі. Я потерпав за тебе. Але, як бачу, ти відважна, як завжди, на все готова.
Олена: Так, я на все готова.

Затемнення. Усі, крім Олени, тихо йдуть зі сцени.
Олена запалює свічу і ставить її на стіл. Безсило сідає. Говорить тихо, наче марить.

І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання!

(З жахом). Що це?.. Я вже на порозі своєї мрії?.. О, ні!.. Коли б ще не сьогодні… (Чутно грюкіт дверей і тупіт кованих чобіт). Праворуч? Ні, вони йдуть ліворуч! Вони йдуть по мене! Моя година вибила! (Затуляє обличчя руками). Боже! Не залиши мене! Дай мені відвагу дійти гідно до кінця! (Встає). Для тебе, Михайлику! Для вас, друзі, для тебе, Україно! Я готова!

На сцену виходять зі свічками всі учасники вечора.
Звучить «Прискорбно, если душа моя…» Д. Бортнянського.

Ведучий 1: Олена Теліга загинула в Бабиному Яру у лютому 1942 року. Через 50 років на цьому місці було встановлено пам’ятний хрест.

Хвилина мовчання.

Читець:     

За волю рідного свого народу, краю,
Їх щастя і добро в змаганні, на війні,
Найкращі із борців, найліпші умирають,
Тому й Теліга вмерла, згинула в борні.
Княгині Ольги край і спадщина нетлінна,
Бо в змінах всіх століть, подій і поколінь,
Живе в нас дух князів у кожному мужчині,
А у серцях жінок живе ще дух княгинь.

Музика затихає.
Завіса.

Попередня Наступна