Комар Б. Векша : повість / Б. Комар ; худож. оформ. М. Штаєрмана. — К. : Дитвидав УРСР, 1960. — 110 с. : ілюстр. — (Історична бібліотека).

Комар Б. Векша : повість / Б. Комар ; ред. серії та авт. передм. О. Гаврош. — К. : Грані-Т, 2010. — 135 с., портр. — (Українська дитяча класика).

Коли світ невпинно й кардинально змінюється, як ніколи хочеться ясності. У собі. В оточенні. У виборі, який тобі нав‘язують чи пропонують…

Можливо тому, діти, котрі щомиті ростуть і незворотно змінюються, так не люблять півтонів і етичної невизначеності, так прагнуть щирої «справжньої» правди та абсолютного «непогрішимого» знання...

Можливо тому, «заторможуючись» у своїй дорослості, люди втрачають цю дитинну спрагу істиного і, зрештою, остаточно «завмирають»…

Витоки органічної творчої та життєвої прозорості феномену Бориса Комара бачаться мені у ясному, чітко усвідомленому письменником змалечку прадавньому кодексі «простої» людини, суть якого точно передана словами діда Артема з повісті «Диваки»: «…Нема в нашому роді ні лежнів, ні злодіїв, ні облудників. Жоден не вбивав, не крав і не ошукував. Не грішні ми перед людьми і перед землею. Не багатіли на чужому лихові, ніколи не скупилися допомогти бідакові, хоч і самі були не з багатих. Усе, що в нас є, надбали своїми руками… Та найдорожчий маєте скарб — добру душу».

Завдячуючи цьому кодексові світ героїв Б. Комара ніколи не маліє ні духовно, ні художньо. Бо повсякчас це світ невмирущих «мурашок Всесвіту», щоденним трудом яких зводиться вся велична споруда світобудови. Для письменника немає іншої мудрості, окрім тієї, що прихована в буденності, немає величних краси чи добра, які б не виявлялися у всій повноті у найдрібніших, звичних і не значимих на перший погляд речах.

Ще більшої художньої цілісності етичній концепції митця надає те, що усі герої та читачі його тестів без винятку теж виключно «маленькі» — діти. Відтак, світ, який відкриває нам Б. Комар, за влучним висловом В. Моренця, — «світ у зав‘язі», світ-засновок, із «малості» якого вічно і невпинно «росте» великий «дорослий» світ. А, отже, саме там, у тій дрібноті ховається найбільша таїна Всесвіту — Сила, що дає змогу розвиватися, невпинний і незворотний Чин, який робить мале — великим, а дитинне — дорослим, і Віра, що заставляє нестримно рватися далі, у незнане й непідвладне тобі… Саме тому так важливо «дитячому» письменникові вміти шанувати оту затаєну в малості велич і щиро любити й розуміти «маленьку» людину з її дрібними й незначущими на чийсь байдужий погляд вчинками і потребами. Бо Вічність видно лише в митях дитячого життя, і тільки… Далі, дорослішаючи, ми розтягуємо час на історії свого буття, на відтинки й епохи… Але тут і тепер, у Вічності дитинства, ми — все ще концентрат Людини, ми зав‘язь і суть, з якої тільки-тільки починає розвиватися (чи таки розмиватися?!) людяність…

Борис Комар — неперевершений майстер змалювання оцієї есенції людяності у дитині. Делікатно й виразно він торкається самої суті дитячого як концентрованого вираження людського й відтворює його у словах, здатних ясно й просто донести цей Дух Творця до кожного — маленького, зрослого чи вже й зрілого.

Усі згадані риси повною мірою притаманні його історичній повісті «Векша», що побачила світ у 1960 р. у серії «Історична бібліотека» Дитвидаву УРСР у художньому оформленні М. Штаєрмана. Згодом книжка двічі перевидавалася «Веселкою» з дещо романтизованими, але динамічними малюнками В. Чеканюка (у 1969 р. і, разом із «Мандрівним вулканом», — у 2002 р.), а в 2010 р. вийшла у редакції та з передмовою О. Гавроша у серії «Українська дитяча класика» видавництва «Грані-Т».

Хоча В. Костюченко вказує, що «історико-пригодницька повість «Векша» звилася в той час, коли творів на історичну тему для дітей не було»[1], не слід забувати, що в українській літературі до Б. Комара таки існувала традиція художнього відображення давнини для юні. Згадаймо повість Б. Лепкого «Вадим» про княжіння Ольги, твори Ю. Опільського про князів Святослава, Володимира та Данила Галицького «Іду на вас», «Ідоли падуть» та «Золотий Лев», «Шестикрилець» і «Шоломи на сонці» К. Гриневичевої про часи князів Романа й Данила, чотиритомник А. Лотоцького «Історія України для дітей» і його ж збірку «Княжа слава», «Легенди старокиївські» Н. Королеви та ін. Водночас, слід брати до уваги, що саме на початок 60-х рр. припадає вибухове відродження в українській літературі історичної тяглості, спраги коренів. Виходять «Святослав» (1959 р.) і «Володимир» (1962 р.) С. Скляренка, «Тарасові шляхи» (1961 р.) О. Іванненко, починає писати про минувшину В. Малик тощо. Потребував історичних текстів для дітей і новостворений Дитвидав УРСР (1956 р.).

Попри таку, по-суті, сприятливу для написання історичних творів для дітей ситуацію, для сучасників поява подібного твору в доробку визнаного «співця шкільного дитинства» Б. Комара була доволі неочікуваною (скажімо, В. Бичко, шануючи «досить щедрий і розмаїтий» талант письменника, писав, що: «…несподіванкою здається історична повість «Векша»[2]). Але саме цей твір, зануривши письменницьке «Я» в глибинну течію народної пам‘яті, кристалізував у собі все краще, природно істинне в таланті Б. Комара. Як ніде інде проступив у повісті визначальний для світогляду Бориса Опанасовича несхитний кодекс честі простої людини та збережена письменником у родовій пам‘яті народнопісенна структура світовідчуття, «мовна партія» українства в тисячолітньому творчому наспіві людства…

Водночас, «Векша» — твір простий і, сказати б, незамутнений. У ньому органічно співіснує дві рівноцінні складові — пізнавальна (письменник доволі глибоко й точно відображає картини тогочасного життя) та пригодницька, а структура художньої оповіді тяжіє до казки. Це лінійна розповідь про пригоди й поневіряння древлянського хлопця Микули на призвисько «Векша» («білка»), якому випало попливти з купцем до Царгорода, втрапити в половецький полон і бути проданим в рабство, служити при царському дворі й втекти, самотужки подолати гори та перейти пішки Болгарію вздовж Дунаю, займатися рибним промислом на Дніпрі та стати пліч-о-пліч з охоронцями Русі на сторожовій заставі. Зрештою, герой повертається на батьківщину і читач прощається з ним на порозі дому коханої… Як і в казці, батько «віддає» сина в чужі руки (київському гостеві Куделі), у відповідності з казковою традицією герой переживає низку перетворень-випробувань, ставши зрештою справжнім воїном із яким спілкуються, якого потребують і візантійський цісар, і князь київський. Як і в казці, парубок віднаходить, втрачає і знову виборює своє кохання, свою істину винагороду — красуню Яну.

Але притягальним для читача став не лише фольклорний за суттю сюжет твору (бо ж можна вигадати щось значно більш «закручене»!), а й «…винятково гармонійно до змісту знайдена стилістика повістування, лад мови, її лексична свіжість, де там і там виблискують слова, призабуті літературою, приказки та примовки, афористичні вислови аж наче викарбувані, настільки вони вирізняються місткістю лаконічного вислову…»[3]. Мова «Векші» — чи не найдивовижніше в цій повісті, її таємниця, яку хочеться розгадувати знову й знову, її «матерія», що дає змогу читачеві буквально торкнутися минулого.

Фольклорні витоки естетики повісті підтверджує й те, що впродовж твору герої залишаються незмінними. Обставини й люди впливають на їхні навички, кругозір, спосіб дій тощо, але не торкаються суті характерів, не провокують відчутних внутрішніх змін. Скажімо, ми не бачимо, як Векша дорослішає, не простежуємо змін у його світогляді під час карколомних пригод. Скрізь і повсякчас герой — ідеальна природна добра «проста» людина, щастя якої полягає в її абсолютній певності у правильності та незмінності обраних моральних констант. Векша сильний не розумом (частіше його довірливість і недалекоглядність вражає) і навіть не фізичною силою (заявлена de faсto, вона виявляється зазвичай у побіжних, не наголошуваних автором епізодах), а своєю добротою, поступливістю та розважливою селянською статечністю, яка не знає зради чи підступу. Характер героя незмінний впродовж оповіді, бо незмінні, «вічні» цінності, які його творять і визначають.

Векша постає перед читачем ідеальним красенем-богатирем: «…русочубий, у довгій полотняній сорочці й простих латаних ногавицях здоровецький молодик …видавався просто-таки велетом. Гінкий, широкораменний, дужі груди випинаються з-під сорочки… Ніс прямий, чоло рівне, високе, верхня губа вже почала засіватися густим чорним пушком». Юнак має всі чесноти справжнього чоловіка: вправно полює (на птахів із очеретиною, на рибу — з остенем), вміло править кіньми, невтомно орудує веслами та сокирою, швидко та на найвищому рівні опановує воїнським мистецтвом й, водночас, гарно плете вінки й танцює, вміє поводитися у всякому товаристві й давати собі раду за будь-яких обставин. Та від початку в хлопцеві дивним чином переплетені дідова «нерозважлива» спрага чину («не журився, що грецький меч відтяв йому вухо. Зате скільки бачив…») і батьків «здоровий» глузд, заснований на заземленій зневірі простолюдина у великих пориваннях («вважав те вигадками, бо ж люди звідти жебраками й каліками вертаються», «всі вони в ноги кланяються а за п’яти кусають»). Тому Векша може бути як беззастережно довірливим, так і глибоко затаєним, захоплено милуватися світом, що йому відкрився, і до одурі, до фізичного болю на рівні тактильних спогадів («По отчині і кості плачуть»), тужити за батьківщиною.

У межах народнопісенної традиції змальовано й обраницю Векші — Яну. «…рослава, білолиця, кароока, з довгою товстою косою й густими смолянистими бровами» дівчина своєю красою допомагає батькові знайти покупців на його стріли, бо помилуватися нею сходяться кращі воїни та мисливці. Та характер дівчини залишається ледь окресленим. Власне, це й не характер, а швидше символічне втілення традиційних «парубочих» прагнень — напрочуд красива («ніколи такої красивої не бачив»), домовита і роботяща (доладно вбрана, має в достатку вишиванок, що їх дарує хлопцеві), чуттєва (гарно співає й танцює) та самовіддана (передчуває недобре, вірно чекає) дівчина, спроможна беззастережно вірити та бути надійною опорою чоловікові.

Традиційно для поетики Б. Комара окрему художню функцію у творі покладено на образи дідів, які увиразнюють для юного читача провідну в повісті ідею природності та всесилля любові до рідної землі. Упродовж твору розгортається духовне протистояння, (власне, — боротьба за душу Векші) між життєвими позиціями його дідуся, котрий зняв шори безвихідної буденності з духовного зору онука, відкривши йому приховану в минулому силу традиції (оповіді про водяника та його дружину) та невтоленну спрагу осягнення нового (бував у Києві та Візантії), та діда-пастуха з Болгарії, котрі сповідують ідею нерозривного зв‘язку людини з батьківщиною («Добрий син ніколи не забуде свою отчину-матір. …розлучений з любкою плаче сім літ, розлучений з отчиною плаче все життя»), з поглядами старого пристосуванця-варяга («Рідна земля й домівка… в людини там, де їй ліпше живеться»). Власне, весь шлях Векші у повісті — одне неперервне обстоювання життям і вчинками правоти перших.

Б. Комар не ідеалізує минуле та (що мало властиве історичним творам радянської доби для дітей) не приховує ні позитивних рис у представників так званих «панівних» класів, ні негативних — у середовищі «трудящих мас». Відтак, його київський гість Куделя — не лише спритний, підступний купець, а й широко обізнана людина, чудовий співрозмовник і вправний кухар, візантійський царевич Феофілакт — залюблений у коней юнак, здатний щиро шанувати простого воїна, а київський князь Ігор — мудрий і далекоглядний, хоча й жорстокий і самолюбивий, володар. Натомість, товариш Векші холоп-сирота Путята — ласий на дармовий хліб, брехливий і лякливий юнак, а Любен і його рибалки не цураються чарки тощо.

Відверто негативно змальовані в повісті лише печеніги: у побуті (опис табору), у розбоях і битвах Б. Комар зображає їх аморальними, дикими, позбавленими будь-яких чеснот ворогами впорядкованого світу як такого. Завдяки такій акцентуації ще виразнішою й мерзеннішою стає для юного читача підступна зрада Русі Візантією (бо не може бути величним той, хто домовляється з такою мерзотою) та глибшою й всепоглинаючою — людяність самого Векші (подумки щиро просить прощення у дружини й діток вбитого ним половця). Не надто поблажливий автор і до найманців-варягів (викрадають Яну, займаються работоргівлею тощо) та візантійців (зовні пишне та розкішне, їх життя позбавлене щирої людяності та сповнене затаєним страхом).

Письменник чітко окреслює межі цивілізаційного вибору героя — якщо «дике» рабство у половців загалом суперечить життєвим цінностям будь-якої нормальної людини, то «цивілізоване» візантійське рабство дає переваги ситого культурного життя та зростання соціального статусу. Але і там, і там Векша, насамперед, — раб. І головний вибір, що стоїть перед юнаком, — стати рабом, чи залишитися людиною. Він обирає повернення до СЕБЕ у найширшому значенні цього слова: тікаючи з усіх полонів заради «своєї землі», долаючи усі страхи й болі заради «своєї любові», відкидаючи будь-чиє «владарювання» над собою заради «свого життя».

Як не дивно, але саме цими акцентами повість Бориса Комара виявилася напрочуд актуальною в сьогоденному бутті українства.

Цивілізаційний вибір, нав‘язаний героєві жорсткими зовнішніми обставинами — вибір між примусовим і добровільним рабством, вибір між рабством «диким» і «цивілізованим» — зрештою зробив із юнака щирого й непоборного патріота своєї землі. А пройдений шлях, переборення раба в собі, сформувало у ньому особистість, здатну покладатися не на володаря, товариство чи долю, а на себе самого.

Людина, незборима в своїй людяності, ніколи не стане рабом, ані в чужому краї, ані на рідній землі, бо людяність у ній не здатна ні неволити інших, ні дати поневолити себе. А раб ніколи не дасть собі ради, бо ніколи сам собі не належить, а навіть найдобріший володар не спроможний вчасно згадати про кожного раба.

Тому, роблячи черговий вибір, згадайте про «Векшу», бо інколи ніщо так не прояснює мінливий і заплутаний дорослий світ, як прості дитячі істини.