Учениця 9 класу Першої української гімназії імені М. Аркаса м. Миколаєва Вікторія Шабанова надіслала на КЛЮЧ справжнісіньке інтерв‘ю зі своєю улюбленою письменницею-землячкою Вірою Іванівною Марущак.

КЛЮЧеві вдвічі приємно, бо Віра Іванівна не лише чудовий автор, а й наша колега – бібліотекар!

– Коли Ви зрозуміли, що хочете стати письменницею?

«Взагалі-то, це не моя думка. На випуск першої книги мене надихнула моя сусідка Валентина Дейнека, котра читала мої оповідання, надруковані в заводській газеті «Трибуна робочого». Вони були  написані російською мовою.  Та 1991 р., коли Україна стала незалежною, виявилося, що книжок, написаних для юнацтва саме українською мовою, було дуже мало, тому я стала писати українською та для юних».

– Чи любите ви читати книжки?

«Звісно. Ще в дитинстві любила читати. Коли ми росли з братом Михайлом, який майже на два роки старший за мене, батько приносив із бібліотеки цілі стоси книг, – він дуже багато читав і ми любили читати. Хоча батько й мав робітничу професію, але дуже добре знався на літературі, особливо – зарубіжній. Я з дитинства захоплювалася творчістю Теодора Драйзера, Олександра Дюма, Емліь Золя, Роберта Луїса Стівенсона, Фредеріка Стендаля.

Та особливо я любила Стефана Цвейга. Він неперевершений новеліст! Батько не дуже дозволяв брати його книги, бо ми ще були замалими для такого читання. Але я і брат примудрялися читати з ліхтариком під ковдрою. Часом захоплювались цим заняттям до самого ранку. Примудрялася навіть на уроці читати, на стільки були цікавими книги!».

– Нині Ви викладаєте основи журналістики у нашій гімназії та працюєте у Миколаївській обласній бібілоітеці для юнацтва. Так було завжди?

«Та ні! Переїхавши до Миколаєва, з 1973 по 1979 р. я працювала у молодіжній газеті «Ленінське плем’я», навчалася на бібліотечному факультеті Миколаївського вищого училища культури. Доречі, 1976 року закінчила його з відзнакою. Працювала також на величезному Чорноморському суднобудівному заводі у радіостудії «Чономорець». Продовжувала вчитися – 1982 р. закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка».

– Що вас надихає до написання творів?

«Мене надихає усе навколишнє життя. Письменник уміє не лише спостерігати за ним, але і викласти на папері свої думки та враження так, щоб  було цікаво читати  і маленьким, і дорослим». 

– Це загалом. А можете розповісти, що конкретно спонукало, скажімо, до написання дитячих казок?

«Я з дитинства вигадувала казки, розповідала їх  братові, коли ми лягали спати. На жаль, зараз цих казок я вже не пам’ятаю. Вони забулися. Аж років п'ятнадцять – двадцять тому, якось, побачивши мішечок із цукерками і маленьку дірочку в ньому, із здивуванням для себе відкрила, що виявляється миші їдять цукерки. Це на скільки мене здивувало, що я почала фантазувати. І тоді в мене народилася казочка про мишку, яка любить цукерочки. І от одного разу, коли ми прогулювались парком із моїм другом Олександром, я раптом запропонувала йому:

– Хочеш, казку розкажу?

– Давай, – сказав він.

І я почала розказувати йому казку про цю мишку. Потім переключилася на щось інше та забула про ту казочку. А він раптом  попросив розповісти далі. Було цікаво, що сталося з мишкою. Я тоді так здивувалася, думаю: «Нічого собі! Шістдесятирічний мужик, і хоче казку слухати? Та мабуть у цьому щось є! Сяду і буду писати».

Почала писати казку про цю мишку. Довго не знала, як назвати головну героїню. Аж одного разу, мені пригадалася моя колега, яка коли хотіла сказати щось приємне, то так по-дружньому, ласкаво говорила: «ти моя  Нюмочка». І я вирішила так назвати свою мишку. Бо це ім’я нове в літературі.

Коли написала перший розділ і прочитала  дітям нашої гімназії, вони так зацікавилися, що просили розповісти, що ж іще відбувається  з цією мишкою Нюмочкою. І я вирішила писати далі. Так виникла казка «Пригоди Нюмочки». Ілюстрації до книжки зробила Оксана Лисянська. Мені хотілося, щоб книжка була дуже яскравою. І коли я побачила свою мрію вже втілену в життя, так розчулилася, аж заплакала».

– Як Ви обираєте ілюстраторів до своїх казок?

«Буває по всякому. Скажімо, гімназистка як і ти, Аня Маринюк запропонувала: «Віро Іванівно, а можна я Вам намалюю малюночки до казки?». Вона виконала свою обіцянку і це спонукало мене видати книжечку «Зайченя».

Дуже цікавою була робота над книжкою «Джмелик-Мандрівник». До цього оповідання зробили ілюстрації діти, що є членами гуртка «Мальви» Миколаївського міського Палацу творчості учнів. Зустрічалася з ними в обласній бібліотеці для дітей імені В. Лягіна. Я  почитала казку і запропонувала, щоб вони намалювали ілюстрації до неї, а ми з них потім  вибрали, ті, що  більше підходять до казки.

Зараз підготувала новий збірник казок «Вибрики діда Яга», неймовірно цікаві ілюстрації до нього намалювала Олена Рикусова (Відяпіна). Я їй за це дуже вдячна. Сподіваюся, що обласна комісія надасть можливість випустити цю книжкечу за державний кошт. Вона буде дуже повчальною та цікавою дітям. Готую також збірник сценаріїв за своїми казочками».

– Ось усі «жаліються» на «нинішню молодь». А які Ваші враження від спілкування з сучасними дітьми?

«Дуже приємні та теплі. Лише минулого року я провела понад 50 зустрічей у школах, інститутах, ліцеях, коледжах, садочках не лише міста, а й районів.

Обласною бібліотекою для юнацтва запроваджено єдиний в Україні проект «Читаємо разом». Він полягає в тому, що учні пишуть свої відгуки та малюють малюнки до оповідань. Діти дуже охоче відгукнулися на цю пропозицію. А результатом стала збірка, яку виготовили за допомогою копіювальної техніки в обласній бібліотеці для юнацтва.  Ми туди вміщуємо відгуки, малюнки та даруємо кожній дитині по екземплярові.

Якби ви бачили, з яким задоволенням діти читають і розглядають ці збірнички! Вони мені говорять, що збережуть їх упродовж свого життя.

Мета проекту, який діє вже п’яти років – вивчити потреби молоді у сучасній літературі, залучити різні категорії юнацтва до читання, популяризувати книги місцевих авторів, посилити роль бібліотеки як центру розвитку читання.

Допомагаючи вчителям удосконалювати уроки літератури рідного краю, проводжу також творчі зустрічі-уроки у телефонному режимі, наприклад, з учнями Первомайської загальноосвітньої школи № 19. Завдяки програмі «Скайп» залучаю до читання не лише міську, а й сільську молодь».

– Що б Ви хотіли побажати майбутнім поколінням?

«Мені б дуже хотілося, щоб діти були розумними, а для цього, потрібно багато читати. Від цього розвивається уява, яка допомагає у всьому – без неї не було б жодного наукового відкриття».