Слухати

ДРУЖИТИ КРАЩЕ

    Щойно проміння вранішнього сонця висушило росу, як кошенята знову опинилися у садку. їм таки кортіло спробувати хмаринку на смак. А від того, що на гадку не спадав жоден, більш-менш здійсненний, спосіб це зробити - бажання ставало просто нестерпним. Кошенята сиділи, задерши догори голівки, вже хвилин зо п'ять. А хмарки, ніби насміхаючись, повільно пропливали у небесній високості, одні вище, інші, здавалося, ось-ось візьмуть і зачепляться за верхівку старої височезної яблуні. Хоча, кошенята вже знали, що і з тої верхівки до хмар не дістатися.

-   Глянь, глянь, яка біла! Геть як молоко! - підстрибуючи, вказав на чергову хмарку Нявчик. Він був хоробрішим за брата, але й нетерплячішим. Стільки часу просидіти на одному місці для котика - справжній подвиг.

-  Ну як же її дістати? - не вгавав Нявчик.

-  А я знаю? - роздратовано відказував М'явчик.

    В цей час за їхніми спинками щось почало відбуватися. Прямо на хвостик Нявчику зненацька посипалися грудки землі і котик, голосно скрикнувши, пружинкою підскочив угору, розвернувшись у повітрі. Так само, як і вчора, просто на очах, перед здивованими кошенятами почав рости горбок землі, приминаючи траву. Проте, цього разу, коли Кріт виткнув із нори свого писка, примруженими очима роздивляю­чись довкола, братики не кинулися навтьоки. Вони знову повсідалися і почали чекати. Чого? Хто зна. Може, коли Кріт зверне на них увагу? Чекати довелося довго. Нарешті Кріт розгледів кошенят і чемно запитав:

-  Я вам не завадив, добродії?

-  Що ви, дядечку Кроте! - в один голос крикнули братики. - Ми раді вас бачити. Ще від учора хотіли.

-  А навіщо? - здивувався Кріт.

-   Щоб подякувати за порятунок Нявчика, - пояснив М'явчик. - Дя­куємо, дядечку Кроте, якби не ви, то Нявчик і досі під сачком сидів би.

-  Еге, - несподівано для себе підтвердив урятований.

-   Ет, пусте, - знітився Кріт, - я, власне, й не помітив, коли і як це сталося.

    А за хвильку запитав:

-  А тут ви що робите?

-  Хочемо хмарку скуштувати, - пояснили кошенята.

- Як це, скуштувати? - не зрозумів Кріт.

-   А так, дізнатися хочемо, чи схожа вона смаком на молоко? Кольором схожа, - відказав Нявчик.

-  От тільки дістати не можемо, - зітхнув другий котик.

-   Можливо, я вам допоможу, - замислено проказав Кріт. - Якось, після дощу, я виліз з-під землі біля самісінької калюжі, а в ній - плавала хмарка.

    Сказати ще щось Кріт не встиг. З неба посипалися великі дощові краплини і одна з них, мабуть, найбільша, упала прямісінько на кінчик кротячого носа. Кріт пирхнув, чхнув і заспішив до своєї підземної домівки. Яке вже там прощання? Кошенята й собі кинунила додому.

    Проте, літні дощі рідко бувають довгими. За кілька хвилин хмаринка подалася геть, залишивши по собі калюжки. Пам'ятаючи слова Крота, котики-братики притьмом побігли до найближчої і, вражені, зупинилися: в калюжці справді плавала хмарка.

-  Разом? - запитав брата Нявчик.

-  Разом.

    Кошенята одночасно нахилилися до води, рожеві язички торкнулися поверхні...

-   Ти диви, їм води в мисці вже мало! Що ж це ви їли, що маєте таку спрагу? - безцеремонно поцікавилася Сорока. Вона ніколи не впускала можливості поспостерігати за витівками кошенят. От і зараз, летіла у справах до лісу, та, побачивши братиків на березі калюжі, присіла на гілку сусіднього дерева. Від несподіванки кошенята зіткнулися лобами і м'ячиками розкотилися врізнобіч. Потривожена поверхня води взялася хвильками, зруйнувавши хмарку.

-  Що ти наробила, га?! - тамуючи сльози, скрикнув Нявчик.

-  Ти налякала нашу хмарку! Вона втікла! - і собі дорікнув М'явчик.

-  Що-що? - здивовано запитала Сорока.

-   Ми хотіли скуштувати хмарку, - пояснили братики, - а ти все зіпсувала.

-   Де скуштувати, в калюжі? - допевнялася Сорока, вже ледве стримуючись, щоб не зареготати на весь голос. - Дурненькі. Хмарки плавають у небі.

-  Але ж ми бачили, - почали було кошенята, та Сорока їх перебила, - Ви бачили відображення, от і все. Ну, добре, годі мені з вами теревенити, справи є.

    Сорока змахнула крилами і її «скре-ке-ке» почало швидко даленіти.

    Кошенята залишилися сидіти на березі калюжі. Похнюплені, зажурені, вони навіть не помітили появи сусідського песика Ґудзика. Він давно вже проліз по-під парканом і спостерігав за всім, що відбувалося. «Шкода їх, нерозумних», - думав Ґудзик. Випадковий погляд на сачок, що все ще лежав у садку під яблунею, підказав йому як розвеселити кошенят. Ґудзик метнувся до буди, схопив зубами свого червоного м'ячика із зеленою і жовтою смужками, і знову нирнув під паркан.

-   Гррр... Гррратися не бажаєте? - запитав песик розгублених кошенят.

    Братики-котики очам своїм не повірили, адже так давно мріяли поганятися за цим чудовим барвистим м'ячиком! І ось він, лежить прямісінько перед ними, так близько...

-  А можна? - обережно поцікавився Нявчик.

-  Звичайно, - відповів Ґудзик. - Я, знаєте, вибачення хотів попросити за те, що гавкав на вас. Сьогодні я раптом зрозумів: дружити - краще.

-  Еге, - в один голос сказали кошенята.