|
Анатолію Григоруку – поету, прозаїку, перекладачу.
Але треба зазначить-таки –
Дітлахам щонайкраща наука –
березень, 2017 р. *** На 85-ліття Анатолія Григорука
Збірки оповідань Анатолія Григорука “Волелюбний вітер” (“Грані-Т”, 2008) та “Як стати чарівником” (“Майстер-клас”, 2013) розлетілися без жодного слова реклами. Кожне оповідання тут, перше за все, не стандартне в сюжеті. Ця нестандартність в автора починається часто вже з імен героїв та назв творів. Очевидно, це тому, що кожна мовна одиниця в такому лаконічному жанрі в нього працює: “Бабця Олімпія і два пси”, “Скарб Антончика Монте-Крісто”, “Савоччин день свободи”... Але нестандартність в Анатолія Григорука не означає надуманість або штучну вигадливість. Його герої — Грицик, Федьо, Олешко та Олелько, Петрик, Христинка, бабуся Маруся... А якщо песик, то він Найдик, якщо горобчик, то Цвіріньчик, і лис у нього Патрикей, і поросятко Кабасик, і котик Шалихвіст — все справжнє, все стоїть ногами на землі. І, зауважте, все питомо українське, і без пафосу. Бо як автора, так і читача, котрий живе у світі справжніх цінностей, справжньої літератури, ніколи не збити на манівці штучного, робленого.
Те саме стосується короткої повістини для малят “Прощавай, Цвіріньчику”. Ця зворушлива розповідь розкриває перед дитиною багатовимірність життя, показує, що є в ньому й труднощі. Повість вчить малюка бачити й цінувати справжнє, допомагає дитині рости душею. Анатолій Григорук завжди говорить з читачем на рівних. Він не спрощує свого читача, не підсолоджує йому, не боїться засмутити — апелюючи до душі, він лагідно і дбайливо готує дитину до випробувань, які рано чи пізно поставить перед нею життя. Анатолій Григорук прагне у своїй творчості задовольнити всі запити маленького читача. Напевне, саме тому багато в нього й пізнавальних оповідань. Часто вони писалися для читачів журналу “Малятко” та йшли в друк без зазначення імені автора (письменник 48 років працював у журналі, був його відповідальним секретарем, згодом — головним редактором); писалися, бо не густо в нас творів цього жанру: працювати в ньому — справа невдячна, а дитина його потребує. Тож письменник по змозі закривав нішу. Згодом дещиця цих текстів склала книжку “Триста бочок із медами” (“Богдан”, 2012).
Оксана Кротюк, дитяча письменниця.
***
Із великою цікавістю відкривала і відкриваю книжки Анатолія Івановича для дітей. Подобається його легке, точне – і водночас напрочуд барвисте (наше, подільське!) слово, глибоке чуття природи, вміння екстраполювати емоції та проблеми її мешканців на світ людей і викликати в нього співпереживання за долю братів наших менших. Сьогодні в літературі для дітей багато надуманого, розважально-ігрового. А твори Анатолія Григорука відкривають дитині реальний світ – ось він, поруч: великий, добрий, ранимий, чекає нашого розуміння та допомоги. І це надто важливо! Вірю: читач любить цього письменника і вдячний йому за щирі й довершені тексти. А я кажу: на многії і благії літа, дорогий пане-земляче!» Наталка Поклад, письменниця.
*** РЯДКИ ДО ЮВІЛЕЮ АНАТОЛІЯ ГРИГОРУКА (і не тільки)
Перша книжка Анатолія Івановича «Семафори відкрито» вийшла друком у 1964 року, в поважному видавництві дитячої літератури «Веселка». Ретельно дібрані до друку «веселчанські» книжки відразу ж, і щойно вийшовши у широкий світ, ставали улюбленим дітьми. Та й дорослі зачитувалися ними (і зачитуються дотепер). Класика української літератури незмінно тримає першість на книжковому ринку. А письменник Анатолій Григорук – це ж і є класик сучасної літератури для дітей. Запитуваний у часі автор. Пригадується, як після нещодавньої зустрічі в Спілці біля Анатолія Івановича з’юрмився гурт столичних бібліотекарів. Зрадівши сподіваній зустрічі, знавці-книголюби допитувалися навперебій у пана Анатолія: «А де можна придбати Ваші книжки? А до нас прийдете?»... Дещо старші бібліотекарі з трепетом гортали сторінки улюблених книг автора, висловлювали свою непідробну читацьку любов. Шляхетний і напрочуд делікатний Анатолій Григорук кожному подарував часинку уваги. І в його спілкуванні з аудиторією не почувалось ані краплі загравання, ані рисочки своєї власної значимості. І лишень інтелектуальна простота в людяній розмові, у душевній відкритості. А крізь усю розмову – розгублене запитання від досвідченого київського бібліотекаря: «А чому так мало Ваших книг у наших бібліотеках?» Власне, це питання більше стосується видавців, як і укладачів програм держзакупівлі дитячої книги до бібліотек міста. А от питання: «А чому в нас не пошановуються належно автори, а особливо що дитячі, та насамперед ті, котрі мають великий талант, а за висловом класика «скромно роблять свою роботу», – то тут уже питання суспільного (навіть і національного значення). Є в нас непростимий гріх – бачити те, що на поверхні. Частенько, що й шумовиння, галасливе і розпіарене, та все-таки бездарне і примітивне. Але є ще глибше вкорінення проблеми. Якось Світлана Йовенко зауважила: «Саме київські письменники найбільш «маловідомі». Письменники в областях принаймні стають місцевими знаменитостями». І це також болісна правда. І хай це звучить трохи сумно, але думається мені ось саме цієї миті, коли пишу ці рядки: «Як добре, що є іще ювілеї. Принаймні хоча б ці дати нагадують нам імена наших справжніх творців літератури для дітей. І нарешті!, бодай у ці дні, ми промовляємо з належною повагою до них щирі людські слова. І от я пишу з великою відповідальністю за кожне слово, в особі Анатолія Григорука звертаючись до багатьох непересічних майстрів слова, штучно призабутих суєтним і химерним часом: «Перепрошую, Анатолію Івановичу, за це наше залюблене у яскраві обгортки піару покоління, не спроможне відсіяти кукіль від зерна через самозакоханість і виплекану в собі агресивну відчуженість від власного дитинства!». Бо й навіть ті книжки, на яких виростали письменники так званого «нового часу», тепер уже в згадках їхніх відгукуються болісною оскомою. Бо нагадують так багато! А головне – прекрасний і світлий простір дитинства, не зваблений іще дешевими декораціями самопіару, та втрачений назавжди. А є іще ось ця символічна і «геніальна» фраза: «Я не читаю класики, щоб не втратити своєї авторської манери письма». Погодьтесь, коли її промовляє сучасний та «широко знаний у вузьких колах друзів» молодий автор, така істина в одній інстанції говорить сама за себе. Та менше з тим. Мудрий і поважний час все-так визначає сутність людини за її змістом. Спасибі, шановний Анатолію Івановичу, за глибинну змістовність Ваших творів. І наостанок, як мовиться: МНОГАЯ ЛІТА на щедрий ужинок творчої долі. Марія Морозенко, письменниця, голова ТО дитячих письменників.
***
Дитячий письменник насамперед той, хто веде за собою, сюжетом, словом, римою та ритмом розкриваючи грані маленькому читачеві все нові й нові грані цього світу. Читаючи розмаїті книги («Сніговик-дражнилка», «Гусак Червонолап», «Пухова сніговиця», «Чим хата багата», «Волелюбний вітер», «Праправнук барона Мюнхгаузена», «Слон в аптеці», «Триста бочок із медами» та багато-багато інших) Анатолія Григорука, малюки кількох поколінь відкривали для себе світ, вчилися розуміти рідне й далеке, себе та інших. Письменник захоплює читача чудовими історіями й прекрасною колоритною мовою, довірливим ставленням та уважністю до деталі. На Вінничині, де народився Анатолій Іванович, його талант увібрав щедрість і соковитість народнопісенних рим і стилістичних зворотів, а душа звикла бачити красу буденного. Водночас оповідання та казки письменника розкривають навколишній світ із пізнавальної сторони, вчать мислити, фантазувати і дотримуватися правил людського співжиття. З днем народження Анатолій Іванович, удачі та успіхів на літературному шляху!» Інна Іщук, дитяча письменниця, голова ТО дитячих письменників Одещини.
*** Анатолій Григорук. Волелюбний Вітер (Київ: Грані-Т, 2008).
Кожна з казок пов’язана з реальністю і має реалістичні деталі, є пізнавальною. Оповідання «Чого в Діда Мороза борода з кудельки» вчить спостережливості, бо власну бороду казкового дядька об’їли миші, то й довелося робити штучну. В оповіданні «Пастка на Патрикея» розповідається про боротьбу відважного півня Гребенястого Петя з підступним лисом Патрикеєм. Головний урок твору: силу і підступність можна перемогти лише хитрістю, коли однодумці об’єднуються. Герої оповідання «Шалихвіст-рекордсмен» – двоє котів. Прудихвіст – вегетаріанець, мав свій город і тепличку, а Шалихвіст понад усе любив ласувати м’ясцем. Але вийшло так, що дізнався Шалихвіст про книгу рекордів і вирішив туди потрапити, захотів слави. І щоб досягти цього, почав відрощувати найбільші у світі пазурі. Тільки з тої безглуздої справи не вийшло добра: Шалихвіст розучився полювати, зламав свої викохані пазурі і був змушений теж стати вегетаріанцем. «Чепурник» – нетипове порося, яке відрізнялося від усіх своїх родичів. Обіграється стереотип, що свині люблять грязюку, але завдяки цьому образу показано, як суспільство ставиться до тих, хто відрізняється від більшості. «От іще виставляється! – казали вони [свині]. – Хоче бути між усіх нас найкращим. Ну, стривай! Ти ще похизуєшся!» (С.12). Але якщо віриш в себе, то й підступна «більшість» не стане на заваді. «Скарб Антончика Монте-Крісто» має форму притчі. Антончик мріяв стати найбільшим багатієм і якось зустрів чарівника, і той виконав бажання хлопчика. Так Антончик потрапив до печери зі скарбами, він нагріб там золота, срібла і коштовних каменів. Але як тепер вибратися на волю? – оце так запитаннячко. Хочеться їсти, пити, дихати свіжим повітрям... Хочеться свободи... І за це можна віддати будь-які скарби. Так чарівник навчив хлопчика цінувати справжнє, а не уявне багатство. «Бабця Олімпія і два пси» – драматична історія, казкова лише за формою. Бабця Олімпія живе на самоті, у неї є пес Баррі, якого вона настільки любить, що називає на «ви» і ставиться дуже шанобливо. Деякі фрази просто просяться стати афоризмами. Ось як, наприклад, описана самотність: «За вікном шумів у кронах дерев вітер, монотонно тарабанив об підвіконня дощ або завивала, жбурляючи у шибки колючим снігом, хуртовина. Але їм обом було і тепло, й затишно, бо не самотньою. Адже самотність дихає холодом куди дошкульніше, ніж найлютіша студінь» (С.20). Так своїм теплом Баррі та Олімпія гріли один одного, та швидко пес вирішив, що він єдиний, про кого може піклуватися Олімпія. Сів на голову своїй хазяйці. І саме тоді їм зустрівся голодний бездомний песик, та Баррі вгородив нещасному у вухо свої гострі зуби. Цим вчинком Баррі змінив усе своє життя: приблуда став його сусідом по будинку, а ставлення бабці кардинально змінилося. Він міг скільки завгодно ревнувати, але життя саме розставило все по своїх місцях. Бо коли прийшло лихо, Баррі утік, а приблуда врятував свою господиню. А мініатюрка «Волелюбний Вітер» показує, наскільки різною може бути вдача вітру: він добрий і злий, несе життя і смерть. Він – вільнолюбний, вільний, і лише від його бажання залежить, яким постане вітер, тому у нього й стільки імен. А це вже складна філософія, хай і схожа на казку. У повісті «Прощавай, Цвіріньчику!» розповідається про нелегке життя пташеняти, яке випало з гнізда. На відміну від творів такої тематики, цей реалістичний, а часом жорстокий. Горобенятку треба їсти, а не дружити, як це зазвичай буває. І тому він їсть жука і черв’яка, а не співає разом із ними пісень, як це частенько буває. Але малому щастить від самого початку: від падіння його врятував кущ, а тоді сховав від кота, який не зміг дотягнутися до пташеняти крізь щільно переплетені гілочки. Горобчик вчиться виживати у жорстокому світі, де проти нього й інші живі створіння, а коти і пацюки теж хочуть їсти, і сама природа, бо хмара може принести страшну зливу, від якої потрібно рятуватися. Захоплено спостерігаєш за тим, як Цвірінчик уперше злітає і закохується у простір і небо, знайомиться із своїми пернатими родичами, про яких багато і цікаво розказано. Смієшся, уявляючи, як горобці крадуть їжу на базарі, бо неодноразово бачив це на власні очі. Сумуєш разом із горобчиком, коли він знаходить рідне гніздо порожнім. Цвірінчик подорослішав. Він тепер не сам, у нього є товариш Чивко, який теж іще не бачив зими, та знає, що її варто боятися. Яка вона, зима, коли відлітають перелітні птахи і прощаються із горобцями? Дожити пташеняті до зими не так просто... Пережити її ще важче. Та й просто жити – великий дар. Висновок: Глибока книга, яка буде цікава дітям і дорослим. Казка, притча і психологічний реалізм поєднані у ній напрочуд вдало. Маргарита Крук, Київ, 2016 р. Джерело: Книжкова скриня. – Режим доступу: https://ukrbook.blogspot.ru/2016/01/blog-post_19.html.
*** «Сьогодні радо вітаємо із ювілейним Днем народження українського письменника Анатолія Григорука! Ним багато зроблено на ниві літератури – і в поезії, і в перекладацькій роботі. Але чи не найвагоміше – творчість, яку він по сьогоднішній день присвячує дітям. Адже саме діти – найвибагливіші та найприскіпливіші читачі. Його твори для дітей – це та скарбничка добра, якою збагачуєшся і надихаєшся незалежно від того, скільки тобі років. Щира красива мова, доступність і реальність образів… Хочеться подякувати авторові за неоціненний внесок у культурний розвиток багатьох поколінь! Зичимо здоров’я, добра, миру, нових літературних героїв і вдячних шанувальників!» Юрій і Тетяна Пероганичі, засновники мистецького порталу «Жінка–УКРАЇНКА».
***
Про доробок цього світлого розважливого автора на КЛЮЧі говорилося чимало. Сьогодні хочеться розповісти про речі, можливо, більше особисті, ніж відсторонено літературознавчі. Сталося так, що народилися ми з Анатолієм Івановичем в одному місті, щоправда, з різницею в три десятиліття J. Його книжки були і в сільській бібліотеці Вернигородка, де зазвичай літувала у бабусь, і в Миронівській районній дитячій бібліотеці, де товклася цілоденно в інший час. Мені досі пам‘ятається схожа до срібного бублика щука та іще здоровенний котище на обкладинці чудової книжечки впорядкованих Анатолієм Івановичем скоромовок «Не кури, котку, люльку» (Київ: Веселка, 1969, мал. Л. Григор‘євої). А збірка перекладених і переспіваних ним народних дитячих пісень «Вийди, вийди, сонечко» із яскравими малюнками Віктора Кавуна (Київ: Веселка, 1975) і геть була чи не настільною. Бо від першого класу ми в обов‘язковому порядку мали знати (й широко використовувати в щоденних своїх справах – святах, виступах, всіляких конкурсах тощо) культуру «братніх народів». І хто-зна, чи мала б нині щиру прихильність до літератури Білорусії, Вірменії, Грузії, Молдови, Прибалтики, коли б не ті ясні й барвисті вірші Анатолія Григорука, що вперше відкрили мені світ пісенної поезії цих народів (а також узбецької, казахської, азейбаржанської, киргизької, таджицької, туркменської та ін.). І про те, що звична гра «в класики» має корені в давній шотландській грі «Драбинка» теж дізналася з книжки Анатолія Івановича «Сніговик-дражнилко» (Київ: Веселка, 1974, мал. А. Жуковського), що розповідала по різні дитячі ігри народів світу. Там ще поряд із яскравими соковитими малюнками сусідили чорно-білі дрібніші й мені те чомусь страшенно подобалося. Потім мій значно молодший брат, натрапивши на науково-художні оповідки пана Анатолія в книжечці «Жилетка "Пінгвін"» (Київ: Веселка, 1982, мал. В. Посохова), на довго зацікавився всілякими «негуманітарними» штуками, як-то: що їдять та як ходять до туалету космонавти, чи може бути шприц без голки й де взяти розсади помідорів, котрі б вистигли всі разом. Перший опис такої нині звичної всім «Калити» та що всезагальне в радянські часи «Вожатий, вожатий, подай піонера» – не що інше, як українська давня гра у «Товкачик і ворота», ми дізналися разом знову ж із розповідей Анатолія Григорука про народні ігри в книжці «Солом‘яне море» (Київ: Веселка, 1987, мал. О. Агафонова). Ось про те, що ми з письменником – земляки дізналися дорослими, маючи власних діток… Бо якщо долі «дорослих» авторів прийнято знати хоча б побіжно, то письменники, які все своє життя натхненно й щиросердно служать найбільш вдячному читачеві – дитині, ніби й не мають Долі. Навіть їхні читачі згадують зазвичай книжки, героїв, малюнки, власні враження… й інколи імена авторів, які подарували їм це диво – Відкриття Світу! На щастя, на відміну від багатьох вдячних маленьких читачів, нехай уже дорослою маю змогу сказати «СПАСИБІ!» доброму письменникові з мого дитинства. А ще подякувати Людині, котра спромоглася просто бути собою та чесно робити улюблену справу в роках і часах, котрі міняли личини й людські душі з легкістю Булгаківського Воладна. Дай Вам Боже, Анатолію Івановичу, повні жмені щасливих митей щодня і добрих читачів на довгі роки!» Наталя Марченко.
*** СПРАГА МАМИНОГО СЛОВА Анатолієві Івановичу Григоруку – на 85-ліття
Подільським проліском Ви глянули на світ Наснаги творчої і спраглих читачів! Вадим Скомаровський, березень, 2017 р.
«Колектив видавництва «Час майстрів» щиро вітає чудового дитячого письменника Анатолія Григорука з 85-річчям! Зичимо насамперед здоров’я та оптимізму. Нехай весна принесе безліч позитивних емоцій і радості! Нетерпляче чекаємо на вихід у світ нашого нового спільного проекту — збірки оповідань «Перша доріжка в небо», знаємо, що творимо разом ще не одну гарну книжку».
|
«Спочатку він мені здавався дуже серйозним і недоступним. Допоки не познайомились у редакції «Малятка»…
Кожна людина знаходить в житті власну квінтесенцію щастя. Письменник Анатолій Григорук сповідує в літературі просту й напрочуд відповідальну формулу: «Хочеш бути щасливим, не будь лінивим». Так називається авторське оповідання, і саме такою є дорога життя й творчості Майстра.
«Автор чудових дитячих віршів і прози, багаторічний редактор журналу «Малятко» Анатолій Іванович Григорук відзначає 85 років.
Цей збірник варто було б назвати «Прощавай, Цвіріньчику!», але така назва непоказна, хоча саме так називається центральна повість. «Вільнолюбний Вітер» звучить значно краще, хоча це одне з найменших оповідань у книзі.
Коментарі до статті