Відкрита студія. Зірка Мензатюк

             Запис передачі «Пригоди славнозвісних книг» у виконанні автора – Анатолія Костецького,

наданий українським національним радіо.

У селі Курманах, що стоїть при зачарованій Сулі, на межі Полтавщини і Слобожанщини (тепер це Сумщина) у родині Григорія Білоуса 24 квітня 1920 року народився хлопчик Дмитрик.

Як згадує сам Дмитро Григорович, «сімеєчка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається... Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».

Батько майбутнього письменника хоч і закінчив свого часу лише три класи церковно-парафіяльної школи, але самотужки здобув юридичну освіту і працював волосним писарем, народним суддею, бухгалтером Державного банку. Книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, і частенько вечорами в хаті читалися вголос то «Кобзар», то вірші Пушкіна, то «Наталка Полтавка», в якій, до речі, батько майбутнього письменника зіграв роль Виборного на сільській сцені чи не сотню разів, ще й сам писав п'єси та оповідання.

Як Мішковинка була «дорослою»

 Історія шоста

Усі діти хочуть якомога скоріше подорослішати. Про це ж мріяла й Мішковинка. По сусідству з нею мешкала дамська лакована сумочка Коко Лакі, старша сестра вже відомої вам Фони Смарт. Вона годинами могла допасовувати до своєї гривки-бахроми блискучі стрази й часто повторювала:

- Мене назвали на честь відомої модельєрки! Подивіться лишень — я втілення стилю!

Щоправда, інколи її дражнили «Ко-ко-ко» й сміялися, що розуму в неї, як у курки, але лаковану красуню це не обходило.

Коко Шанель та її little black dress

Усі модниці світу знають це ім’я - Коко Шанель. Габріель Бонер Шанель була великою модницею й найвідомішою модельєркою минулого століття. Кумедне прізвисько Коко вона отримала завдяки пісням «Ко-ко-рі-ко» і «Хто бачив Коко у Трокадеро?», які виконувала на паризьких сценах.

Я – камінь

Я – камінь. Я лежав у земних надрах мільйони років і був частиною великої гранітної брили. Про таких кажуть, що ми – кістки землі, її твердь, основа і суть буття. Я спав, та не бачив снів. Вловлював вібрації землі і відгомін століть: кровопролитних битв, плачів розпачу, замріяних пісень і радісних побажань на весіллях. Та я спав, бо я – криця, я в глибині, і те, що відбувалося на поверхні, мене не обходило.

Та якось я почув зовсім інший звук: гарчало металеве чудовисько, вгризаючись у твердь землі, ламаючи її кістки, кришачи на порох. Мою брилу розбили на друзки, обточили, надали нової форми, і так я став бруківкою. Одним із багатьох, схожих на мене сірих камінців.

Нас спакували, завантажили в іншу машину і кудись повезли. Я не одразу зрозумів, що дорога привела нас на головну площу міста, столицю країни з тисячолітньою історією, – Київ.

На площі проводили реконструкцію. На високій мармуровій колоні встановлювали блакитну кулю, яка мала символізувати весь світ. А від колони, ніби від центру того світу, розходилися промені, кожен з яких закінчувався своїм містом. У нижній частині постаменту писалося, яка відстань до тих міст, і завдяки тому вони здавалися ближчими.

Разом із моїми побратимами нас виклали внизу колони, і так я знову став основою, хоча вже й іншого буття.

Минали роки. Багато я бачив і доброго, і лихого. Закоханих, натхненну молодь, туристів, але й грабіжників, п’яних, збоченців... Центр світу тягне до себе всіх, навіть коли люди того не усвідомлюють. І все частіше мешканці міста і його гості називали площу Майданом, що став символом незалежності. Вони виходили на Майдан, аби засвідчити свою волю чи протест, заявити про свої думки та прагнення.

Майдан кілька разів перебудовували: змінилися фонтани, з’явилися нові скульптури, стала іншою вся архітектура, але нас ніхто не чіпав, і тоді здавалося, що так триватиме вічно. Що ми назавжди залишимося в основі цієї колони, яка тримає на собі цілий світ.

Пилинки-пустунки

– Мня-ау! – сказав Кіт, з огидою оглядаючи свої лапки. – Знову митися доведеться – скільки на підлозі пилюки... Чому цього пилу завжди так багато?

– Чим нас більше – тим веселіше жити, – відповіли йому Пилинки.

Вони зіскочили з сонячного Промінчика й затанцювали гопака.

– Який жах! – поскаржився Кактус. – Ці Пилинки такі невгамовні, такі метушливі, що у мене від їх витівок у носі свербить.

– Будемо гратися? – шурхнув Вітерець, зазираючи у кімнату. І, не дочекавшись відповіді, підкинув Пилинки вгору, до стелі.

– Пчхі-і-і! – чхнула Люстра. – Дзинь-дзяк! – затріпотіли, вдаряючи товстобоку Лампочку, дрібненькі кришталики.

– Яка вона гладенька, лискуча! – раділи Пилинки, вкриваючи Лампочку суцільним сірим шаром.

– Відчепіться! – зайшлася криком Лампочка, намагаючись позбутися пройдисвіток, зігнати їх зі своєї, колись прозорої, шкіри.

– Знову цей пил... – зітхнула Мама й дістала Пилосос.