До змісту Наступна 
Я приношу пользу миру,
а ведь в этом весь смысл,
вся радость жизни.
Г.К.Андерсен
”Моє життя – це чудова казка, багата подіями, благословенна. Якби в дитинстві, коли я бідним хлопчиком сам пустився у білий світ, мене зустріла всемогутня фея і сказала мені: “Вибери собі дорогу й мету, і я, відповідно до твоїх обдаровань і розумових можливостей, оберігатиму й спрямовуватиму тебе!”, – і тоді моя доля не склалася б щасливіше, мудріше й краще», — писав славнозвісний казкар Ганс Крістіан Андерсен.
Народився майбутній письменник 2 квітня 1805 р. в маленькому данському місті Оденсе на острові Фюн у сім'ї шевця та пралі. Вони були настільки бідними, що жили в одній кімнаті. За браком грошей Ганс не зміг потрапити до місцевої школи, і тому він почав своє навчання в школі для бідних, де вчили лише письму, арифметиці та закону Божому.
Ганс ніколи не грався з іншими хлопчиками, бо вони ображали і глузували з нього, вважали дивакуватим. А він був просто мрійником і знаходив дива всюди. Йому подобалося бути самому, читати книжки, зокрема Лафонтена, Хольберга, казки «Тисячі й однієї ночі», вигадувати різні історії для своїх ляльок і влаштовувати для них театр. Коли Гансу виповнилося сім років, він вперше побачив виставу місцевого театру. Відтоді вирішив, що обов'язково стане відомим актором.
Батьки чимдуж намагалися зацікавити сина якоюсь путньою роботою: бабуся радила йти у писарі, щоб завжди бути охайним і благородним, мати вчила кроїти й шити. Але хлопчик, якщо щось і шив, то тільки строкаті вбрання для своїх ляльок. Натомість, він навчився віртуозно вирізати з паперу чудернацькі візерунки і маленькі фігурки, якими дивував дітей і дорослих протягом усього свого життя.
У 1816 році після смерті батька чотирнадцятирічний Ганс їде до Копенгагена з мрією стати славетним актором. Але слова режисера Королівського театру розвіяли останню надію: «У Вас є серце, у Вас є і голова. Ви не повинні марно витрачати час — Вам потрібно вчитися. Для актора Ви не підходите, але є й інші цікаві, великі справи поза театром».
Тоді Андерсен одразу ж вирішив: «Не взяли в актори? Писатиму трагедії так, як Еленшлегер та Інгеман!». Писати для нього було легкою справою, але в усіх його творах були орфографічні та граматичні помилки. Старші друзі, які опікуватимуться ним ще багато років, бачили, що хлопцеві не вистачає ґрунтовної освіти.
І ось сімнадцятирічний Андерсен сідає за парту в гімназії Слагельсе. П'ять років про нього піклуються і допомагають йому люди, які вірять у його «іскру божу». Юнак із запалом взявся до навчання, багато читав, писав, зносячи самодурство ректора гімназії Симона Мейслінга, котрий пророкував: «...із вас не вийде нічого путнього, ви збираєтесь зайнятися писанням, та ніхто не читатиме вашої писанини, її скуповуватимуть на макулатуру у лавці Сольдіна...». Неймовірно — на нього градом сипалися дошкульні кпини, а він крізь усе життя проніс віру в людську доброту й щирість, назавжди зберігши душевну дитячу безпосередність, яку називав не інакше, як «ніжність розуму».
У 1828 р. Андерсен став студентом Копенгагенського університету. Під час навчання він познайомився з університетським бібліотекарем і майже весь свій вільний час проводив серед книг. Його найулюбленішими письменниками були Вільям Шекспір, Вальтер Скотт, Адам Еленшлегер. Під впливом їхніх творів Андерсен почав писати сам. Згодом виходять друком його вірші і перша успішна книга «Прогулянка на Амагер». Відтоді Андерсен стає професійним літератором. Його творчий доробок складають поезії, романи, п'єси, біографічні етюди, подорожні нариси та нотатки. У 1930 р. Андерсен видає свій перший поетичний збірник, в який увійшла як додаток казка «Мертвець». На сцені копенгагенського театру ставиться його водевіль «Любов на Ніколаєвій вежі». Подорожуючи Німеччиною, Андерсен пише книгу «Тіньові картини» (1831). У 1835 р. з'являється його роман «Імпровізатор», а у 1839 р. — п'єса «Мулат». Однак світову славу письменнику приносять казки, написані у другій половині 30-х та у 40-х роках.
«Немає у світі такої людини, якій би хоч раз у житті не усміхнулося щастя, – казав Андерсен. – Тільки до якогось часу це щастя приховується там, де його найменше сподіваються знайти». Ось і він найменше сподівався, що радість і щастя, успіх і славу принесуть йому казки. Усе, написане досі, — тільки важка дорога, шліфування пера, нагромадження знань, збирання вражень, спостережень, досвіду, щоб у казці знайти національну самобутність і найповніше розвинути талант письменника-імпровізатора.
У 1835 р. було опубліковано першу збірку казок Андерсена «Казки, розказані дітям», яка стала не тільки важливою подією для письменника, а й досягненням у літературному житті Данії. За словами Б. Бьорнсона, казки Андерсена «завбільшки з горіх, а містять в собі цілий світ», вони багаті думкою й підтекстом, бо в них є «і драма, і роман, і філософія». Саме тому Андерсен іноді називав свої казки історіями. А всього написав він понад 170 казок та історій! Подеколи письменник переосмислює данські народні сюжети («Кресало», «Дикі лебеді»), часом — використовує мотиви казок інших народів («Соловей», «Нове вбрання короля»), або вигадує оригінальні сюжети («Дюймовочка», «Русалонька», «Ромашка»). Андерсен по-новому сприймає дійсність і по-новому її описує бо переконаний, що саме з дійсності виростають найчудовіші казки, і як чарівник, «оживляє» все, на що не подивиться.
Син пралі і шевця, письменник добре знав життя бідних людей, і у своїх казках наділяв їх найчудовішими якостями. Тільки у казці він міг переінакшити світ, по-своєму трактувати добро та зло, красу й потворність, правду і брехню. Тільки у казці він міг втілити свій естетичний ідеал, який є символом мужності і доброти («Дюймовочка»), любові та вірності («Непохитний олов'яний солдатик»), благородства й чистоти («Русалонька»), самовідданості («Дикі лебеді»), людської гідності («Талісман»). Тільки у казці він міг так гостро й мудро проникнути в обмежений світ аристократії та міщанства і винести суворий вирок гнітючій атмосфері, яка панувала тоді у житті й побуті Данії («Гидке каченя», «Соловей», «Снігова королева»).
Своє життя Андерсен неодноразово називав казкою і майстерно описав його в автобіографічному творі «Казка мого життя», який у 1846 р. вийшов німецькою мовою, а у 1855 р. – данською. У цьому творі він показав себе чудовим оповідачем. Природа була для Андерсена живою книгою, таємниці якої поступово відкриває людина. Треба тільки пильно придивлятися до неї, як і до всіх проявів життя. «Світ навколо нас повний краси, вона проявляється в найменших перелітних образах, яких часто не помічають люди. У краплині води, взятої з калюжі, вирує цілий світ живих істот. Доба – крапля, схоплена з буденного життя, теж містить в собі цілий світ у картинах, повних поезії і краси. Відкрий тільки очі і дивись. Поет і повинен вказувати на них іншим людям... Потім і вони звикнуть вдивлятися, і життя усіх збагатиться красою...», – писав Андерсен. Він робив це у своїх казках, і кожен, хто читав їх, збагачувався новими прекрасними почуттями.
У п'ятдесятирічному віці данський казкар досяг вершини слави. А ще через 10 років у Європі не залишилося жодного куточка, де б не чули його імені. Твори Андерсена, особливо казки, перекладалися різними мовами, про нього заговорили і у Франції, і в Англії, і у Німеччині. Кращі європейські письменники, композитори, художники, актори того часу дуже любили Андерсена і були раді зустрічам зі славетним казкарем. В Італії він познайомився з видатним данським скульптором Тордвальдсеном. Їхня дружба тривала і на батьківщині. У Парижі він часто зустрічався з Генріхом Гейне. На згадку про ці теплі, дружні зустрічі поет написав Андерсенові зворушливий, сердечний вірш. Присвятив йому вірш і французький поет Ламартін. У Парижі Андерсен познайомився з Віктором Гюго, батьком і сином Дюма, Оноре де Бальзаком, бував у товаристві поетів, акторів, художників. Знаменита акторка Рашель написала йому: «Мистецтво – це правда. Сподіваюсь, що афоризм цей не здається парадоксальним такому видатному письменникові, як Андерсен». Найсвітлішою сторінкою у житті казкаря була міцна дружба з англійським письменником Ч. Діккенсом, з яким Андерсен листувався і у якого часто гостював. Був він знайомий і з німецькими казкарями братами Грімм. Славетні композитори Ф. Ліст, Мендельсон грали Андерсенові свої твори, а найкраща співачка того часу Дженні Лінд звала його своїм «любим братом». «Скільки кращих благородних людей мого часу, — писав письменник у своїх спогадах, – ласкали мене і відкривали мені свою душу! Моя віра в людей рідко була обманута».
Як часто буває, визнання на батьківщині прийшло до Андерсена в останню чергу . У 60 років він отримав почесне звання професора, а у 1967 р. його обрали почесним громадянином рідного Оденсе. До 70-річчя письменника в Данії було прийнято рішення про спорудження йому пам'ятника. Але через декілька місяців після ювілейних почестей, 4 серпня 1875 р., великого казкаря не стало. У Данії було оголошено національну жалобу. На похорон прийшли бідняки та знать, студенти, депутати міста Оденсе, іноземні посли, міністри і данський король. Труну казкаря несли на руках по вулицях Копенгагена зі схиленими траурними знаменами.
«Далеко-далеко, в тій країні, куди відлітають від нас на зиму ластівки, жив король. Було в нього одинадцять синів і одна донька...», — так починається відома казка «Дикі лебеді». Її автор не був спадковим принцем, не мав численних братів і сестер, а країна, в якій він народився і виріс, — холодна північна країна. І все ж він став королем — Королем Казки, у володінні якого опинився весь світ. Андерсен вірив, що талісман щастя є в душі кожного, потрібно тільки вміти бачити серцем. Він був самотній у своєму світі, але світ його казок дихав розкуто, світло, хвилюючи бентежністю здійсненої мрії.