Тарас Григорович Шевченко
(1814-1861)
 |
Після нього зосталося слово - В. Климентовська |
І. Я. Франко писав: "Доля пере-слідувала його в житті, оскільки
лиш могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі у ржу, ані його любові
до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм. Доля не
шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела
життя. Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті - невмирущу
славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново
збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко".
Кожен українець чи українка, де б вони не жили на землі, знає це ім'я. Та й
переважній більшості освічених неукраїнців воно також відоме. Усі визнають Тараса
Шевченка за пророка української нації: "... Шевченко - це код нації, а
в його "Кобзарі" закодовані самі генетичні основи нашої духовності,
невичерпний її потенціал. Кожен, хто, відкривши томик "Кобзаря", вживеться
в буйний світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує: книгу цю написала
людина, яка по крутизнах життя піднеслась до вершин мудрості, на верхогір'я
людського духу", - відзначав О. Гончар. На повний голос звучить зігріте
великою любов'ю до людей, пройняте гнівом до всього антилюдяного полум'яне слово
геніального сина України.
Поезія Т. Шевченка - це в муках зронене, кров'ю і сльозою омите
слово правди великого сина, інтереси якого злилися воєдино з інтересами і прагненнями
поневоленого народу. Титанічний образ, надзвичайна доля цієї людини приваблювала
до себе багатьох відомих майстрів пера. Чи не найбурхливіше розвивається і поповнюється
поетична шевченкіана: мало не кожен з українських поетів не стільки своїм вищим
обов'язком, а більше - за покликом душі і порухом серця, вважає написати про
Т. Г. Шевченка. З підбіркою віршів про життя Кобзаря, переважно сучасних українських
поетів, ви можете ознайомитись у журналі "Рідна школа" (2004.- № 3.-
С. 35-46). Прозова художня шевченкіана значно менша поетичної щодо кількості
творів. Ще у 20-ті роки письменник С. Васильченко написав повість про
дитинство Тараса "В бур'янах" (Будь-яке видання), у якій йому
вдалося передати розум і вразливість, природний нахил до творчості малого Тараса
та його непокірливість свавіллю. ... Він вирізнявся поміж дітей, добре все запам'ятовував
- і почуте, і побачене, любив малювати. Віддали його у науку. І хоч нудна та
тяжка була вона у тодішніх школах (учили з-під різок старим довгим способом:
бу-ки-аз-ба), "...малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував
інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня
наука - ясна, радісна... і цей чарівний світ, мов магнітом, тягнув до себе крізь
убогі грати дяківської школи". Тарасова пам'ять карбує дідові розповіді
і про гайдамаків, і про панські палати на горі, і про сади вишневі біля убогої
хатини кріпака - все, що потім ляже на папері сумними та гнівними рядами.
Красицькі - нащадки сестри поета Катерини - зберегли особливо багато
подробиць із життя Тараса Шевченка, які і лягли в основу книжки її правнука
Дмитра Красицького "Тарасові світанки" (Мал.
Й. Дайца та ін.- К.: Веселка, 1989.- 264 с.: [8 арк. ілюстр.]). Повісті "Дитинство
Тараса", "Юність Тараса" та "Тарас - художник", що
увійшли до цієї книжки, складають розповіді небожів поета - Петра Микитовича
Шевченка та Якима Антоновича Красицького, земляків і друзів великого Кобзаря.
Як живий постає перед читачем малий Тарас, якого ростило сонце, заколисувала
у бур'янах пісня, світла й приманлива, як зоря... Та доля була щедрою і на горе.
Важка, нелюдська праця звела у могилу ще молоду матір. Батько одружився вдруге.
Мачуха від самого початку незлюбила малого Тараса, і він її також. Батько, який,
відзначаючи особливість натури сина Тараса, вірив у те, що він "не буде
абиякою людиною... з нього вийде або щось дуже путнє, або велике ледащо. До
господарства він не горнеться, а все з книжкою сидів та малював би... Вчитиму
на маляра...". Та не встиг Григорій виконати свою обіцянку. Передчасна
смерть обірвала ті мрії про навчання, розвела малих Тарасових братів та сестер
по людях... Ступив і Тарас на нелегкий шлях своєї долі та йшов, збиваючи об
груддя неправди босі ноги, ранячи душу, та проклинаючи її:
"Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою...",- пізніше скаже він.
Автор книжки закінчує свою розповідь епізодом викупу молодого Тараса
з кріпацтва. У "вільній" було зафіксовано: "Тисяча вісімсот тридцять
восьмого року, квітня двадцять другого дня я, що нижче підписався, звільнений
від служби гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт, відпустив вічно на
волю мою кріпосну людину Тараса Григоровича, сина Шевченка... до якої мені,
Енгельгардту, і спадкоємцям моїм надалі діла нема". Знайомлячись із цим
періодом життя Тараса Григоровича, хочемо порекомендувати вам повість М.
Рубашова "Багряні тіні", уміщену в однойменній книжці (К.,
1982.- С. 11-234). У ній розкривається тема "Шевченко - художник".
До речі, цій темі присвячено також третю повість вищезгаданої книжки Д. Красицького
"Тарас - художник".
Будучи сам художником, М. Рубашов зумів пройнятися духовним світом свого героя,
відчути, передати у своїй повісті оті боріння, сумніви, страждання й радощі,
котрі збурюють душу митця, коли він стоїть перед мольбертом. То був період,
коли Тарас жив при панові у Вільно. Зовсім небагато сторінок повісті розповідають
про козачкування юного Тараса. Недурний Енгельгардт, бачачи безсумнівний природний
талант хлопця, вирішив зробити з нього власного дворового художника. Замінив
Тараса новим "туди-сюди-навприсюди", як він називав козачків, а його
послав учитись до одного з викладачів малярства Віленського університету Йонаса
Рустемаса. Це був уже літній професор, досить знаний художник, автор багатьох
жанрових картин, портретів. Молодий Тарас слухав його лекції в університеті,
читав книги з професорської бібліотеки, і назавжди запам'ятав слова художника:
"Шість років рисуй, а шість місяців малюй і будеш майстром".
У Петербурзі, працюючи в художній артілі майстра В. Ширяєва, Тарас Григорович
також багато чому навчився, позаяк він з великою охотою освоював ту науку -
малював шпалери, розписував стіни Великого театру, створював портрети. Тобто,
коли Т. Шевченко став учнем Академії мистецтв, познайомився з І. Сошенком, К.
Брюловим, О. Венеціановим, він був вже не просто юнаком з хистом до малювання,
а навченим художником-початківцем.
Через усе своє життя пронесла любов до Т. Г. Шевченка, бажання
більше дізнатися про нього, більше повідати про його життя відома українська
дитяча письменниця Оксана Іваненко. Її перше невеличке
оповідання про поета "Чорний шлях" було написане ще в 30-ті роки,
а до кінця 60-х - виросло у великий роман "Тарасові шляхи"
(Ілюстр. В. Касіяна.- К.: Веселка, 1989.- 758 с.), що став чи не найулюбленішою
книгою юних читачів не тільки у колишньому Радянському Союзі, але і за його
межами. Ось як пише письменниця про свої почуття, коли вона розпочинала цю роботу:
"... я відчувала якийсь величезний обов'язок перед всіма дітьми - розповісти
їм про Кобзаря, величезну відповідальність - адже я мусила писати про таку людину!
Я одразу зрозуміла: мені треба поїхати в ті місця, де він народився, де він
блукав від дяка до дяка, де був на панському подвір'ї. Я мушу бачити ті села,
ті яри, ті шляхи, дороги, хай вже змінені, але побувати там, подихати тим повітрям!
Я знала, що мені ще треба встигнути поїхати до Ленінграда, де я бувала багато
разів, але жодного разу не відвідала Академії мистецтв і, звичайно, не бачила
того горища, де Тарас спав, як і вся ширяєвська артіль. Я мусила на все в Ленінграді
подивитись іншими очима, уявити собі ту білу ніч у Літньому саду, де він зустрівся
з художником, учнем Академії - Сошенком". Майстерно, з великою любов'ю,
теплотою веде письменниця свого читача тернистими шляхами Шевченкового життя.
Спочатку це були несміливі стежки-манівці між Моринцями, Кирилівкою та Вільшаною,
згодом - чумацькі шляхи. Ви матимете змогу познайомитись із захоплюючою розповіддю
про те, як малий Тарас з батьком у чумацькому возі мандрував мало не через усю
Україну.
Численні історичні документи, використані у романі, дають широку картину суспільно-політичного,
літературного та культурного життя тієї епохи. Ні один із історичних фактів
життєвої та творчої біографії Т. Г. Шевченка автор не залишає поза увагою. Гнів,
обурення, сором, гіркоту за людську підлість і ницість викличуть у ваших душах
сторінки, на яких письменниця розповідає про студента Олексія Петрова, кандидата
Дерптського університету, якого спеціально поселили у житло Миколи Гулака, де
збиралися учасники Кирило-Мефодієвського братства. Його членом був і Тарас Григорович.
Братки вели розмови про об'єднання всіх слов'ян та відміну кріпосного права.
О. Петров спочатку підслуховував ті розмови, потім увійшов у довіру до М. Гулака.
Прочитав статут, кілька поезій Т. Шевченка. І, як написав О. Я. Кониський, "...заходився,
щоб випустити з-за пазухи вигодовану гадюку". Написав донос у Третє жандармське
відділення. Членів товариства заарештували, але найважче було покарано саме
Т. Шевченка. На нього, як пише той же О. Я. Кониський, жорстоким царським урядом
було "...наложено чотири кари: заслання без терміну; заслання в солдати;
заборона писати і заборона малювати". Заарештовано Тараса Григоровича було
у той день, коли йому було підписано дозвіл на отримання посади учителя малювання
Київського університету святого Володимира - 22 квітня 1847 року. Динамічна,
колоритна оповідь супроводжує читача зі сторінки на сторінку, які відтворюють
життя великого народного поета від дитячих років і до сумної гори у Каневі.
Читаючи згадані твори, ви побачите, що будучи кріпаком, Тарас мав і особисте
життя, брав уроки мистецтва малювання у справжніх майстрів, зокрема у художників
Я. Рустемаса, В. Ширяєва, К. Брюлова, багато вчився і навіть закохувався, мав
відповідний одяг і не голодував.
Три сторінки із життя Великого Кобзаря надихнули відомого російського
драматурга Я. Апушкіна на створення трьох драматичних етюдів, які складають
зміст книжки "Сторінки життя" (Авторизов. пер.
з рос. О. Новицького; Худож. В. Г. Котляр.- К.: Мистецтво, 1982.- 93 с.: ілюстр.).
Один з них - приїзд Т. Шевченка 1843 року до Яготина з метою покращити свої
матеріальні справи. Довірливі взаємини з княжною Варварою Рєпніною лягли в основу
сюжета п'єси "Внук гайдамаки". Драматург тонко передає трагедію почуття
княжни В. Рєпніної і бунтарський "гайдамацький" дух молодого запального
поета, який згодом присвятив княжній поему "Тризна".
Етюд "Кобзар Дармограй" висвітлює останні дні перебування поета у
засланні, прощання його з комендантом Новопетрівського форту Іраклієм Олександровичем
Усковим та його дружиною Агатою Омелянівною.
В етюді "Африканський гість" йдеться про дружбу поета з актором-негром
Айрою Олдріджем.
Слід сказати, що у кожній книзі, які рекомендуються вам у цьому
посібнику, ви знайдете багато цікавих фактів про творчість класиків української
літератури, про історію написання ними окремих творів. Якщо, наприклад, вас
зацікавить, за яких умов 1845 року молодий Т. Шевченко написав славнозвісний
"Заповіт", радимо прочитати однойменне оповідання з книги письменника
І. Кирія "Після грози" (К., 1987.-
С. 58-66). Добре висвітив ранню творчість Кобзаря В. Шевчук
у першій книзі "Син волі" однойменного роману (Роман у 2-х
кн. / Гравюри В. Є. Перевальського.- К.: Дніпро, 1989.- 715 с.: ілюстр.), проте
основною сюжетною канвою книжки є хвилюючі десять днів тюремного ув'язнення
Тараса Шевченка безпосередньо перед засланням. Поневоленим птахом відчуває себе
поет, а думки-спогади вільно плинуть далеко за межі в'язниці аж над широким
Дніпром, рідною Україною... Ось він ще зовсім малий пастушок, а дещо пізніше
- помічник-маляр у дяка, потім - невдала втеча. Адже так хотілось бути вільним,
та ще - малювати! І як раптовий спалах - спомин: він радісний, щасливий біжить
вулицями Петербурга і на весь голос кричить: "Вільний! Я вільний"
- і сльози радості в очах І. Сошенка... Та думки повертаються до тісної камери
і туга стискує серце: "... Закутий люд, закутий край... Душа закута, тихо
покірно спить...".
Аж ось знову думками далеко - у Яготині, і остання зустріч з княжною Варварою
Рєпніною. Втрачена надія на особисте щастя... А спогади стрімко, як гірська
ріка, несуть його у таке далеке і щасливе минуле, де уже бачить себе Тарас боярином
на весіллі Пантелеймона Куліша. Чує і тепер ту пісню, яку співав для весільних,
а може лише для нареченої?.. Зачарував тоді усіх своїм голосом. Та раптом все
обриває різкий передзвін Лаврських курантів. Ні, то лиш здалось, то "...зашарудів,
заклацав ключ у дверях... Летить орел довбати серце... Душу не розіб'єш, не
вип'єш з неї думки!".
І мов крізь сон долинає: "Іменем його Величності!.. Шевченка оприділити
рядовим в Окремий Оренбурзький корпус, із правом вислуги, під найсуворіший нагляд,
із забороною писати і малювати...". Поета чи не найбільше вразило оте "із
забороною писати і малювати". Попереду чекали жорстокі випробування і від
того "...відчував, як кожна найменша часточка його єства кричить, волає,
рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ять років. Десь
з глибини душі, а може й тіла повіяло старим, забутим холодом його кріпаччини,
як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом...". Роки заслання
і звільнення, тернистий шлях у безсмертя лягли в основу твору "Терновий
світ" -другої книжки роману. На її сторінках автор завершує зображення
життєвого шляху великого Кобзаря.
Радимо вам ознайомитись також із книгою Л. Смілянського
"Поетова молодість" (Худож. В. С. Кравченко.- К.: Рад. письменник,
1960.- 337 с.: ілюстр.). У ній висвітлено період, коли Тарас Григорович почав
працювати у ширяєвській артілі маляром, першу поїздку в Україну 1843 року, зустрічі
з рідними, друзями. Тарас Шевченко Л. Смілянського - людина високоінтелектуальна,
з багатогранним талантом, душевно приваблива, сердечна, що уміла зігріти своїх
друзів не лише такою принадною аурою, а й душевною піснею. Цей Т. Шевченко уже
не кріпак - він любить вишукано одягатись, бо має добрий мистецький смак, непогано
заробляє, відвідує театри, дружить з К. Брюловим, ходить у гості до багатих
людей Петербурга, вчиться в Академії мистецтв і займається письменницькою працею.
І з усіма почувається цілком вільно, незалежно.
Твір В. Дарди "Переяславські дзвони"
(Іст. роман / Худож. Р. М. Багаутдінов.- К.: Рад. письменник, 1990.- 415 с.:
ілюстр.) проведе вас тими дорогами, місцями, де бував Тарас Григорович у свій
другий приїзд в Україну 1845 року. Під час цих відвідин рідної землі поет і
художник дуже багато малював, бо хотів видати, за словами М.
О. Максимовича, "мистецьку енциклопедію українського народу".
"Живописна Україна" владно кликала митця у різні свої куточки. Він
відвідав Чернігівщину, Київщину, Переяславщину, Яготин, козацькі столиці, гайдамацькі
місця. І всюди зустрічався з різними людьми: кріпаками і панами, симпатиками
і антипатиками. І малював, малював, малював... Саме завдяки цим малюнкам (до
речі, багато з них ви побачите на сторінках видання), ми тепер маємо уявлення
про тогочасний вигляд тих місцевостей, людей, з якими спілкувався Кобзар. Це
пейзажі, малюнки церков, будинку І. П. Котляревського, портрети. Під час цієї
поїздки поет багато часу проводив з душевним приятелем, переяславським лікарем
А. Козачковським. Жив у нього, а також у селах Андруші, В'юнище (останнє було
затоплене у радянський час водосховищем). Ви прочитаєте про його зустрічі з
В. Забілою, В. Рєпніною, В. Закревським, про сердечне почуття до молодої попівни
Феодосії Кошиць, яка теж вподобала гарного і освіченого Т. Шевченка. Познайомитесь
із наведеними у творі уривками з листів, із спогадами багатьох людей про зустрічі
з Тарасом Григоровичем. Ось що пише А. Ко-зачковський у листі до Бодянського,
після того вечора, коли поет читав поему "Гайдамаки": "Не можу
не згадати вечір 19 серпня 45 року. Товариство, переважно молодь, гамірно бенкетувала
за столом. Шевченко був у справжньому натхненні; навпроти нього на протилежному
кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці, добродій поважного
віку. "О це - батько! Їй богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!",
- високо піднімаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали його "батьком".
Хоч Тарас мав усього тридцять один рік, був удвічі молодшим од літнього Штерна...".
У Київській археологічній комісії збереглися документи про перебування
Т. Г. Шевченка на Поділлі та Волині 1846 року. Події цієї подорожі лягли в основу
сюжету повісті письменника М. Магери "Кам'янецькими стежками",
вміщеній у збірці "Мій Т. Шевченко" (Хмельницький, 2002.- С. 12-111).
Під час цієї поїздки Тарас Григорович жив у Кам'янці-Подільському, побував у
Проскурові (тепер Хмельницький), Меджибожі, Летичеві. Автор показує подорож
поета до багатьох історичних місць, на які такий багатий цей край. Це і знаменита
Кам'янецька фортеця, в якій відбував покарання У. Кармалюк, і печера на Кармалюковій
горі, і різні храми. М. Магера розповідає і про зустрічі та розмірковування
з учителем чоловічої гімназії П. О. Чуйкевичем про відміну кріпосного права
та покращення життя простого народу. Про своє перебування на цій древній українській
землі Тарас Григорович потім згадає у повісті "Варнак".
Життя та творчість поета у засланні лягли в основу багатьох художніх
творів. Штрих за штрихом розкриває картини перших років життя за Уралом твір
письменника М. Будника "При лихій годині" (Повість
/ Худож. оформл. Т. М. Тарновського, С. Л. Са-вицького.- К.: Молодь, 1985.-
174 с.: ілюстр.). У ньому описано перебування поета з 1847 по 1850 рік у глухій
місцині в Орській фортеці. Звичайно, що тут йому було дуже нелегко і фізично,
і морально. Далеко від рідної землі, людині цивільній, з доброю, вразливою душею
зазнавати мук безкінечної муштри, приниження, постійних поневірянь було нестерпно.
До того ж поетові зовсім не підходив тамтешній клімат. З'явились і стали допікати
серйозні хвороби: болі у серці, ревматизм, цинга.
Три роки заслання в Орській фортеці та Кос-Аралі висвітлюються
в гостросюжетному романі З. Тулуб "В степу безкраїм за
Уралом" (Роман / Худож. М. Богданець.- К.: Дніпро, 1984.- 509 с.:
ілюстр.). Зінаїда Тулуб - людина трагічної долі. Вона десять років провела у
сталінських таборах, потім ще майже стільки ж відбувала заслання у Казахстані.
У краях, де рівно сто років перед цим "карався, мучився, але не каявся"
її великий земляк. З. Тулуб пощастило зустрітись із старим казахом Іскаковим,
який у дитинстві бачив Т. Шевченка. Розповідь аксакала дала письменниці нові,
невідомі до того шевченкознавцям, факти про "аскера Тараса", що були
покладені в основу сюжету. Авторка змальовує Тараса Григоровича у різних ситуаціях,
показує його сміливість під час облави на вовків, витримку під час плавання
Аральським морем, людяність, співчуття та допомогу молодому казахові Жайсакові.
У засланні поет знайшов щирих друзів, людей, які добре до нього ставились. Вони
також змальовані у романі. Це Лазаревський, військові Ісаєв, Бутаков, польські
політичні засланці Залеський, Турно. Письменниця показує позитивний вплив інтелекту
Кобзаря на людей, які з ним спілкувалися. З цих творів ви дізнаєтесь про відомі
вірші, що їх написав Тарас Григорович саме у неволі, в шинелі рядового, ховаючи
їх "за халяву", з дивовижною вірою в те, що вони дійдуть до людей
і скажуть їм найпотрібніше, насущне: "Борітесь!".
Не вперше до образу Т. Шевченка звертається і письменник О.
Ільченко. Проте повість "Петербурзька осінь"
(Петербурзька осінь: Повісті.- К., 1988.- С. 15-291) стала першою спробою художнього
зображення одного з важливих періодів життя Т. Шевченка - осені, проведеної
ним у Петербурзі після повернення із заслання (жовтень-грудень 1858 року). Такий
вибір часу розгортання основних подій твору передусім дозволив автору художньо
відтворити величний образ Кобзаря у повному розквіті його таланту, показати
"душу живу" великого поета, дати читачам відчуття його неординарної
людської особистості.
Повість надзвичайно багата на події, пов'язані з іменами видатних людей: родина
графа Федора Толстого, що відіграла велику роль у звільненні поета із заслання,
Микола Курочкін, який перший переклав Шевченкові твори російською мовою, М.
О. Сєвєрцов - відважний дослідник пустель; Акакій Церетелі - грузинський поет
та багато інших.
З надзвичайною теплотою та м'яким гумором змалював письменник сердечну дружбу
Т. Шевченка з щирим товаришем-земляком, відомим співаком Семеном Гулаком-Артемовським
- автором опери "Запорожець за Дунаєм".
Після повернення до Петербургу Тарас Григорович отримав помешкання при Академії
мистецтв. Тут він розпочав роботу над складною технікою гравюри - офорту у поєднанні
з акватинтою*. До Т. Шевченка у Росії ніхто не комбінував цих двох способів
гравюри. У цей період Кобзар з натхненням розпочав роботу над складанням українського
букваря, книжки дешевої, а тому доступної для бідних людей. Та найбільше вражають
у повісті драматичні взаємини Т. Шевченка з талановитим рязанським юнаком, кріпаком
Василем Пимоновим та кріпачкою сім'ї Бурлаківських - Мариною.
В останній рік життя думка одружитися і оселитися в Україні не йшла у поета
з голови. "Ожени мене, братику, ... бо як не ожениш, то прийдеться оженитися
бодай на чортовій сестрі", - так писав Тарас Григорович у листі до брата
Варфоломія Шевченка. Послав йому Тарас Григорович навіть план своєї хати, "щоб
робота була дубова та круглий скляний ґанок на Дніпро". Брат придивився
місце для того будинку, а Тарас Григорович тим часом, вкотре невдало пробував
побратися з кріпачкою Ликерою Полусмак. (Після смерті поета вона дуже часто
бувала на його могилі).
Перепоховали Кобзаря у Каневі, на горі, звідки Тарасові добре видно Дніпро,
який він хотів бачити біля порогу своєї хати. Ось як пише про могилу Тараса
Григоровича учасник перепоховання Г. Честахівський: "Про Тараса знає вся
крепацька Україна, що він був їй Батьком-заступником, що він улягся коло Канева.
Приходять люди з слобід, вклоняються його могилі. Я часто застаю коло могили
простих слобожан: стоять, знявши шапки, ...і дивляться на могилу так, що я ще
ні разу на своїм віку не бачив такого щирого, тихого, уміленого погляду людського,
ніби у всій могилі закопалась остання надія на їх лучу долю".
Останній рік життя Кобзаря, його мрії, надії, сподівання зображені
у драмі-колажі І. Драча "Гора" (Худож. О. І.
Яцук.- К.: Укр. письменник, 1997.- 118 с.: ілюстр.). У цьому виданні вміщено
багато фотографій, малюнків, що зберігаються в архіві Національного музею Т.
Шевченка у Києві.
Звичайно, ми порадили вам далеко не всі художні твори про Кобзаря.
Про нього ще пишуть і будуть завжди писати вірші, поеми, великі й малі прозові
полотна. Ця тема невичерпна, бо як сказав учений-історик В. Прокопчук "...
в кожного свій Шевченко, своє його сприйняття, свій дотик і, певне, віддзеркалення
в житті та праці".
