Леонід Іванович Глібов
(1827-1893)
 |
Час не одну годину строго вибив М.Рильський |
Щирі, дзвінкі, життєдайні, напоєні мудрістю та добром твори Леоніда Глібова живуть і сьогодні. Подолавши відстань більш як у півтора століття, вони розкривають феномен Л. Глібова як дитячого поета, поета-байкаря та носія національного духу.
Жив Леонід Іванович Глібов у цікавий історичний період розвитку української літератури, коли здійснив свій великий громадський і літературний подвиг Тарас Шевченко, зійшла зорею творчість Марка Вовчка, у прозі І. Нечуя-Левицького і Панаса Мирного народжувалося нове художнє зображення життя різних верств суспільства. Його сучасниками були видатні письменники-демократи М. Коцюбинський і Леся Українка, які разом з поетом друкували свої твори у дитячому журналі «Дзвінок».
Народився Леонід Іванович у сім’ї управителя поміщицького маєтку пана Родзянка на Полтавщині. Мати навчила його грамоти, місцевий священик – арифметики, латинської і грецької мов, і звичайно ж, Закону Божого. Потім він навчався в Полтавській гімназії, тоді ж було надруковано першу збірку його віршів. Через хворобу юнак не закінчив гімназію. 1849 року двадцятидвохрічний Леонід вступає до Ніжинського ліцею вищих наук князя Безбородька. Однак нещасний випадок, який стався з його батьком, змусив Л. Глібова перервати навчання: переїжджаючи через Дніпро, батько провалився під лід, застудився і помер. Невдовзі померла і мати. Отож поет продовжив навчання і закінчив ліцей у 1855 р. вже одруженим чоловіком і знаним байкарем.
Першою спробою показати в художній літературі славнозвісного поета-байкаря стала документальна повість О. Дека «Журливий заспів» (Худож. В. В. Руденко.– К.: Рад. письменник, 1970.– 124 с.: ілюстр.). Цей твір охоплює період життя уже зрілої людини, коли поет, закінчивши Ніжинський ліцей, подорожує через Київщину на Поділля, у містечко Чорний Острів (нині Красилівський район Хмельницької області), де він учителював. Десь там, у далекому Ніжині залишилась кохана дружина з крихітною донечкою, близькі та друзі. Свою тугу, самотність виливав Л. Глібов у сумних ліричних рядках поезій. Місцева знать зі своєю пихатістю, панським гонором ставала прототипами його злободенних байок. Мав там і вдячних слухачів – учнів, яких не тільки навчав історії, але й намагався прищепити їм любов до барвистої народної мови, розкриваючи їм ніжність колискових пісень, дзвінку радість веснянок та щедрівок, дотепність народних загадок, дошкульний сміх байки. На доброту, любов учителя діти відповідали щирістю та повагою. У ньому вони знаходили порадника й натхненника. Леонід Іванович ніколи не карав своїх учнів. Поміж дорослими про нього говорили як про «дуже серйозну людину», поміж дітьми – як про «веселого жартуна».
Згодом, отримавши посаду учителя географії чоловічої гімназії, Леонід Іванович переїхав у Чернігів. Серед його учнів були майбутній письменник Гліб Успенський, а також відомий згодом громадський діяч Петро Косач (батько Лесі Українки). На сторінках своєї повісті О. Деко розповідає про щиру чоловічу дружбу Леоніда Івановича з лікарем Лагодою та землеміром І. Андрущенком. Прочитаєш ти цікаві сторінки про «Носівський курінь» у Чернігові, організатором якого був учасник Кримської війни лікар Степан Данилович Ніс. Ось, наприклад, як віталися куренівці: заходячи у хату говорили: «Пугу, пугу». У відповідь треба було казати: «Запорожець з лугу». У кімнаті, де збирались куренівці, стояли карнавки, куди складались гроші на видання книжок, на «хліб-сіль» та інші добрі справи. Тут точилися серйозні розмови про кріпаччину та інші несправедливості, котрі чинилися правлячою верхівкою щодо трудового народу.
Чи не найкращі роки життя поет віддав давній мрії – виданню щотижневої газети «Черниговский листок». Навколо неї згуртувалася найбільш прогресивна демократична інтелігенція України, що несла українському народу освіту. Згодом газету заборонили випускати. Через деякий час, уже працюючи завідувачем земської друкарні, Леонід Іванович організовував у себе вдома щотижневі збори – «четверги». За довгим чаєм однодумці байкаря обговорювали літературні новини, розмовляли на заборонені теми. Леонід Іванович писав фейлетони, підписуючи їх псевдонімом «Капітан Бонвіван», комедійні п’єси. Чи не першим в українській літературі Дідусь Кенир (також один із його псевдонімів) подарував дітям таку форму загадки, як акровірш. Його влучні вислови: «живий живе гада», «жуки в голові», «як по воді пливе», «тепер мовчи та диш», «чого не тямиш – не берись» — живуть і вічно житимуть у народі.
Леонід Іванович цікавився також і театром. Він привітав та підтримав перші виступи на сцені Марії Адасовської – майбутньої славетної української актриси Марії Заньковецької. А тим часом доля не скупилася для нього на горе і печаль. Померла маленька донька, згодом дружина, він сам майже осліп.
Мабуть, особиста трагедія та біль рідного пригнобленого народу наклали печатку скорботи на творчість Л. Глібова. Чи не тому саме «Журливим заспівом» назвав свою повість О. Деко.
