Михайло Михайлович Коцюбинський
(1864-1913)
 |
...Після Шевченка, поруч з Іваном Франком,
|
Визначна роль творчості Михайла Коцюбинського в історії української літератури беззаперечна. Він був і залишається одним з найоригінальніших наших прозаїків. М. Коцюбинський одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Ще і дотепер деякі дослідники про модернізм М. Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик С. Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п’ят ... був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку...». Був дуже акуратний, благородний, внутрішньо дисциплінований.
Знав дев’ять іноземних мов, серед яких грецька, татарська, циганська. Його називали Сонцепоклонником і Соняхом, бо над усе любив сонце, квіти і дітей. Служив звичайним клерком у статистичному відділі Чернігівської управи, на роботу ходив з неодмінною квіткою у бутоньєрці. У своїх відомих на весь світ творах він оспівував цвіт яблуні, жайворонкову пісню, дитячі очі, малював словом людську біду і красу.
Про цю дивовижну особистість, про її багате на драматичні події життя ти дізнаєшся із спогадів молодшої дочки письменника Ірини у книжці «Спогади і розповіді про М.М. Коцюбинського» (К.: Дніпро, 1965.– 201 с.). Це була її перша проба пера, продиктована щирою любов’ю до батька. Зі сторінок вимальовується не тільки образ письменника, людини з прогресивними поглядами, громадськими ідеями, з особистими смаками, уподобаннями, звичками, а й епоха, в якій він жив, його оточення, зустрічі, впливи, яких зазнавав. Ірина Михайлівна намагається розкрити життя батька з його найперших свідомих дитячих років ...
Народився Михайло Коцюбинський у Вінниці. Батько його працював дрібним службовцем, був доброю, чесною і працьовитою людиною, але мав нестримну, запальну вдачу, через що часто міняв роботу. Мати, Гликерія Максимівна, дуже любила сина, вкладала в нього всю душу. Мабуть, не від добра Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити у село, згодом – у містечко Бар. Тут Михайла віддали до початкової школи, де він був дуже старанним учнем. Потім — навчався в духовному училищі у Шаргороді. Тут сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 р. М. Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. У 1881 р. родина Коцюбинських, яка певний час переїздила з місця на місце, повернулася у Вінницю. Через тяжке матеріальне становище сім’ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом помер батько. І відповідальність за досить велику родину (8 чоловік) лягла на плечі Михайла. У 1886-1889 рр. він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а у 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.
У 1892-1896 рр. М. Коцюбинський був у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролися з шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «Дорогою ціною». Потім письменник працював у Криму, який запалював творчу уяву чутливого до екзотики М. Коцюбинського.
Згодом Михайло Михайлович переїхав у Чернігів, прикипівши душею до цього придеснянського куточка. Тут зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною – вірним другом та помічником. Тут виросли його діти — Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі у майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний, Павло Тичина. Згодом М. Коцюбинський почав мандрувати. Він об’їздив майже всю Європу. На жаль, це був не лише потяг його душі, а й потреба лікуватися.
Бажаючи краще змалювати образ батька, Ірина Коцюбинська використовує не тільки власні спостереження, картини його родинного, громадського і творчого життя, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, давно забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, а також матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.
В іншому аспекті розповідає про видатного чарівника українського слова Леонід Смілянський у повісті «Михайло Коцюбинський» (К.: Молодь, 1968.– 157 с.). Визначний письменник постає перед читачем в усій своїй духовній і творчій величі. Автору вдалося підкреслити незвичайний талант М. Коцюбинського, його людяність, інтелігентність, народність, безмежну закоханість у свій рідний край. У цій повісті, як будь-якому художньому творі, є місце домислу.
З надією відпочити, покращити здоров’я М. Коцюбинський залишає Чернігів і оселяється у порожньому сільському будинку доброго знайомого, далеко від гамірних шляхів та трактів. Його оточує рідна багатобарвна природа, яку він так любив і так уміло відтворював майстерним письменницьким словом. Та спокій і відпочинок невдовзі були порушені приїздом Бориса Дмитровича Грінченка, фольклориста, етнографа, літератора. Було в житті таке, на чому схрещували мечі «ці знаменитості». Їхнім суперечкам було принаймні п’ятнадцять років. Не обійшлося без дискусії й цього разу. А в результаті — знову дало про себе знати хворе серце. Відчував втому, а ще так багато хотілось зробити, пережити, пропустити через душу і не зламатись!
Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще «... сестри. І знову в уяві постає прибита своїм горем Лідія, занурена в себе, в свою тяжку муку. І Ольга — за тюремними ґратами...». До того ж — постійна зажура долею коханої жінки: щоденні зустрічі як радували, так і пригнічували. Вихід був один — розлука, адже ж у нього сім’я, діти ...
І серед цих нелегких щоденних турбот — робота. Важка, бажана і така потрібна людям. Уже давно зрів план відтворити свої глибокі та суперечливі враження від подорожі Прикарпаттям: Гуцульщина назавжди лишила у його пам’яті образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки і пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився ще від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою... Десь приблизно так народжувався задум напоєного пахощами поезії, народними легендами осяяної сонячною красою Гуцулії неперевершеного твору «Тіні забутих предків». За його сюжетом геніальний художник Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.
1911 р. М. Коцюбинському призначили стипендію, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.
Час відлічував останні дні полум’яного життя. У лікарні М. Коцюбинський дізнається про смерть найкращого друга, композитора М.В. Лисенка (про їхню дружбу докладно розповідає Н. Шурова у книжці «Я весь був, як пісня» (Михайло Коцюбинський і музика.– К.: Муз. Україна, 1986.– 68 с.: ілюстр.). Звістка про те, що десь у селі від голоду й хвороби, замучений глитаями, загинув талант, співець горя і селянських гірких сліз Архип Тесленко, мучиться хворобою Іван Франко, а у південних краях гине, не в силі перемогти недугу, трагічне серце мужньої Лесі Українки глибоко його вразила... Навесні 1913 р. М. Коцюбинського не стало. Поховали письменника на Балдіній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
Ось так зумів Л. Смілянський розкрити образ скромного статистика Чернігівської управи, талановитого майстра художнього слова, за словами І. Франка, «артиста в повнім значенні слова», до голосу якого прислухалася вся Україна по обидва боки кордону.
