Лесь Мартович
(Олексій Семенович Мартович)
(1871-1916)

Василь Семенович Стефаник
(1871-1936)

Марко Черемшина
(Іван Юрійович Семанюк)
(1874-1927)

Одним із талановитих Франкових наслідників став Лесь Мартович. Його сердечними товаришами..., а потім соратниками в літературі були відомі новелісти Василь Стефаник і Марко Черемшина... Кожен із них виробив свій оригінальний стиль. Стефаник став творцем і неперевершеним майстром лаконічної за формою, драматичної за змістом соціально-психологічної новели... Марко Черемшина ... став ніжним ліриком у прозі. А Лесь Мартович продовжував і розвивав традиції докладного оповідання, але щедро скупав його у народному гуморі... Правда, був то переважно болісний сміх крізь сльози. В. Лесин

    Та частина Західної України між річками Прут і Черемош та Карпатами, що має назву Покуття, дала українському народові трьох прекрасних письменників: Леся Мартовича, Марка Черемшину і Василя Стефаника — вірних друзів ще з шкільних років, а з часом — побратимів по перу. Їх часто називають «покутською трійцею». Усі вони народилися в селянських сім’ях, зростали серед простого бідного люду й добре знали його печалі та радощі. У їхній літературній спадщині знайшла висвітлення бурхлива доба кінця ХІХ–початку ХХ століть. У цей час Галичина, Буковина і Закарпаття були у складі Австро-Угорської монархії, правлячі кола якої нещадно експлуатували українців. На сторінках своїх творів, ніби на кам’яних брилах, ці письменники висікали історію народу, історію відчаю, злиднів, пошуків кращої долі. На жаль, поки що палітра відображення художнім словом життя цих митців невелика — лише три книжки. Одну із них тобі адресує письменник В. Бандурак. У 1944—1948 рр. йому довелось учителювати в селі Торговиці Городенківського району, що на Івано-Франківщині. Там народився і провів дитячі роки відомий український письменник-сатирик Лесь Мартович. В. Бандураку пощастило зустрітися зі старожилами, які пам’ятали чимало подробиць із життя славного земляка. Їхні розповіді, а також скупі документальні відомості, що збереглися про цю непідкупну, товариську й дотепну людину, лягли в основу книжки «Оповідання про Леся Мартовича» (Ужгород: Карпати, 1977.– 140 с.). З добрим усміхом оповідає автор про перші шкільні пригоди малого, непосидючого та допитливого Леся. Вірний товариш, він завжди намагався допомогти у скрутну хвилину чи виручити із біди своїх приятелів. Тож не дивно, що був верховодою й тоді, коли обтрушували рясну грушу в саду отця Василія (дуже вже нещадно карав він учнів за незнання Закону Божого), і тоді, коли викрали та втопили одяг жорстокого вчителя Вольського і тим змусили пихатого панича до вечора просидіти у ставку в надії, що надійде хтось із панського двору та врятує його від сорому. Та хіба тільки ці пригоди супроводжували Леся та його друзів крізь його дитинство!... А навчався Лесь найкраще за всіх, мав добру пам’ять та нестримний потяг до знань. Отож батьки й вирішили продовжити освіту сина. В одну із неділь Лесь із батьком запрягли коней та вирушили до Коломиї, щоб прикупити малому школяреві обнови та книжки. Отут цікава пригода і познайомила Леся Мартовича із Василем Стефаником.
     Невгамовний на витівки, розумний та добрий хлопець одразу ж сподобався Василю. І ні один з них до кінця життя не пожалкував про те знайомство на коломийській торговиці. Чомусь у біографіях видатних письменників завжди велику роль відіграє його величність випадок: сталося так, що перше оповідання Леся «Не читальник» потрапило до рук професора Грушкевича, учителя Коломийської гімназії, де навчалися Л. Мартович і В. Стефаник. За його сприяння незабаром оповідання було надруковане. М. Павлик, ознайомившись з цим твором, сказав: «Маємо свого Гоголя». Так розпочалась літературна біографія Л. Мартовича. А українське сатиричне слово в його особі досягло своїх вершин. Повністю про життєвий та творчий шлях цього письменника розповідає уже знайомий тобі Р. Горак у романі-есе «Лесь Мартович» (К.: Молодь, 1990.– 175 с., 8 арк.: фотоілюстр.– Б-ка юношества.– Сер. «Уславлені імена». Вип. 7). Не дивлячись на невеликий фактичний матеріал, відсутність детальної біографії, листів, спогадів, Р. Горак зумів відтворити живий, колоритний образ цієї самобутньої людини. Л. Мартович був від природи наділений гумором «вищого пілотажу», володів дивовижним талантом оповідача, супроводжував свої оповіді живою мімікою, приказками, а то й співом. Був легким у спілкуванні. Твори свої створював час від часу, ніби похапцем. Як сказав би спеціаліст у галузі соціоніки, це типовий екстраверт. Батько Л. Мартовича був сільським писарем, добре розумів важливість освіти і після народної школи продовжив навчання сина у Коломийській гімназії. Саме з цього періоду і починає свою розповідь Р. Горак. А далі – змальовує роки навчання письменника на юридичному факультеті Чернівецького університету, роботу у сільських та містечкових адвокатських канцеляріях, де він бачив людей з різних соціальних прошарків, різних переконань. І змальовував їх у своїх творах. Не милував і селян за їхню принизливу пасивність і покірність. На цю тему його нещадний памфлет «Винайдений рукопис про руський край». Напередодні першої світової війни Л. Мартович склав іспит на звання доктора права. Хотів відкрити власну адвокатську контору. Але цьому не судилося збутися — він був тяжко хворий і невдовзі помер. Поховали його далеко від рідного Покуття, на цвинтарі села Монастирка, сусіднього з селом Погариска, де жив письменник.
    Двадцять років по тому розшукали його забуту могилу, щоб нарешті поставити напис на пам’ятній плиті: «Лесь Мартович. Доктор права і кандидат адвокатури, письменник....». А в його рідному селі Торговиці побудовано музей Л. Мартовича, біля якого земляками встановлено погруддя письменника.
    Про життя Василя Стефаника поки що не написано художніх творів, крім поеми Марії Влад «Василь Стефаник» (Влад М. Вінок: Вірші та поеми.– К., 1984.– С. 80–109). Книжка В. Бандурака — єдина свого роду художня оповідь про навчання В. Стефаника у Коломийській гімназії. Лесь Мартович та Василь Стефаник познайомились із представниками селянського руху, стали учасниками таємного гуртка «Студентська громада». Спершу за це був виключений із Коломийської гімназії Л. Мартович, а невдовзі — ще двадцять учнів, серед яких і В. Стефаник.
    Згодом Мартович і Стефаник знайомляться з Марком Черемшиною — майбутнім «співцем Гуцульщини», «малим наслідником» І. Франка.
    Творчість В. Стефаника трагічна, незбагненна і пронизуюча. Його новели — то маленькі драми, сюжети яких узяті з життя. Це глибока туга за високим у людині.
    Народився письменник у селі Русові Снятинського району на Івано-Франківщині. Батько його був людиною не бідною, деспотичною, сина не розумів, часом кепкував з нього. Серце Василя було віддане ніжній і душевній матері. Спочатку він навчався в Коломийській гімназії, разом з Л. Мартовичем засновував по селах читальні з метою просвіти населення. Потім — навчання в Дрогобицькій гімназії, згодом — у Краківському університеті. Собою був високий, чорнобородий, вродливий, дуже подобався жінкам. Після Кракова до кінця життя мешкав у рідному Русові. До нього приходили за порадою, захистом, інколи — за медичною допомогою, хоч В. Стефаник не був прихильним до медицини і не став дипломованим лікарем. Він любив людей, щодня гомонів з ними про сільське життя-буття. Досконало знав сільське господарство, сам брався за чепіги. Протягом 1908—1918 рр., аж до краху Австро-Угорської імперії, був послом від Галичини в австрійському парламенті. Двічі письменник бував у Великій Україні (так у західних районах називали подніпрянську Україну): уперше 1903 р., на відкритті пам’ятника І. Котляревському, удруге 1919 р., під час знаменної події — злуки обох частин України в єдину.
    У Русові письменник займався господарством, брався за перо. І тоді на папір лягали лаконічні, вражаючої сили новели. Відома неймовірна вимогливість В. Стефаника до свого слова — сотні аркушів паперу, викинутих через одне слово, що не подобалось, десятки спалених творів. Про його творчість можна сказати, що у ній не було початкового періоду — він одразу став визначним. Одна за одною вийшли його збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Моє слово», у двадцяті роки — збірка «Земля».
    Тяжка хвороба затьмарила останні роки життя письменника. Він жив один: не було в живих дружини, сини також не жили при батькові. Син Кирило згадував: «Хоч по хворобі батько змінився, тяжко пересувався з палицею, сам із себе був невдоволений, найчастіше пересиджував на стільчику... розум мав твердий і блискучий». Це видно з написаних перед смертю трьох новел: «Гріх», «У нас все свято», «Червоний вексель». Не стало В. Стефаника у грудні 1936 р. Поховано його на сільському цвинтарі.
    Деякі періоди біографії письменника висвітлено у вищезгаданих книжках про Леся Мартовича.
    Марко Черемшина — літературний псевдонім Івана Юрійовича Семанюка. За твердженням його дружини Наталії Семанюк, цей псевдонім він вирішив прибрати для себе від назви річки Черемош, яку дуже любив. У книжці «Співець Гуцульщини» (Спогади про Марка Черемшину.– Ужгород: Карпати, 1974.– 119 с.: ілюстр.) дружина письменника тепло змалювала весь життєвий шлях цієї талановитої людини. Коли ти ознайомишся з цим виданням, відчуєш атмосферу того часу і того краю, тобі стане набагато зрозумілішою творчість цього письменника.
    Народився Марко Черемшина у селі Кобаки на Покутті в селянській родині. Як на свій селянський стан, його батько був освіченою людиною, любив багато читати і сам писав вірші. Тому і не пожалкував грошей на освіту сина. Спочатку Марко навчався у Коломийській гімназії, згодом — у Віденському університеті. Перша його новела «Керманич» була надрукована у гімназійні роки. У Відні письменник вивчив дев’ять іноземних мов, був гарним перекладачем. І вже тоді завдяки йому українською мовою «заговорили» кращі російські, болгарські, німецькі, угорські, французькі письменники. Після закінчення університету М. Черемшина працював адвокатом, жив у Снятині. Був людиною акуратною, дуже любив, щоб в оселі була зелень і пахло живицею: тоді відчувалися гори. У літературній творчості був оригіналом — міг одночасно працювати над кількома сюжетами. Авторка тепло згадує про дружбу письменника з В. Стефаником, Лесем Мартовичем, їхні зустрічі, що перетворювались на справжні літературні вечори. Марко Черемшина високо цінував друзів, боявся втратити їхню довіру навіть у дрібницях. Другим покликанням письменника, підкреслює його дружина, була турбота про людей, потрібних нашому народові. І розповідає про те, як зворушливо дбав письменник про В. Cамійленка під час його перебування у Снятині. Іван Юрійович дуже любив свій край, наповнений самобутнім гуцульським фольклором із збереженими у ньому елементами релігійних вірувань, зашифрованими символами, багатством лексики. На свята був серед людей, збирав нові сюжети, що згодом випливали у новелах («За мачуху молоденьку», «Марічку головка болить» та ін.). Авторка розповідає про велику радість письменника, коли в Радянській Україні у видавництві «Книгоспілка» за редакцією М. Зерова вийшла друком його збірка «Село вигибає» . Адже це було свідченням визнання його творчості всією Україною. Помер письменник від серцевого нападу в рідному селі Кобаки. Поховано його у Снятині. Н. Семанюк організувала музей у будинку письменника, а у Кобаках серед лип і смерек височіє пам’ятник Маркові Черемшині.

Попередня Наступна