Світові бестселери – українським дітям

Микола Миколайович Баєр (1886–1964) — український громадський та політичний діяч, поет, перекладач, природоохоронець. У різних джерелах фігурує ціла низка різних варіантів написання його прізвища: Баєр, Бейєр, Байєр і навіть Байнер.

Народився 4 грудня 1886 року в німецькій родині інженера-землеміра в с. Бобрик тодішньої Харківської губернії, нині Сумщина.

Після завершення Катеринославської реальної школи, у 1904 році вступив до Московського межового (геодезичного) інституту. Він віддав усе життя природоохоронній справі.

Від 1906 року публікував поезії, пізніше виступав як талановитий перекладач творів Ернеста Сетона-Томпсона («Лобо, король вовків на Корумпо», «Наші приятелі. Оповідання про собак»). У 1918 році у Полтавському видавництві надруковано переклад казки В. Гауфа «Альманзорові пригоди». Микола Баєр упродовж кількох років також друкувався у журналах і газетах «Рідний край», «Селянське слово», «Українська хата», «Червона правда».

Відбував політичне покарання. Працював бібліотекарем у колонії для ув'язнених. Після звільнення прожив зовсім небагато. У 1964 році помер у Харкові в лікарні.

У 1906 році опубліковано переклади двох творів Джонатана Свіфта: «Подорожі Гулівера до краю Ліліпутів» та «Подорож Гулівера до краю великанів», які скорочено спеціально для прочитання дитячою аудиторією.

Перший твір виходить у перекладі В. В-ра у Львові у Видавництві Руського товариства педагогічного, заснованому 1881 року з метою вирішення проблем навчання українського населення (початкове, середнє шкільництво, вища школа) та надання моральної і матеріальної допомоги учням і студентам.

«Подорож Гулівера до краю великанів» опублікувала друкарня Наукового товариства імені Шевченка; переклад спирався на вже існуючий переклад німецькою мовою Фр. Камберіа. На сьогодні невідоме справжнє ім'я Василя В-ра (або В. В-ра), але його переклади ще й досі читають українські дітлахи.

Софія Стефанівна Вольська (1894–1946) — українська громадська діячка, перекладачка з англійської та французької мов, філолог.

Софія Вольська народилася на Канівщині у 1894 році в родині українізованих поляків Стефана та Францішки Вольських. Освіту дівчина отримала в католицькій школі при монастирі Святого Онуфрія у Львові. Згодом навчалася за кордоном у Франції та Великій Британії.

Софія Вольська стала першим перекладачем на англійську мову драматичної поеми Лесі Українки «Вавилонський полон», виданої у Великій Британії та США у 1916 році. З 1918 року Вольська працювала перекладачем у Міністерстві закордонних справ УНР у Відні.

1922 року у Львові в перекладі Софії видано українською мовою роман Артура Конан-Дойла «Загублений світ». У 1926 році в Києві видавництвом «Книгоспілка» видана книга братів Жерома та Жана Таро «Пригоди Самби Діуфа» в українському перекладі Софії Вольської-Мурської.

Померла Софія Стефанівна у 1946 році, похована в Мюнхені на цвинтарі Вальдфрідгоф.

Микола Кіндратович Вороний — український письменник, перекладач, театральний режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Псевдоніми й криптоніми: Арлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М. В., К-ич М, М-У-ко та інші.

Народився в родині ремісника 6 грудня 1871 року на Катеринославщині. Навчався в Харківському, а пізніше в Ростовському реальних училищах. Згодом продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

У Львові познайомився з Іваном Франком. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Житє і слово».

Перші поетичні твори написав, навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав 1893 року (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада». 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля».

Микола Вороний — автор низки літературознавчих статей, театральних рецензій. У його спадщині значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

1934 року Миколу Вороного заарештовано як польського шпигуна. У червні 1938 року — розстріляний.

Згідно з офіційними бібліографічними реєстрами, каталогами провідних бібліотек та історико-літературними дослідженнями, перекладач, який підписався криптонімом «Г. М.» у виданні «Робінзон Крузо» 1929 року, офіційно вважається невідомим (неідентифікованим).

Однак, аналізуючи життєвий шлях родини Матвійчуків та видавничу практику Галичини міжвоєнного періоду, можна з надзвичайно високою ймовірністю стверджувати, що за криптонімом «Г. М.» приховується саме Галина Матвійчук (дівоче прізвище — Скварко), відома як Галя Коробочка.

1. Точний збіг ініціалів. Ініціали «Г. М.» повністю відповідають імені Галини Матвійчук. Після одруження з видавцем Миколою Матвійчуком вона активно допомагала йому в роботі й у пізніших виданнях підписувалася вже новим прізвищем — наприклад, як Галя Матвійчукова у підручнику «Перша книжечка. Український повістковий буквар» (1939).

2. Прямий зв'язок із цією ж книжковою серією. Галина Скварко (ще під своїм дівочим дитячим псевдонімом Галя Коробочка) зробила переклад оповідання Бенедикта Герца «Пригоди качурика» (1927). Саме ця книга започаткувала серію «Золота бібліотека української дитини» як Випуск 1. Роман «Робінзон Крузо» (1929) вийшов у цій же серії як Випуски 4–8 і накладом того самого Миколи Матвійчука.

3. Економіка та конфіденційність сімейного видавництва. У Галичині 1920–1930-х років дрібні українські видавництва часто залучали членів родини до перекладу світової класики, щоб заощадити на гонорарах стороннім авторам. Використання криптонімів типу «Г. М.» було стандартним інструментом для збереження скромності та захисту приватного життя родини від зайвої уваги польської адміністрації.

Таким чином, хоча академічна бібліографія через брак прямих архівних документів досі обережно маркує перекладача «Робінзона Крузо» 1929 року як «невідомого», всі непрямі біографічні та контекстуальні докази вказують на те, що цей переклад виконала Галина Матвійчук (Скварко / Галя Коробочка).

Галя Коробочка — це дівочий творчий псевдонім Галини Скварко (після заміжжя Матвійчук), відомої як українська перекладачка та культурна діячка діаспори середини XX століття. Вона була не просто перекладачкою дитячої літератури, а й безпосередньою соратницею свого чоловіка — видатного західноукраїнського педагога, редактора та видавця Миколи Матвійчука.

Творча участь Галини у видавничих проєктах чоловіка була значною, хоча тривалий час залишалася в тіні. Окрім «Пригод качурика», її внесок офіційно зафіксований на титульних аркушах інших знакових видань. Зокрема, у популярному міжвоєнному підручнику «Перша книжечка. Український повістковий буквар» (останнє видання — Львів, 1939) зазначено, що дидактичні та художні тексти були опрацьовані «при співучасти Галі Матвійчукової».

Видання «Пригод качурика» у 1927 році започаткувало масштабну видавничу серію «Золота бібліотека української дитини» (Випуск 1) під редакцією Миколи Матвійчука. Оригінальний твір належить Бенедикту Герцу (Benedykt Hertz, 1872–1952) — видатному польському письменнику, сатирику та байкарю, який славився своїми антропоморфними дитячими казками про тварин та птахів. Використання колоритного псевдоніма «Галя Коробочка» підкреслює її прагнення говорити з дитиною близькою, живою та невимушеною мовою.

Подальша доля видання яскраво ілюструє роль української еміграції у збереженні рідкісної книги. У 1965 році в Нью-Йорку діаспорне видавництво «Говерля» здійснило друге, повністю ілюстроване видання «Пригод качурика», зберігши автентичний текст перекладу Галі Коробочки.

Ця книга є символом родинно-творчого тандему Галини та Миколи Матвійчуків і зразком того, як українська дитяча література розвивалася у європейському контексті, долаючи кордони та десятиліття завдяки зусиллям української діаспори.

Найімовірніше, М. Григоріїв — це «робочий» псевдонім редакційного кола «Світу дитини», під яким найчастіше виступав сам Михайло Таранько або запрошений ним перекладач-педагог, чиє повне ім'я не афішувалося в офіційних реєстрах.

Грінченко Борис — письменник, перекладач, педагог, етнограф, історик, публіцист, громадський діяч, укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови», організатор і керівник «Просвіти». Свої твори підписував власним прізвищем або псевдонімами (Вартовий, Б. Вільхівський, М. Гримач, Немірич, Перекотиполе, Чайченко, В. Чайченко, Леонід Яворенко та ін.).

Народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. У 1874 році вступив до Харківського реального училища, але закінчити його так і не вдалося. Займаючись самоосвітою, вивчав німецьку та французьку мови. Згодом досконало оволодів чеською та польською, вивчав норвезьку та італійську.

Здобута самоосвіта дозволила скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті; у 1881 році він починає вчителювати в селах Харківщини, Сумщини, Катеринославщини, зокрема і у відомій народній школі Христі Алчевської.

Працюючи у Чернігівському губернському земстві, він організував єдине в Східній Україні видавництво, що випускало дешеву популярну літературу для народу. Щоб зекономити кошти, він і дружина взяли на себе коректуру та редагування рукописів. Загалом вони випустили у світ більше 45 видань.

Борис Грінченко переклав багато творів зарубіжної класики: Фрідріха Шиллера, Йоганна-Вольфганга Гете, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Едмондо де Амічіса та ін. У 1911–1913 роках Марія Грінченко видавала бібліотечну серію «Книжки пам'яті Насті Грінченко».

Борис Грінченко також створив скорочений переклад-переказ «Робінзона Крузо» у 1891 році українською (Київ, 1891 та Чернігів, 1894) під назвою «Робінзон. Оповідання про те, як один чоловік по чужих краях мандрував, і як він на острові серед моря жив. Записав Б. Чайченко».

Олекса Іванович Діхтяр (псевдонім Д. Аскело) — залишив помітний слід в українській літературі, адже він писав не лише власні твори, а й перекладав твори світових класиків.

Олекса Діхтяр народився 24 лютого 1886 року на Полтавщині у селі Кустолове. Отримав освіту спочатку у Новобузькій вчительській семінарії, а пізніше у Полтавському учительському інституті. У 1906 році почав вчителювати у Диканьці, тоді ж розпочав свій творчий шлях. Упродовж шести років з 1928 до 1934 працював методистом і викладачем української мови та літератури у Харківській промисловій академії.

До перших літературних спроб О. Діхтяр вдався ще у часи перебування в семінарії. Приїхавши до Полтави, він показав свій вірш Панасу Мирному й одержав схвальний відгук. Його твори друкували у періодичних виданнях, зокрема у «Рідному краї» та «Маяку».

Невідомо, де він навчився італійської мови, але вже у 1908–1909 роках 22-річний початкуючий письменник береться за переклад творів італійця Едмондо де Амічіса, і 1910 року в Києві виходить його перший переклад книжки «Батьки та діти». Згодом перекладає ще «Шкільні товариші» Амічіса, «Томову хижку» Г. Бічер-Стоу.

Також він зробив вагомий внесок у перекладацьку діяльність української культури, зокрема перекладав твори Марка Твена, Григорія Мачтета, Редьярда Кіплінга, Жуля Верна, Гі де Мопассана та інших.

13 серпня 1936 року у п'ятдесятирічному віці його не стало, похований на Монастирському кладовищі у межах Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.

Доманицький Василь Миколайович (псевдоніми: Вітер, Звенигородець, Колодянин, В. Колодянський, Василь Потребитель та ін.).

Василь Доманицький народився 19 березня 1877 року в селі Колодисте Звенигородського повіту на Київщині, в багатодітній сім'ї священника. Походив із давнього шляхетського роду з маєтку Доманово на теренах Польщі. У Києві закінчив Четверту чоловічу гімназію (1895), історико-філологічний факультет Університету св. Володимира (1900). Учителював у Київській приватній гімназії Г. Валькера.

В. Доманицький здобув визнання як різнобічний учений з енциклопедичними знаннями. Він зробив помітний внесок у розвиток бібліографії, автор багатьох праць з історії України.

Суттєвий внесок В. Доманицький зробив у становлення наукового шевченкознавства. Він одним із перших порушив питання про повне видання творів Т. Шевченка. Ретельно дослідив усі прижиттєві та посмертні видання поета, а також його 270 автографів, упорядкував хронологію, вперше опублікував ряд невідомих віршів Тараса Шевченка.

Перу Доманицького належать численні замітки, статті, бібліографічні огляди, рецензії, наукові дослідження, фольклористичні записи й розвідки, етнографічні нариси, статистичні описи, спомини тощо. Він володів кількома іноземними мовами, працював з іноземними науковими працями, архівами.

Він прожив усього 33 роки, але залишив по собі велику спадщину. Помер в Аркашоні (Південна Франція) 10 вересня 1910 року.

Сергій Єфремов — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, публіцист, один із творців української журналістики. Часто підписував свої публіцистичні статті різними псевдонімами: Ромул, Spectator, С. Охріменко, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Липовчанин, Земець, Киянин, Гр. Лановий та ін.

Народився 18 жовтня 1876 року в селі Пальчику на Київщині у родині священника. У 1891–1896 роках навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету святого Володимира.

Єфремов був одним із найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Він вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея».

Надрукував загалом близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав низку монографічних нарисів, присвячених творчості видатних українських письменників.

Репресований 1930 року в результаті сфабрикованого процесу Спілки визволення України. Посмертно реабілітований 1989 року.

Роман Михайлович Завадович — український письменник, журналіст, редактор, культурно-освітній діяч, педагог, пластун. Свої праці підписував криптонімами та псевдонімами: М. М., Роман зі Славної, Фортіссімо, Роляник, Володимир Переяславець, М. Мамороський та інші.

Народився 18 грудня 1903 року в с. Славна, нині — Зборівського району, що на Тернопільщині. Закінчив початкову школу. Вчився у гімназіях Золочева і Тернополя. В 1920 році вступив до Українського таємного університету у Львові. Пізніше студіював славістику у Львівському державному університеті.

Належав до «Гуртка студентів-українців» та до літературного об'єднання «Листопад». Займався культурно-освітньою працею у селах Золочівщини, засновував читальні «Просвіти», гуртки «Рідної школи» і «Сільського господаря». Дебютував у літературі віршем «Святий Миколай» у львівському двотижневику «Світ дитини» (15 грудня 1920 року). Переклав із німецької твори Вільгельма Буша, якого було визнано «класиком німецького гумору».

У 1939–1941 роках викладав українську мову та літературу в середній школі у Золочеві. У 1940–1943 роках видав «Пригоди Гномика», «Чародійні музики», прозову казку «Зимові царівни».

1949 року емігрував до США. Входив до редакційної колегії журналу для дітей «Веселка». Поезії, сценічні картини та інші художні твори, статті друкував у журналах «Дажбог», «Дзвони», «Літературно-науковий вісник», «Молода Україна», «Сонечко», «Юні друзі» (Лондон), «Євшан-зілля» (Торонто), «Мій приятель» (Вінніпег), «Веселка» (США), «Наше Життя» (Філадельфія), «Овид», «Вільне слово» (Сідней) та інших.

Помер 31 травня 1985 року в Чикаго.

Марія Загірня (Грінченко) — українська письменниця, перекладачка, просвітянка. Псевдоніми та криптоніми: М. Загірня, М. Чайченко, М. Доленко, П. З. Р-ой та інші.

Марія народилася 13 червня 1863 року в Богодухові, нині — Харківська область. Після закінчення земської прогімназії у 1881–1884 роках працювала у місцевій народній школі. У 1883 році в м. Зміїв на літніх педагогічних курсах знайомиться із Борисом Грінченком.

Марія Загірня — авторка віршів, збірок оповідань, повісті «В шахтах», науково-популярних брошур, спогадів про І. Нечуя-Левицького, В. Самійленка, численних перекладів Г. Ібсена, М. Метерлінка, Г. Зудермана, К. Гольдоні та ін.

З 1906 року працювала в газеті «Громадська думка», а ще секретарем журналу «Нова Громада». Одна із засновниць товариства «Просвіта», розробляла статут, згодом працювала у його видавничій комісії. У 1910–1918 роках керувала видавництвом ім. Бориса Грінченка.

У 1919–1920 роках Марія Миколаївна співпрацювала з Державним видавництвом України, яке випускало рідною мовою дитячий журнал «Весняні хвилі», брала участь у створенні «Шкільної бібліотеки». Готувала й редагувала повне зібрання творів Б. Грінченка у видавництві «Книгоспілка» (Харків).

Життя М. Загірні раптово обірвалося 15 липня 1928 року.

З посиланням на фундаментальну працю Олексія Дея «Словник українських псевдонімів та криптонімів» (1969) за ініціалами «Гр. З-ва» (або «Г. З-ва») приховується український перекладач Г. Зайцев. Також криптонім розкривається у виданні «Українська дитяча книга 1920-х років у фондах Педагогічного музею України».

Саме перекладач Г. Зайцев наприкінці 1920-х років подарував українським читачам перші переклади видатних анімалістичних оповідань Ернеста Сетона-Томпсона.

Загалом у харківському кооперативному видавництві «Книгоспілка» наприкінці 1920-х вийшли три оповідання Ернеста Сетона-Томпсона: «Літун № 2590» (перше видання — 1928 р., друге — 1930 р.) у перекладі Гр. З-ва, під редакцією Олекси Слісаренка та з художнім оформленням обкладинки від харківського графіка Бера (Бориса) Бланка; «Слідами оленя» (оригінальна назва «The Trail of the Sandhill Stag», 1928 р.) — також у перекладі Гр. З-ва; «Темногривий Біллі. Історія одного вовка» (1928 р.) — оповідання вийшло в тій самій серії; хоча на титулі перекладач не зазначений, уся серія видавалася під кураторством Олекси Слісаренка та належала до перекладацької праці Г. Зайцева.

Ці три видання фактично склали унікальну мінісерію перекладів Сетона-Томпсона в радянській Україні кінця 1920-х років, яка вирізнялася високою культурою редагування та книжкового оформлення.

Переклади виходили під безпосередньою редакцією відомого українського письменника доби Розстріляного відродження Олекси Слісаренка. Використання криптонімів (як-от «Гр. З-ва») часто було пов'язано з тим, що переклади здійснювалися працівниками самого видавництва або їхніми родичами, які прагнули уникнути зайвої публічності.

Інших перекладів чи оригінальних творів Г. Зайцева в бібліографічних реєстрах міжвоєнного періоду не зафіксовано, і його постать досі залишається маловідомою та загадковою для істориків літератури.

Ільтична Марія перекладала з німецької, французької. Біографічні відомості відсутні.

Надія Костянтинівна Кибальчич (псевдоніми і криптоніми: Надія К., Н. К., Н. Максименко) — українська письменниця.

Народилася 26 квітня 1878 року в с. Ясногород на Житомирщині в родині дрібних дворян. У дитинстві жила на Полтавщині. В 1894 році майбутня письменниця закінчила Лубенську гімназію.

З 1899 року почали друкувати твори Надії Кибальчич у журналах та альманахах. Після повернення з Італії, де проживала майже п'ять років, Н. Кибальчич оселяється на Київщині, пише ряд поезій, оповідань, спогадів-вражень про італійське життя. У 1913 році виходить у світ збірка віршів під назвою «Поезії», а через рік книжка оповідань.

Тематика творів Надії Кибальчич досить різноманітна. Ідеал письменниці — гармонія природи, живого світу і людської душі. Перекладала з італійської, французької, німецької літератури, писала оповідання для дітей («Спогади кота Сивка», «Малий Ніно»). Авторка «Споминів про Б. Грінченка». Дружила і листувалася з Лесею Українкою та Іваном Франком.

Відійшла у вічність 29 листопада 1915 року.

Василь Королів-Старий (1879–1943) — український громадський діяч, письменник, публіцист, видавець, художник. Справжнє ім'я — Василь Костьович Королів.

Народився в с. Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині 4 лютого 1879 року. Навчався в Полтавській духовній семінарії, продовжив освіту в Харківському ветеринарному інституті. Працював ветеринарним лікарем, видав популярний посібник з ветеринарії.

Згодом журналістика та видавнича справа стають основними в діяльності молодого літератора: він працював редактором у видавництві «Час», редагував журнал «Книгар», що виходив у Києві.

У 1919 році Королів-Старий виїхав до Чехо-Словаччини, де викладав в Українській сільськогосподарській академії в Подебрадах і водночас займався літературною творчістю. За кордоном почав писати й художні твори. У 1920-і роки з-під його пера виходять: роман «Хмелик» (Прага, 1920), збірка казок «Нечиста сила» (Каліш — Київ, 1923), п'єса-казка «Русалка-жаба» (Львів, 1923) та ін.

Майже чверть століття письменник перебував за межами України. Завершив свій життєвий і творчий шлях у місті Мельнику (Чехія) 11 грудня 1943 року.

Кривинюк Михайло Васильович — український філолог, викладач, перекладач, лексикограф, інженер за фахом, просвітянський, громадський діяч.

Народився в селі Гнійниця Плужненської волості Острозького повіту у 1871 році в сім'ї поміщицького садівника. Початкову освіту отримав у парафіяльній школі, згодом навчався в Острозькій (до 1891) і Житомирській класичних гімназіях. У 1893 році зарахований студентом медичного факультету Київського університету Св. Володимира. 1894 року перевівся на природничий відділ фізико-математичного факультету. За причетність до соціал-революційних гуртків та розповсюдження нелегальної літератури його виключили з університету.

Через заборону навчання виїхав 1900 року у підавстрійську Галичину. 1901 року переїздить до Львова, де вступає на механічний відділ Львівської політехніки. З 1905 року жив у Празі. Згодом повернувся у Київ і влаштувався у відділ комерційного банку. Співпрацює в київській «Просвіті». 1914 року переїздить до Катеринослава. У 1919–1920 роках викладає чеську мову в Катеринославській українській гімназії, у 1920–1921 читає природознавство в Чаплинській підготовчій школі.

Видав у Катеринославі низку творів для дітей у власному перекладі, зокрема з англійської — «Зайцеві пригоди» (1917) та «Бінго. Історія мого собаки» Е. Сетона-Томпсона, «Щасливий принц» О. Вайлда; з німецької — «Рюбенцаль» І. Музеуса; з чеської — «Дога» В. Бенеша, «Щастя й Розум» у записі К.-Я. Ербена та «Чеські оповідання для дітей» (з дружиною; усі надруковані 1918 р.).

1921 року із родиною переїхав у м. Могилів-Подільський, у 1924 році — в Київ. Як науковець-лексикограф у 1926 році брав участь в укладанні словників в Інституті української наукової мови ВУАН.

1929 року заарештований за звинуваченням у причетності до антирадянської контрреволюційної організації, засуджений 1930 року до 3-х років ув'язнення умовно. Трагічно загинув 1 вересня 1944 року. Могила Михайла Кривинюка не збереглася. Посмертно реабілітований у 1989 р.

Ольга Петрівна Косач-Кривинюк народилася 26 травня 1877 року в Новограді-Волинському. Походила з роду Драгоманових-Косачів. Донька Олени Пчілки, сестра Лесі Українки, її дядько — Михайло Драгоманов.

Ольга Петрівна мала сприятливі умови для свого виховання. Чудова природа рідної Волині, пізніше — життя у Києві в оточенні українських видатних діячів, життя у Колодяжному, а починаючи з 1899 року — на хуторі Зелений Гай коло Гадячого на Полтавщині, живий зв'язок зі своїм народом — усе це виховувало велику любов до України, до рідного народу.

У 1897 році закінчує Київську жіночу гімназію із золотою медаллю. Ще один рік навчається у додатковому восьмому класі, поглиблюючи знання з математики. Блискуче склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Санкт-Петербурзі. У 1906 році Ольга закінчила Жіночий Медичний інститут, який за тих часів був єдиним навчальним закладом, де жінка могла здобути вищу медичну освіту.

Не маючи змоги одержати улюблену роботу лікаря на рідному Поліссі, нарешті знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам'янці біля Катеринослава — на посаді земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики Ольга займається літературою, виступає на сторінках преси здебільшого під псевдонімом Олеся Зірка. Ще у 1889 році в журналі «Зоря» опублікований її переклад фінської легенди «Святочна мова». Своїм перекладацьким пером Ольга Косач-Кривинюк торкнулася французької, польської, чеської прози. Зокрема перекладала Ч. Діккенса, Г. Х. Андерсена, Р. Кіплінга, В. Гюго, Е. Ожешко та інших.

У 1921 році переїхала до Могилева-Подільського і розпочала свою нову діяльність — учительську. Викладала українську мову. У 1924 році вона повернулася в Київ, де працювала в середній школі № 20. У 1929 році залишила педагогічну роботу і перейшла до наукової медичної бібліотеки, де працювала на посаді бібліографа.

У 1944 році переїхала до Праги, але згодом перебралася зі своїми дітьми далі — у табори ДіПі у м. Авґсбурзі (Німеччина). Надломлена тяжкою невиліковною хворобою і нервовими стресами, Ольга Петрівна померла у таборах для переміщених осіб 11 листопада 1945 року.

Людвіг Сідлецький — український письменник польського походження, політичний діяч, учасник українського підпілля в часи Другої світової війни. Народився 9 квітня 1878 року в Іркутську в польській родині, яку вислали до Сибіру за участь у повстанні 1863 року. Вивчив українську мову за українським перекладом Біблії. Дитинство минуло в родовому маєтку біля Злотополя на Кропивниччині.

У 1899 став студентом Львівської політехніки, але ненадовго. У 1905 році за поширення прокламацій висланий на три роки на Північ, однак втік із заслання і, взявши з собою шестилітнього сина Гнатка, емігрував до Бразилії. З часом повернувся в Україну.

З 1924 року проживав у Львові, працював в адміністрації маєтків архієпископа Андрея Шептицького. У 1933–1936 роках мешкав у Варшаві і працював відповідальним редактором часопису «Рідна Мова», який редагував Іван Огієнко.

Писав прозу під псевдонімами (Людвіґ Ґжимала Сідлецький, Людвик Ґжимала-Сєдлєцький, «Сава Крилач»). Крім автобіографічних повістей Крилач видав книги «Перші вогні в Полтаві», «Із книги гордих дум», перекладав Джозефа Конрада, Джека Лондона, Корнеля Макушинського та інших авторів, поезії публікував у журналі «Шлях» (1918) та «Український Скиталець» (1922).

За деякими відомостями під час німецької окупації був директором місцевого Лігеншафту в смт Чернелиця на Городенківщині (Покуття), співпрацював з УПА, застрелився в криївці у 1944 році разом із дружиною, оточений радянськими військами.

Софія Кулик (псевдонім: Софія Куликівна) — письменниця, перекладачка, публіцистка. Народилася 31 травня 1899 року в с. Старі Кути на Косівщині у сім'ї адвоката Данила Кулика та Марії Загаєвської.

Закінчила початкову школу в Кутах, згодом виховувалася у німецькому пансіонаті у Чернівцях, де вивчала німецьку, французьку та англійську мови. 1920 р. успішно склала у Львові гімназійну матуру для отримання права вступу до університету. У 1929 році переїхала до Коломиї.

Художні переклади (з французької й англійської) Софії друкувались на шпальтах часописів «Вістник», «Дзвіночок», «Діло», «Літературно-Науковий Вістник», «Нова Хата», «Світ Дитини». Також вона є авторкою окремих книг перекладів для дітей. Переклала «Алі-Баба та сорок розбійників» (1922), «Оповідання південного моря» (1924) Джека Лондона, «Різдвяна ніч» (1924) Чарльза Діккенса, «Мої знакомі (нариси з життя звірів, яких я знав)» (1925) Е. Сетона-Томпсона. Публікувала пізнавальні статті з географії та зоології. У пресі підписувалася як С. Куликівна.

Померла Софія Кулик 22 серпня 1983 року в м. Коломия Івано-Франківської області.

Антін Лотоцький — талановитий письменник, перекладач, журналіст, видавець, педагог й громадський діяч. Власні твори підписував псевдонімами: Я. Вільшенко, Вуйко Тонцьо, Тото-Долото, А. Бей, Лотан, Я. Ярославенко, Мубал та ін.

Народився 13 січня 1881 р. у с. Вільховець на Тернопільщині в сім'ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького. Літературний талант проявився рано: уже під час навчання в Бережанській українській гімназії він разом із братом Володимиром видав гумористичний журнал «Небелиці».

Надалі здобував освіту у Львівському університеті на філософському факультеті, слухав курс лекцій з історії України. Згодом жив і працював у Рогатині, викладав у школі.

Займався літературною працею, співпрацював із редакцією щоденника «Діло». Паралельно співпрацював зі львівським часописом «Світ дитини» — жодне число журналу не обходилося без його віршів, оповідань, драматичних сценок, краєзнавчих оповідань. Володіючи багатьма іноземними мовами, Лотоцький активно займався перекладами світової дитячої літератури.

У його доробку близько 13 книг оповідань, сценічних картин, віршів, повістей. У творах проявилося життєве кредо письменника — розповідати дітям про події героїчної та складної історії українського народу, виховувати любов до рідного краю.

Помер 28 травня 1949 року, похований у Львові на Личаківському кладовищі. Повернення творчості Антіна Лотоцького до сучасних читачів активно розпочалося у 1991 році. Серед найвідоміших творів — «Смертне зілля», «Руслан і Либідь», «Було колись на Україні», «Княжа слава», «Михайло-Семиліток». Його творчість випала з уваги українського літературознавства лише тому, що він добровільно став у лави Українських Січових Стрільців у 1914–1920 роках.

Твір О. Уайльда «Зоряний хлопчина» побачив світ у 1920 році в перекладі Михайла Лотоцького у видавництві «Світ дитини» (Львів).

Михайло Львович Лотоцький — український громадський діяч, журналіст. Друкувався під криптонімами Л., М. Л.

Народився 14 листопада 1885 року в Ценеві поблизу Бережан на Галичині, нині Козівської селищної громади, Тернопільського району, в сім'ї педагога і письменника Лева Лотоцького.

Під час навчання в Бережанській гімназії вступив до таємного гуртка «Молода Україна». Середню освіту завершив у Рогатині, а вищу здобув у Львові. З 1909 року упродовж 30 років працював у львівській газеті «Діло» до закриття її радянською владою у 1939 році.

Після радянсько-німецької війни 1941–1945 років емігрував на Захід. З 1948 року переїхав з родиною до США, де оселився у Філадельфії. Відтоді та до самої смерті працював кореспондентом газети «Свобода», здобув славу завдяки своїм оригінальним та ґрунтовним статтям, вважався найвидатнішим та найпліднішим кореспондентом.

Помер 8 травня 1978 у Філадельфії. Похований на українському католицькому цвинтарі у Факс Чейсі. Мав братів: Антона (1881–1949) — учасника визвольних змагань, дитячого письменника, учителя та видавця; та Володимира (1883–1958) — громадського діяча, журналіста.

Любченко Аркадій Панасович — український письменник, драматург, перекладач та літературний критик.

Народився 8 березня 1899 року в селі Старий Животів Липовецького повіту Київської губернії (нині — село Новоживотів Оратівського району Вінницької області).

1912 року закінчив церковнопарафіяльну школу, 1918 року — Сквирську чоловічу гімназію. У 1918–1919 роках навчався на медичному факультеті університету Святого Володимира в Києві. У 1919 році працював за фахом у Тетієві.

Перші твори написав ще в шкільні роки, друкувався з 1918 року. В 1923 році переїхав до Харкова, де почав професійно займатися літературною діяльністю. З 1925 року входить до лав українського літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, обіймаючи посаду незмінного секретаря цієї організації. Друкувався у журналах «Червоний шлях», «Життя й революція» та іншій періодиці.

З 1941 року, в окупованому німцями Харкові, був редактором газети «Нова Україна». 1942 року переїхав до Києва. За станом здоров'я переїхав до Львова, певний час перебував у Моршині. З 1944 року емігрував із сином до Німеччини, поселився в Потсдамі під Берліном. Помер після операції 25 лютого 1945 року.

Малицька Костянтина Іванівна — письменниця, авторка підручників та художніх творів для дітей, перекладач, фахівець у галузі дитячої літератури та дитячого читання, бібліограф, редактор, публіцист, педагог, просвітителька, культурно-освітня діячка, подвижниця жіночого руху, поборниця дитячого книго- і пресовидання. Власні твори підписувала псевдонімами: Віра Лебедова, Чайка Дністрова, Горський Стефан, Кропивницька Віра, Лужанська Віра, Растик, Vanellus та ін.

Народилася 30 травня 1872 року у с. Кропивник Калуського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії (зараз Калуський район Івано-Франківської області). Походила з освіченої родини, де панували культ і шана до друкованого слова, з багатою домашньою бібліотекою.

Костянтина навчалася в народній початковій, згодом — 8-класовій виділовій дівочій школі (1879–1887). Продовжила навчання у Львівській учительській семінарії (1887–1891), яку закінчила з відзнакою. 1893 року успішно склала кваліфікаційний іспит до шкіл народних, а в 1895 — до вищих шкіл з математики, фізики і науки природи. Володіла англійською, російською, польською, норвезькою, шведською мовами.

Вчительський досвід набувала в школах Галичини, на Буковині у приватній дівочій школі ім. Шевченка у Львові.

В історію української літератури увійшла як авторка багатьох віршів і сценічних творів для дітей, самобутня майстриня оповідального жанру. Перші її поезії під псевдонімом Растик побачили світ у 1896 р. на сторінках дитячого часопису «Дзвінок». Згодом публікувалася в «Молодій Україні», «Зорі», «Світі дитинства», «Комарі», «Жіночій долі», «Назустріч».

Відома своїми перекладами з англійської, норвезької, російської та французької мов. Перекладала твори Е. де Амічіса, С. Лаґерлеф, Ж. де Лафонтена, А. Франса та ін. Окремими виданнями вийшли: Д. Дефо «Робінзон Крузо» (1903), «Оповідання з життя звірят» (1905), А. Гемс-Сельмер «На далекій півночі» (1907), Е. Берте «Маленькі школярики п'ятьох частин світу» (1908), Ґ. Ґаєрштам «Вакації над морем» (1925), З. Топеліус «Дар морського царя» (1927), Н. Ґарін «Дитячі літа Тьоми» (1929), Е. Г. Бренерт «Маленька вдова» (1932).

Померла К. Малицька у Львові, похована на Личаківському кладовищі. Більшість творів діячки за тоталітарного режиму вилучені й зберігалися у спецфондах; її ім'я тривалий час було відоме лише вузькому колу фахівців. 1990 року у видавництві «Веселка» вийшла вірш-пісня «Чом, чом, земле моя» під псевдонімом Віра Лебедова. В незалежній Україні твори письменниці з'явилися друком лише 2001 року, а повне зібрання творів — у 2011 р.

Максим Рильський (1895–1964). Класик української літератури, видатний поет і перекладач. Митець, який понад пів століття творив високу поезію, що вмістилася у понад 35 збірок. Поліглот, який знав 30 мов, з яких тринадцятьма володів вільно.

Народився 19 березня 1895 року в Києві. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім (з осені 1908 року) у приватній гімназії в Києві.

Після закінчення гімназії у 1915–1918 роках навчався на медичному факультеті Київського імператорського університету Святого Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, але через події революції й громадянської війни жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою.

У 1919–1929 роках учителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на «робітничому факультеті» Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти. 1931 року його арештували, і він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. У 1944–1964 роках був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України.

У творчості поета особливе місце займають переклади: він був не тільки надзвичайно талановитим перекладачем-практиком, а й вдумливим теоретиком, дослідником у галузі перекладознавства. Перекладацькою діяльністю почав займатися у двадцятих роках і працював до останніх місяців життя. Він дотримувався думки, що переклад — це співтворчість автора оригінального твору та перекладача, який, передаючи особливості стилю іноземного автора, не повинен губити власну індивідуальність.

Завдяки величезному творчому досвіду та енциклопедичним знанням Рильський був універсальним перекладачем, відрізнявся широтою охоплення іншомовних літератур. Але найбільшою його прихильністю була французька поезія та творчість польського поета Адама Міцкевича. Його адаптація «Пана Тадеуша» стала сенсацією не тільки в українському, а і в польському суспільстві. Також зробив переклади, незгірші за оригінали: «Король Лір» і «Дванадцята ніч» Шекспіра, «Орлеанська діва» Вольтера та інші.

Помер 24 липня 1964 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Софія Русова — педагог, засновниця перших дитячих садочків, голова департаменту дошкільної освіти Генерального Секретаріату УНР, активна діячка жіночого руху.

Софія народилася 18 лютого 1856 року у родинному маєтку в селі Олешня Чернігівської губернії та походила з аристократичної родини. Її мати була француженкою, а батько — шведом. Початкову освіту Софія Русова (у дівоцтві — Ліндфорс) здобувала вдома та вільно володіла чотирма мовами: французькою, англійською, німецькою та чеською.

Коли Софії виповнилося дев'ять років — Ліндфорси перебралися до Києва. Тут вона закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію у 1870 році. 1871 року разом із сестрою відкрила в Києві перший приватний дитячий садок, вихованцями якого здебільшого були діти української інтелігенції. У 1874 році одружилася з Олександром Русовим.

Софія насмілилась видати «Український буквар» (1906), незважаючи на заборону, а ще підручник «Початкова географія». Була співзасновницею педагогічного журналу «Світло», де опубліковано понад 100 її праць. Виступала на захист навчання українською мовою.

З 1909 року жила в Києві, викладала в Комерційному інституті, комерційній школі 1-го учительського товариства, Фребелівському інституті. Софія плідно працювала не тільки як педагог і вчений, а й як публіцист, літературознавець, мистецтвознавець, історик, перекладач.

У 65-річному віці Русова емігрувала до Праги — за кордоном вона продовжувала виявляти активну громадянську позицію. Померла 5 лютого 1940 року, похована на Ольшанському цвинтарі у Празі.

Володимир Свідзінський — український поет доби «Розстріляного відродження», перекладач. Народився 8 жовтня 1885 року на Вінниччині.

У 1899 році закінчив Тиврівське духовне училище. Навчався в Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському. Вільним слухачем 1907 року вступив на економічний відділ Київських вищих комерційних курсів, реорганізованих 1908 року в комерційний інститут. 26 січня 1913 року закінчив навчання, але державних іспитів не складав і тому диплома про вищу освіту не здобув.

У 1912 році в журналі «Українська хата» надруковано перший вірш Свідзінського — «Давно, давно тебе я жду…». Першу збірку «Ліричні поезії» видали 1922, пізніше були збірки «Вересень» (1927) і «Поезії» (1940, за редакцією Юрія Яновського). Збережену О. Веретенченком збірку «Медобір» (вірші 1927–1936 років) видали вже у 1975 році.

Важливе місце у творчості Свідзінського посідають казки за народними чи екзотичними мотивами. Ґрунтовна освіченість та незатребуваність власної оригінальної творчості спонукали поета звернутися до художнього перекладу. У перекладацькому доробку — твори двох античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан), а також зі староукраїнської. Перекладав з іспанської, французької, білоруської, вірменської, ромської.

Життя Володимира Свідзінського обірвалося трагічно в жовтні 1941 року.

Любомир Селянський (справжнє ім'я Іван Петришин) — поет, народний учитель, січовий пісняр, автор поезій, оповідань і наукових статей, виступав полум'яним популяризатором козацько-січової ідеї, був творцем низки січових пісень із характерними мотивами соціального спрямування та ідеї соборності України. Громадський діяч кінця ХІХ — початку ХХ ст. у Галичині.

Народився на Львівщині 1850 року. За професійним покликанням був педагогом. Тривалий час викладав у народних школах. За власні політичні переконання і проукраїнську позицію зазнав утисків від місцевих властей, через що завчасу вимушено вийшов на пенсію.

На початку ХХ ст. перебрався зі Львівщини на Покуття, присвятивши себе широкій культурно-громадській роботі. Зокрема в Коломиї редагував педагогічне видання «Прапор», а також співпрацював з часописами краю «Комар», «Зеркало», «Хлопська правда», «Зоря». Став одним із натхненників і співорганізаторів «Вистави Домашнього Промислу» у Коломиї восени 1912 року.

Окрім публіцистики, свій письменницький хист продемонстрував у жанрах художньої прози і поезії, займався перекладацькою діяльністю. На сторінках «Календаря для народу «Запорожець» виступав з популяризацією козацько-січової ідеї, представив низку авторських січових пісень. Зазвичай друкувався під псевдонімом Любомир Селянський.

Наприкінці свого життя поселився у Гвіздці, де вчителював у приватній українській школі ім. М. Шашкевича. В цьому містечку й відійшов у небуття 10 квітня 1913 року, знайшовши вічний спочинок на місцевому цвинтарі.

Юрій Сірий — це псевдонім Тищенка Юрія (Георгія) Пилиповича — українського видавця, публіциста, письменника, журналіста, перекладача, суспільного діяча. Свої творчі праці він підписував криптонімами та псевдонімами: С. Ю., Ю. А., Ю. С., Ю. Т-ко, Ю. Азовський, Галайда, Федір Гарах, Атанасій Дюльгеров, О. Кадило, Павло Лаврів, Ю. Сірий, Юр. Салтичинський.

Народився Юрій 4 травня 1880 року в селі Салтичія Бердянського повіту Таврійської губернії у селянській родині. Після закінчення народної школи та учительської семінарії працював учителем у родині письменниці Тетяни Сулими. Викладав у народних школах Бердянського повіту.

Згодом, переїхавши у Київ, був керівником редакції «Літературно-наукового вісника» (1907–1912), завідувачем редакції ілюстрованої щотижневої газети для селян і робітників «Село» («Засів») (1909–1912). Він був і одним із засновників видавництва «Українська хата» (1909), редактором видавництва «Лан» (1909–1913), директором видавничого товариства «Дзвін» (1911–1924).

Ю. Тищенко змушений у 1913 році виїхати за кордон. Деякий час перебував у США, де був організатором книгарні Українського народного союзу та співредактором газети «Свобода» (1914). За Української держави — відряджений Міністерством народної освіти до Австро-Угорщини та Німеччини для організації видання підручників для народних шкіл.

У 1919 році через брак паперу переніс видавництво «Дзвін» до Відня, де надрукував і передав в Україну 11 вагонів українських підручників, якими користувалися в школах до 1925 року. На еміграції утримував власні видавництва у Празі, Ужгороді, Мукачеві і Перечині. Один з організаторів Союзу українських журналістів і письменників у Відні (1919) та Союзу українських видавців (1920).

Юрій Тищенко є автором науково-популярних та дитячих книжок «Крим», «Світова подорож краплини води» (1910), «Про горобця, славного молодця» (1912), переказу казок Р. Кіплінга, оповідань Е. Сетона-Томпсона.

У травні 1945 року Тищенко мусив залишити Прагу. У 1950 році переїхав до США, де співпрацював із газетою «Свобода», редагував «Літературно-науковий збірник», був обраний членом-кореспондентом Української вільної академії наук у США. Помер 5 грудня 1953 року в Нью-Йорку.

Слісаренко Олекса Андрійович — український письменник, перекладач. Олекса Андрійович Снісар — таке його справжнє прізвище — народився 28 березня 1891 року на хуторі Канівцевий у Вовчанському повіті Харківської губернії (нині у складі села Шипувате Куп'янського району).

Вчився в Кучерівській сільськогосподарській школі та Харківському рільничому училищі. Працював агрономом. Учасник Першої світової війни. 1918 року переїхав у Київ.

З 1924 мешкав у Харкові, головний редактор видавничого відділу «Книгоспілки» і в 1928–1929 роках — співредактор часопису «Універсальний журнал».

Автор віршів і оповідань для дітей. У жанрі прози видав низку гостросюжетних, писаних за зразком англійських і американських новел, оповідань, повістей і романів кримінально-пригодницького жанру: «Бунт» (1928), «Зламаний ґвинт» і «Чорний ангел» (1929), «Хлібна ріка» і «Страйк» (1932). Теми й сюжети прозових творів взяті переважно з дореволюційного і революційного українського життя. Переклав твір Р. Кіплінга «Котуко. Повість із ескімоського життя» (1928).

Розстріляний 3 листопада 1937 в Карелії (урочище Сандармох).

Сергій Григорович Титаренко (1889–1976) — видавець і журналіст. Народився 19 жовтня 1889 року в місті Ічня, що на Чернігівщині.

Плідно працював у редакції педагогічного журналу «Світло» (1910–1914) і «Вільної української школи» (1917–1919). Був співзасновником видавництва «Криниця» (1912–1920). Обіймав посаду завідувача київського відділу Державного видавництва України. Очолював видавництво «Книгоспілка» (1924–1927) на посаді головного редактора. Працював у правлінні видавництва «Слово» (1922–1926).

Сергій Титаренко писав для дітей, з-під його пера вийшли книги «Дитяча розвага», буквар «Сонечко» (1918), читанки «Наша стежка» і численні статті. Займався перекладацькою діяльністю на засланні, а також після ув'язнення у 1929 році.

Емігрував та проживав у США. Помер 30 січня 1976 року.

Тодосів Василь (1892–1937) — політик, правник, громадський діяч. Химерик Василь Феодосійович, відомий у літературних колах як Тодосів Василь, народився у квітні 1892 року в с. Польове Липовецького повіту (нині — смт Дашів, Іллінецький район, Вінницька область). Василь з'явився на світ у багатодітній сім'ї малоземельних селян. Його численні родичі вибивалися із селянського стану то в учителі, то у волосні писарі, то в ремісники. Та найбільшу кар'єру судилося зробити Василю.

Навчався на кошти старшого брата, викладача в Київській духовній семінарії. Вступив до семінарії, але не закінчив її, вступивши з 4-го класу на юридичний факультет Варшавського університету. Закінчив його навесні 1914 року.

З 1919 по 1922 рік працював редактором у видавництвах «Основа» та «Книгоспілка». З 1922 року працював технічним завідувачем в акціонерному товаристві «Село-Книга». У 1923 — завідував книгарнею, з травня 1925 — випусковий коректор в Київському відділенні ДВУ (Державне видавництво України).

З 1917 по 1930 рік опублікував низку дитячих книг під псевдонімом В. Тодося.

15 жовтня 1930 року був заарештований, а 1931 — засуджений до висилки за межі України. У травні 1931 року знову заарештований в Бєлгороді та засуджений на 3 роки таборів. Достроково звільнений. У листопаді 1937 року арештований Маріупольським відділом НКВС. Засуджений до розстрілу й розстріляний імовірно 9 грудня 1937 року. Реабілітований 1989 року.

Іван Михайлович Труба (1878–1950) — громадський, політичний, культурний діяч, письменник, перекладач, книговидавець, педагог, доктор технічних наук.

Народився 9 вересня 1878 року у м. Гомелі. Походив із давнього козацького роду. Згодом його батьки переїхали до Сосниці Чернігівської губернії.

Іван закінчив із відзнакою реальне училище у Ромнах, склав іспити до Академії мистецтв і Технологічного інституту в Санкт-Петербурзі. Для подальшого навчання обрав інститут.

До 1906 року проживав у Полтаві, Харкові, Катеринославі, Черкасах. У 1907 році екстерном і з відзнакою закінчив Технологічний інститут і переїхав до Катеринослава, де займався викладацькою діяльністю — викладав математику, фізику та космографію.

Літературна творчість та видавнича справа — ще одна царина багатогранної діяльності Івана Труби. Його велика заслуга у виданні шкільної хрестоматії «Початкова читанка. Стежка додому» (у 1917–1918 роках окремими виданнями вийшли три частини), складеної і пристосованої для українських початкових шкіл Катеринославською спілкою вчителів під його редакцією. Дванадцять власних оповідань І. Труба вмістив у 2-й частині читанки — у них ідеться про народні свята, обряди, звичаї.

Були надруковані для дітей у перекладах казки класиків зарубіжної літератури: Г. Х. Андерсена «Ялинка», «Праведний суддя», «Царівна на горошині», братів Грімм «Дід з онуком», «Три пряшки-тіточки», В. Гауфа, Бехштейна, а також оповідання «Подорож на села», «Ходить сон коло вікон», «Багата кутя», «Перед Різдвом» та власні казки «Як гриби збирались воювати з жуками», «Пан Коцький» та інші.

На початку 1919 року Іван Труба виїхав із Катеринослава, перебував у Станіславі (тепер — Івано-Франківськ), потім виїхав до Відня і заснував українське видавництво «Стежка додому» (Катеринослав–Відень, 1918–1922). У 1922 році переїхав до Чехословаччини, де читав лекції з математики на інженерному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах.

Іван Михайлович Труба помер 7 червня 1950 року.

Книжечка казок із перекладом О. Федорової належить до серії видань української інтелігенції, що прагнула забезпечити можливість юних українців читати рідною мовою твори європейських класиків.

У Кам'янці-Подільському в останні місяці 1920 року у збірці «Бабусині казки» надруковані твори французької письменниці Жорж Санд: оповідання «Дуб, що розмовляє» та казка «Про що розмовляють квітки», переклад яких здійснила О. Федорова.

Іван Франко (1856–1916), більш відомий як письменник та поет, проте його літературний доробок нараховує велику кількість перекладів. Він заснував класичну школу українського перекладу, переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.

Франко почав перекладати ще під час навчання у старших класах гімназії і не залишав цю справу аж до останніх днів свого життя. Він знав польську, німецьку, грецьку, латинську, старослов'янську, чеську, російську, французьку, англійську, болгарську, угорську, італійську, ідиш.

Найбільше у творчому доробку письменника налічується перекладів античної літератури. Серед них: усі Гомерівські гімни, трагедія Софокла «Цар Едіп», твори римських поетів Горація і Вергілія. Також Франко є автором перекладу з давньоруської мови героїчної поеми 12 століття «Слово о полку Ігоревім» і середньовічної німецької епічної поеми «Пісня про Нібелунгів».

Окрім того, до спадку літератора увійшли переклади: з німецької — Гете, Генріха Гейне; з англійської — Вільяма Шекспіра, Джорджа Байрона, Чарльза Діккенса; з французької — Віктора Гюго, Поля Верлена, Еміля Золя; з іспанської — Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги; з американської — Марка Твена; з нідерландської — Мультатулі; з угорської — Калмана Міксата; з італійської — Данте Аліг'єрі, Джордано Бруно; з чеської — Карела Гавлічека-Боровського; з польської — Адама Міцкевича.

Франко також перекладав арабські казки зі збірки «Тисяча і одна ніч», староіндійські казки про тварин «Панчатантра» і працював над давньоіндійським епосом «Магабгарата». Перекладав Франко і з української — на польську та німецьку мову, зокрема твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша і Степана Руданського.

Перекладачем твору «При ватрі» Ф. Вольфа на українську мову був Іван Франко. Це переклад п'єси «An der Wag», яка була опублікована українською мовою у 1924 році у Львові видавництвом «Світ дитини».

До праці перекладача І. Франко підходив вкрай серйозно та вимогливо. Він усвідомлював, що українські переклади повинні бути високого художньо-естетичного рівня, щоб витримати конкуренцію з потужними сусідніми культурами в умовах білінгвізму (а то й полілінгвізму) в Україні.

Варвара Іванівна Чередниченко — відома українська письменниця, педагогиня, публіцистка, авторка історичних романів та творів для дітей, а також перекладачка.

Народилася 16 грудня 1896 року в Києві в сім'ї робітника. У 1913 році вона вступила на історико-філологічний факультет Київського Фребелівського жіночого педагогічного інституту, де вивчала педагогіку, психологію, літературу та інші дисципліни. Після 1917 року працювала на педагогічній роботі в Полтаві до 1923 року.

Через хворобу була змушена залишити службу і цілком присвятити себе творчості, деякий час навіть писала лежачи в ліжку. Пізніше переїхала до Харкова, де працювала консультантом із питань дошкільного виховання. З 1928 по 1938 роки проживала в Осетії, що значно вплинуло на її подальшу діяльність як перекладачки осетинської літератури.

Як українська письменниця вона дебютувала 12 лютого 1912 року з оповіданням «Грицева неділя» в журналі «Дніпрові хвилі». Варвара Чередниченко упорядкувала першу в Україні книжку для дошкільнят «Дзелень-бом!» (Київ, 1916), яка потім перевидавалася шість разів. Також вона видала книжку з дошкільного виховання «Захистки для селянських діток улітку» (1917). Її творча спадщина охоплює різноманітні жанри: історичні романи та повісті, твори для дітей, п'єси, публіцистичні статті, переклади.

Померла 22 квітня 1949 року в Києві.

Вероніка Черняхівська — перекладачка з п'яти європейських мов, поетеса, «зрубана гілка дерева Старицьких» — так назвав її дослідник біографії Юрій Хорунжий. Народилася 25 квітня 1900 року у Києві.

Змалку Вероніка Черняхівська захоплювалася літературою, іноземними мовами, музикою, театром, мріяла про сцену. 1 червня 1918 закінчила із золотою медаллю Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства.

Здобула фах інженера-економіста в Київському інституті народного господарства, вчилася на юридичному факультеті. Також навчалася на курсах іноземних мов. Творча натура вимагала реалізації в творчій сфері, тож працювала перекладачкою. Знала давньогрецьку, латинську, російську, французьку, німецьку, англійську мови.

Їй належать переклади українською мовою творів Джека Лондона, Еміля Золя, Чарльза Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана, також перекладала з німецької Франца Верфеля і французької Андре Спіра. Перекладала поезію, а також наукову медичну літературу.

Її власні поезії сповнені ліризму, глибини емоцій, романтики. Створила поему для дітей «Кап і Крап. Мандрівка двох крапельок води» — віртуозну за формою, зміною ритму і розміру, нестримною фантазією. Вірші друкувалися в альманахах «Гроно» та «Вихрь революции».

Восени 1929 року її вперше заарештували. 23 вересня 1938 року після другого арешту за сфабрикованими звинуваченнями у шпигунстві для Німеччини її розстріляли. Про долю Вероніки Черняхівської стало відомо лише у 1990 році, коли видали довідку про її реабілітацію.

Ганна Євгенівна Чикаленко-Келлер — українська журналістка, громадська діячка, перекладачка, бібліограф, публіцистка.

Народилася Ганна 11 жовтня 1884 р. у с. Перешори Херсонської губернії (нині — Подільський район Одеської області). До шкільного віку проживала в родинному маєтку. У 1894 році Чикаленки переїхали до Одеси, щоб дати дітям освіту. Ганну віддали навчатись до Одеської приватної дівочої гімназії С. Віденської.

У шкільні роки великий вплив на Ганну мав батько: заохочував її читати українські твори, приятелювати з однокласницями з українських родин, передплачував дітям український журнал «Дзвінок» (Львів), а згодом дозволяв читати й місячники «Зоря» та «Літературно-науковий вісник».

Після гімназії Ганна продовжила навчання за кордоном: спочатку студіювала природознавство в Лозаннському університеті у Швейцарії. Далі стала слухачкою літературно-історично-філософських студій у Парижі, вивчала літературу й філософію у Шотландії, закінчила Единбурзький університет. Закордонна освіта сприяла досконалому вивченню Ганною іноземних мов, що згодом стало у пригоді під час працевлаштування в Києві. Перекладала з французької та англійської мов на українську твори європейських авторів.

Померла в 1964 році в Женеві.

Юрій Андрійович Шкрумеляк (псевдонім Олександр Залужний) — український журналіст, поет, перекладач і дитячий письменник, січовий стрілець. Мав ще псевдоніми: Іван Сорокатий, Юра Ігорків, Ю. Підгірський, Смик, Гнотик, Олекса Залужний, Максим Цимбала.

Народився 18 квітня 1895 року в селищі Ланчин Станіславського повіту Королівства Галичини та Лодомерії, що належало до складу Австро-Угорської імперії (нині це Надвірнянський район Івано-Франківської області). Родина була селянською і дуже бідною — малий Юрій ходив до школи босим і голодним. Вчився він наполегливо й успішно закінчив Коломийську гімназію.

У міжвоєнний період Юрій Шкрумеляк мешкав у Львові, отримав вищу освіту у Львівському та Празькому університетах, а також у нелегальному Українському таємному університеті, який функціонував в умовах польської окупації Галичини. У цей час він працював дитячим вихователем, журналістом, редактором. Найплідніший період був пов'язаний із роботою у видавничому концерні «Українська преса».

Юрій Шкрумеляк реалізувався насамперед як дитячий письменник. Перший вірш надрукував 1915 року у Відні. Автор понад 30 книг для дітей (найвідоміші «Юрза-Мурза» (1921), «Записки Івася Крілика», «Стрілець Невмираха», «Мова віків» та (під псевдонімом Юра Ігорків) «Історії України для дітей» у чотирьох частинах). Численні переклади зі світової класики, пристосовані для малого читача («Казки з 1001 ночі», «Алядин і чарівна лямпа», «Історія про малого Мука», «Пригоди мореплавця Сіндбада» та ін.).

У 1920–1930 роках — співробітник видавництва «Світ дитини». У 1928–1939 — співробітник видавничого концерну Івана Тиктора, головний редактор і фейлетоніст (псевдонім Іван Сорокатий) газети «Народна справа» та журналу для дітей «Дзвіночок».

У 1945 році засуджений на 10 років ув'язнення в радянському концтаборі. Покарання відбував у Печорських таборах. Після повернення з ув'язнення (1956) реабілітований. Помер 16 жовтня 1965 у місті Коломия, поховано у Львові на Личаківському кладовищі.

Володимир Осипович Шухевич — український громадський діяч, видатний учений-народознавець, етнограф, фольклорист, педагог і публіцист, редактор і видавець, дійсний член Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, визначний громадський й культурно-освітній діяч Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст. Свої праці підписував псевдонімами і криптонімами — Шумило, В. Ш.

Народився 15 березня 1849 року в с. Тишківцях Городенківського повіту (тепер — Городенківський район Івано-Франківської обл.) у родині священника славетного роду Шухевичів.

Навчався у Коломийській, Станиславівській і Чернівецькій гімназіях, Будапештському та Віденському університетах. Закінчив університетські студії у Львові (1877). Працював учителем природничих дисциплін, фізики й математики у Львівській реальній школі.

Ініціатор створення та один із керівників багатьох громадських установ у Львові, зокрема товариства «Просвіта», «Руського (Українського) Педагогічного Товариства», засновник товариств «Руська (Українська) Бесіда» (його голова 1895–1910), «Боян» (1891) і Музичного товариства ім. Лисенка (1903–1915).

Засновник і редактор (1890–1895) дитячого журналу «Дзвінок», автор і видавець дитячих книг і читанок, редактор газети «Учитель» (1893–1895), співробітник «Зорі», «Діла», «Руської читанки» та ін. Відомий також своєю плідною етнографічною діяльністю. Організував численні етнографічні експедиції на Гуцульщину, а на основі зібраних матеріалів написав п'ятитомну працю «Гуцульщина».

Помер В. О. Шухевич 10 квітня 1915 року у Львові.