Дударик
Дударик
Був собі батько та й мати, та був у них син.
Тільки що не зробить, - то все, по-їхньому, не до ладу, ото й усього, що грать умів.
Як заграє на дуду – лист танцює на дубу,
батько й мати «годі» - просять, самі ноги так і носять.
А ще він знав таке слово, що я скаже – усі люди на сто літ уперед дивляться.
Раз і каже батько:
- Як ти такий, що нас старих, до гріха призводиш – іди собі, а ми вже якось самі.
Пішов. Забрів у ліс та як заплаче!
Аж тут коник біжить,такий собі гарячий гнідячок:
- Чого ти? – каже.
- Так і так, на сто літ уперед розказав, так за це й прогнали.
- Хочеш пасти мене?
- Хочу.
- Ну так паси! –
От він почав коня пасти.
Пасе, ляже та й заграє, на коника поглядає,
сонце слухає та й сяде, а саме ж червоне, раде.
Отак і йшлося. Аж раз уранці побачив сяйво.
Та й пішов на нього. Іде, іде – коли море.
А через море така царівна на березі стоїть, на руці перстень діамантовий сяє!
- Дай мені перстень!
- Перейди сюди, то дам. –
Почав Дударик переходить.
Що до половини вбреде, то й не вернеться. Що до половини мілко, а там уже й тоне.
Аж тут коник біжить: - Що ж ти, каже, - без мене. Сідай, перевезу. – Переїхав Дударик на той бік, а царівна й каже:
- Я думала, що ти хто, аж ти мужик! –
А Дударик їй: - Давай мені перстень, а то заграю.
- Ану заграй, я ще не чула. – Як заграв він, як заграв, - ціле царство підняв.
Взявся в боки цар, цариця – аж ніяково дивиться.
- Ну, - каже цар, - це й дудка! Ніяк ніг не вдержиш.
Кажи ж тепер, чого тобі треба.
Дочка каже: - Прийшов по перстень.
Дударик каже: - так ти ж поманила.
Цар каже: - Я вам обом голову втну.
- Ні, не втнеш.
Маю дудку з бузини, як заграю – ти-ни-ни… -
Аж тут підкралася дочка – хвать – і нема дудки.
Заплакав Дударик.
Похмелився цар і подобрішав трохи.
- Ну, каже, - як зробиш, що загадаю, - пущу живого. Достань мені золото перу пташку, таку, щоб підспівувала, як я вам голови стинатиму!
Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче.
- Не плач, - каже, - то дурне: іще хто кому зотне.
Сідай на мене. Як приїдеш до скелі, - тупни ногою. Тут тобі прилетить пташка і попитає: «Чого хочеш?» А ти скажи: - Пташко-крилашко! Годі тобі та годі співать, поїдьмо царю очі клювать. Вона сяде на руку тобі, а ти її погладиш. – Так і зробили.
Приніс царю Дударик пташку.
- Оддай мені, - каже, дудку та й пусти.
Засміявся цар. – Тебе, мужика, випусти тільки, то потім не спіймаєш. Бач яку пташку дістав, що все на очі лізе. От мені взнай, чого місяць червоний?
- Де ж би я взнав, чого місяць червоний?
- Ну як ні, то меч утне твою голову.
Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче.
- Не плач, - каже, - будеш знать, як з царями розмовлять.
Сів Дударик на коника та й їде під небо. Приїхали до місяцевого батька, питають. А місяців батько (його сонцем звуть) саме люльку закурив. – Ге! – сміється, - та того місяць червоний, що царі з людьми виробляють.
Як почує цар, як побіліє!
- Тепер, каже, - не однак, як убить.
- Дочка каже: - Сказано – мужик. – Тільки челядь мовчить – червоніє…
- Тепер , - каже цар, - як не достанеш зцілющої води – кінець. Я хочу всіх царів з гробів піднять, а то самому страшно.
Йде Дударик, плаче, аж тут коник скаче. – Не плач, - каже, - не біда, буде завтра в нас вода.
Ще світ не свінув, як коник у поле скакнув.
Коник каже: - Лягай за мною та лежи. Прилетять воронята мене, ніби різаного , дзьобати, а ти їх половиш. А як прилетять ворони просить воронят, то ти кажи: - Чорні ненажери! Пущу ваших ненажеренят, як принесете мені мертвої, а не живої води, - а ти їм віддаси діти.
Так він і зробив. Та й помчали до царя.
- Дістав?
- Дістав.
- Ану, кропи мене, я побачу, чи мужик царю помічник. – Дударик покропив царя, а той замовк і не ожив.
Дочка каже: - Що ж ти зробив?
Челядь каже: - Мовчи, бо й тобі та буде.
Дударик каже: - Подайте мою дудку. Як заграв він, як заграв, ціле царство підняв, - люд танцює, люд питає, ой чого це так світає?
А він узяв та й одкрив їм усе чисто на сто літ уперед, що можна й без царя, що можна й без цариці, отакий був Дударик.
Тичина П. Дударик : казка / П. Тичина. – К. : Веселка, 1964. – 23 с.