Чванливе лоша
Чванливе лоша
На далекому лужку паслися Лошата – цілий табун. Мамусі і татусі їхні возили вантажі у колгоспі, допомагали людям. А малюки з ранку до вечора бігали наввипередки, качалися у шовковій м’якенькій травичці. Лошата були дружні. Тільки один Малюк тримався осторонь.
– У мене мама найпрудкіша і найсміливіша, – ігогокав він. – І я прудкий і сміливий. Коли виросту, про мене весь світ дізнається!
Після таких слів ніхто не хотів дружити з ним. Та й саме Лоша говорило, що обійдеться без друзів. Вони, мовляв, йому не потрібні!
Тільки одного разу трапилася біда. Помітили Лошат голодні Вовки. Сховалися вони в густій траві і почали чекати – чи не відіб’ється яке Лоша від табуна.
Наш Малюк щипав травичку, як завжди, наодинці, подалі.
Ось такий, необережний Малюк і потрібен був злим, голодним Вовкам! Кинулися вони до нього, сполошили і погнали до темного лісу.
Злякався, затремтів Малюк, а сам – ні звуку. Соромно йому кликати на допомогу товаришів. Адже він завжди казав: «Я найпрудкіший і найдужчий!». І цього разу поклався на власні ноги.
Бідолаха мчав з усіх сил. Але Вовки не відставали, ось-ось наздоженуть його. І тоді закричав Малюк тоненько, жалісно:
– Браття любі, виручайте! Гину…
Миттю гукнули Лошата розумних Собак. Швидко наздогнали Собаки Вовків, вступили з ними в бійку і прогнали їх.
А наш Малюк, переляканий і присоромлений, повернувся до своїх товаришів.
Як ви гадаєте: чи буде він ще вихвалятися?
Джерело: Ярмиш Юрій Феодосійович. Чванливе лоша : [оповідання] / Ю. Ярмиш // Живі малюнки / Ю. Ярмиш. – К., 1963. – С. 10-11.