Back

Водяничок



Водяничок

 

  Шаліла буря цілу ніч, 
  І рано-досвіта з вудками 
  Ішов рибалка чимскоріш, 
  Не йшов - летів вперед думками.

  Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить, 
  І в воду вудку він закине... 
  Коли ж це дивиться - лежить 
  Водяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла її 
З води, з зеленої колиски, 
Поклала ніжно на землі 
І залишила тільки бризки.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз. 
Іван на руки взяв дитину, 
Узяв малого і відніс 
В безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло, 
Немов до матері припало, 
За шию міцно обняло 
І так поволі задрімало.

Іван в'язати став вудки, 
Сховав приладдя все в торбину, 
Зітхнув... (Сумні були думки) 
На руки взяв малу дитину.

 

ІІ

- Килино! Швидше йди сюди! 
Оглухла, що не чуєш? 
Та швидше, швидше бо іди! 
- Чого ти репетуєш?

Піймав велике щось? 
Знов коропа чи щуку? 
- Ні, краще щось взялось, 
Піймалось просто в руку.

- Ану, Іване, покажи! 
- Дивись, яка рибина! 
Розкутать поможи!..  
- Та це ж... та це ж ... дитина!

Де взяв, кажи, її? 
Щоб все я зараз знала! 
- Лежала на землі! 
Там, де ловлю, лежала.

- Та це ж потвора, жабеня! 
Поглянь на пальці: як у качки... 
Та це ж - о, матінько моя! - 
З води щось вишкрябалось рачки.

- Та це ж малий водяничок! 
Хіба відразу не пізнала? 
- Невже піймався на гачок? 
- Кажу ж: на березі лежало!

- Іди мені і в воду кинь 
Цю погань! Нащо ніс додому? 
Ти наче змаливсь... Схаменись! 
Тобі й не соромно старому?

- А я його не віднесу, 
Не кину в воду: хлопця шкода! 
Чи я шукаю в нім краси, 
Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно, 
До серця враз чогось припало - 
Здається, знав його давно, 
А, може, серце віщувало?

- Дурниці! Йди із хати геть, 
Щоб я його не чула й духу! 
У воду кинь чи в очерет - 
Кажу тобі, і ти послухай!

Багато б ще порад-доган 
Давала Йванові Килина, 
Та взяв тоді дитину Йван 
І швидко вийшов із хатини. 

 

ІІІ

Не знав Іван, куди іти 
І що з дитиною робити: 
Або у річку віднести, 
Або на березі лишити.

О ні, того він не зробив! 
Дітей не мав, тому, як сина, 
Рибалка хлопця полюбив, 
Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село, 
Не обминув, здається, й хати, 
Але охочих не було 
І на півдня малого взяти.

"Піду, - подумав, - до вдови, 
Старенька добра, наче мати. 
Вклонюся нижче від трави 
І молока вблагаю дати".

Прийшов, почав про се, про те, 
Що Бог дощу не посилає... 
- А що це, Йване, несете? - 
Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачем 
І розповів свою пригоду, 
Що він, мов пройнятий ножем, 
Несе мале, щоб кинуть в воду...

- Лишіть мені! Хоч я стара, 
А ще зумію раду дати. 
Бажаю хлопцеві добра, 
То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підросте 
І, як не трапиться напасти, 
Робитиме то се, то те, 
То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале, 
Почнуть над хлопцем насміхатись, 
Ще "каченям" прозвуть... Але 
Цього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік, 
А часом виросте з каліки 
Такий розумний чоловік, 
Що стихнуть всякі кпини й сміхи.

- Отож, здається і мені, 
Що з нього вийде щось цікаве... 
Не дурно хвилі весняні 
Хлоп'ятко винесли на трави.

-Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, - 
Бабуся каже, - бач, скривилось: 
Глянь, як на тебе задивилось!

Та ще й до тебе простягло 
Свої маленькі рученята - 
Воно, здається, прийняло 
Тебе за маму або тата.

- Так з Богом! Дякую я вам 
За ваше добре серце й душу! 
Як Бог поможе, все віддам - 
Що б не було, віддати мушу!

Стара до печі відійшла, 
Іван постояв ще хвилину 
І з серцем, сповненим тепла, 
Пішов, покинувши дитину.


IV

Росте маленьке "Жабеня" - 
Так хлопці вже його прозвали! 
Іван відвідує щодня, 
Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень, радісний прийшов, 
Земля прибралась килимами... 
Іван збирається на влов, 
Ввесь вечір возиться з вудками.

Бере з собою й Жабеня 
(Само просилося узяти), 
Воно слухняне, як ягня, 
Не буде вловам заважати.

Сидять рибалки край ріки, 
Ніхто і слова не промовить, 
Ось-ось короткий рух руки, 
Хтось підсікне і рибку вловить.

І враз хтось буйний очерет 
Направо й ліво розгортає, 
Пускає бульби наперед 
І сам нарешті випливає.

Зелений, в рясці, в куширі, 
З волоссям, наче осокою, 
З очима, наче ліхтарі, 
По самий пояс з бородою -

Поволі вирнув Водяник 
І на рибалок пильно глянув. 
Іван уже до всього звик, 
Та тут і він із ляку зв'янув.

Лише маленьке Жабеня 
Спокійно з вудкою сиділо, 
Неначе бачило щодня 
Водяника, коли вудило.

- Так ти живий, правнучку мій! 
А я кісток твоїх шукаю 
На дні ріки, в траві густій, 
Сомам і ракам дорікаю.

А ти на березі сидиш - 
Та ще й з людиною! - і вудиш. 
Ану, вставай та в річку - киш, 
І так, здається, битий будеш.

Чому раніше не прийшов, 
Як тільки ти навчивсь ходити? 
Хіба тебе не звала кров 
З ріднею разом в річці жити?

Дивилось мовчки Жабеня 
Чи, може, що сказать, не знало, 
Украй схвильоване із пня 
Вставало враз і знов сідало.

З нещастя визволив Іван, 
Він вже отямився доволі 
І, гордо випроставши стан, 
Спитав поважно і поволі:

- А хто ви будете такий? 
І чом до хлопця ви пристали? 
Дивіться, пане, щоб боки 
У вас, бува, не затріщали!

Віддай! Дитина не твоя! 
Вона в селі у вас загине... 
- Я не віддам! Сказав же я, 
Та і хлоп'я мене не кине!

До кого хочеш ти іти? - 
Спитав Іван у Жабеняти. 
Не завагалось простягти 
Воно до Йвана рученята.

Розлютувався Водяник, 
Аж налилися кров'ю очі... 
Щось буркнув він і нагло зник, 
Вода по ньому лиш булькоче.

 

       Джерело: Олесь Олександр. Водяничок  : казка // Все навколо зеленіє : вірші, поеми, казки / Олесь Олександр [О. І. Кандиба]  ; худож. І. Литвин. – Київ, 1990. – С. 284-295.