ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
Письменник-природолюб, глибокий знавець таємниць природи, майстер літератури для дітей та юнацтва, що залишив десятки книг для дитячого читача – таким постає Олександр Копиленко. Працював він у літературі 35 років, створив більше 40 книг, вклавши в них енергію душі й серця.
Народився Олександр Іванович Копиленко 1 серпня 1900 року в місті Костянтинограді (нині Красноград) на Полтавщині в родині робітника-залізничника.
У Костянтинограді минули дитячі роки майбутнього письменника. Підлітком йому довелося заробляти на хліб: спочатку на залізниці вантажником, а потім хлопця перевели в хімічну лабораторію дослідної станції, бо мав нахил до біологічних наук. У 1920 році О.Копиленко закінчив Красноградську учительську семінарію, а потім навчався на природничому відділенні Харківського інституту народної освіти. І хоч не став Олександр Іванович біологом, а зайнявся літературною діяльністю, він на все життя зберіг любов до природи і намагався прищепити її підростаючому поколінню.
Перше оповідання О.Копиленка “Там, мабуть, краще” було надруковане в журналі “Плуг” (1922), а перша книжка – збірка оповідань “Кара-Круча” – написана в 1923 році.
У повісті “Кара-Круча” та “Іменем українського народу” (1924), повісті “Буйний хміль” (1924) письменник веде свого читача в тогочасне село, збурене гострою класовою боротьбою.
Ім’я О.Копиленка стає добре відомим після виходу збірки оповідань “Сеньчині пригоди”, яка побачила світ у 1926 році і стала помітним явищем у дитячій літературі. Одну за одною письменник дарує дітям книжки: “Друзі” (1928), “Комашня” (1932), “Шкідник” (1933), “Воликове нещастя” (1935), “Школярі”, “Дуже добре” (1936), “Десятикласники” (1938).
О.Копиленко все своє життя був у гущі народу, завжди відгукувався на пекучі питання сучасності, написав ряд творів для дорослих. Але протягом усього життя Копиленко залишався вірним дітям. Письменник глибоко вивчав життя школярів, багато часу проводив серед них – бував у школах, клубах, на літературних вечорах.
У 1933-1939 роках Олександр Копиленко працював у редакціях дитячих журналів, а також у Комісії дитячої літератури з підготовки тематичних планів дитячого видавництва, яке було створене в Україні 1934 року.
Копиленко пише про школу, дитячу дружбу, роль учителя у вихованні дітей – “Секрет”, “Воликове нещастя”, “Порізана парта”.
У 1934 році він надрукував збірочку оповідань для малят “В лісі”, у якій були цікаві спостереження над природою, життям птахів та звірів. Відтоді до кінця свого життя він мовби дописував цю книгу. Нині вона добре відома юним та й дорослим читачам під назвою “Як вони поживають”, яка перевидавалася багато разів.
Олександр Іванович багато спілкувався з видатним педагогом А.С.Макаренком. Коли письменник працював над романом “Дуже добре”, Антон Семенович радив йому “не згладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою”. І вона справді вийшла такою. Романи “Дуже добре” та “Десятикласники” належать до кращих літературних творів про школу.
У роки Великої Вітчизняної війни Копиленко евакуювався з Києва до Уфи, де працював в Інституті суспільних наук АН України. З січня 1942 і до кінця 1943 року він жив у Москві, працював редактором на радіостанції “Радянська Україна”.
За роки війни видав п’ять збірок оповідань: “Допит” (1942), “Батько” (1942), “Мовчання” (1943), “Брати” (1943), “Невтомне життя” (1945), п’єси “Хуртовина” (1943), “Чому не гаснуть зорі” (1944).
У післявоєнний період Копиленко брав активну участь у роботі видавництв, зокрема Дитвидаву УРСР (нині “Веселка”). Продовжує активно працювати в галузі дитячої літератури. Одна за одною виходять його книги для дітей – “Хата хлопчика-мізинчика”, “Петроградський хлопчик”, “Сонячний ранок” (1949), “Адмірал” (1950), “Подарунок” (1956). Письменник активно працює в дитячих журналах.
Всі, хто був знайомий із Олександром Копиленком, згадують, що спілкування з такою людиною було справжнім подарунком долі.
На жаль, дуже рано він пішов із життя.
Помер письменник у Києві 1 грудня 1958 року.
Іменем Копиленка названі вулиці, пароплави, школи, бібліотеки. Кращим дитячим письменникам вручається премія імені О.Копиленка.
***
1934 року Олександр Копиленко опублікував невеличку збірочку оповідань, яка називалася “В лісі”. У ній він цікаво розповів про природу рідного краю, про ліс у різні пори року, ознайомив юних читачів з життям і повадками птахів та звірів України. Оповідання відразу ж здобули широку популярність.
1948 року побачила світ книжка “Як вони поживають”, де поряд з новими було вміщено оповідання з попередньої збірки “В лісі”. Без перебільшення можна сказати, що Олександр Копиленко протягом усього життя доповнював і поліпшував цей природничий цикл, і зрештою, в 1961 році, вже після смерті письменника, книжка була надрукована у найповнішому вигляді. Вона є даниною тій великій любові до природи, яку письменник давно і довго спостерігав та читав.
В оповіданнях книжки “Як вони поживають” Олександр Копиленко зумів поєднати свої біологічні знання й щоденні спостереження з високою художньою майстерністю: його твори відзначаються і науковою вірогідністю, і цікавою сюжетністю, вони легко сприймаються. Саме внаслідок того, що письменник “все це сам бачив, переживав, спостерігав з самого дитинства”, він зміг точно, виразно і лаконічно описати і зовнішній вигляд птахів та тварин, і їхні звички, голоси, вміння маскуватися тощо. За обсягом оповідання коротенькі, оповідь ведеться просто, стисло і невимушено, читач дізнається багато нового про корисних птахів та комах, про птахів-хижаків і жуків-шкідників, про особливості їхнього життя і поведінки в різних обставинах. Письменникові вдалося розкрити допитливому читачеві чимало таємниць природи, невідомого і прихованого в фауні та флорі. Повідомляючи різні “цікавинки” з життя птахів та диких тварин – шпаків та перепелів, синиць і коноплянок, а також білок, зайців і лисиць, Олександр Копиленко не тільки допомагає нам глибше пізнати природу, набути більше корисної інформації про неї, а й заохочує до постійних спостережень, закликає берегти, охороняти все живе й корисне у навколишньому світі.
У багатьох оповіданнях природничого циклу “Як вони поживають”, крім оповідача Івана Калини, головними персонажами виступають ще й хлопчики Василько та його товариш Миколка. Вони люблять пташок, оберігають їх, узимку підгодовують. Благородну їхню діяльність письменник оцінює в такій манері: “Всі пташки в лісі знали про цю їдальню і щодня зліталися попоїсти. А про двох хлопчиків – про Василька і Миколку – пташки співали веселих пісень”.
В оповіданнях зафіксовані ознаки тієї чи іншої пори року, зміни погоди, кольори і барви українських пейзажів. З цікавістю, наприклад, сприймаємо художню оповідь про початок весни: “В березні у нас все починає оживати. Вже на багатьох деревах бруньки блищать, мов вичищені. Вони потроху набухають. Ось-ось зацвіте ліщина, береза, вільха. А потім появиться листячко – ніжне, пухнасте, липке… В березні за Києвом вперше можна почути жайворонка…” (“Перший місяць”).
Погляд О.Копиленка на природу – то погляд природознавця і дбайливого господаря, залюбленого в довколишній світ і гаряче зацікавленого в охороні та примноженні його багатства, його краси.