«Всіх сліз земля ще не ввібрала...»

У 2008 році Україна відзначатиме свої найтрагічніші роковини — 75-річчя голодомору 1932–1933 років. Світова історія досі не знала такого жахливого винищення народу, яке на сьогодні з повним правом можна назвати геноцидом — злочином проти людства. 1933 рік — незагоєна рана України. Її народ нищили фізично і духовно, і навіть важко уявити, скільки сили йому знадобилося, щоб вижити, вистояти, не зникнути з лиця землі... Штучний голодомор став нашою національною катастрофою, наслідки якої відчуваються і досі.

Багато років про голод 1933-го було заборонено навіть згадувати, а інформація про нього відносилася до державних таємниць. Звісно, можна засекретити архіви і карати за слова страшної правди, але що робити з незнищенною народною пам’яттю, яка спливає кров’ю при згадці про страшний тридцять третій? Нинішні покоління (в тому числі і наші діти) — єдині спадкоємці цієї пам’яті. Чи можемо ми приховувати її від дітей? Адже варто лише пригадати, що живими свідками жахливого злочину проти народу залишилися ті, хто пережив 1933-ій в дитинстві. Якщо в усіх вистачило сили все пережити, то нехай і в наших дітей стане мужності побачити, почути, прочитати про ці страшні часи. Нехай хоч ненадовго відірвуться вони від екранів телевізорів і комп’ютерних моніторів, нехай їхні душі хоч трохи здригнуться від болю, який є чи не найліпшим лікувальним засобом проти цинізму, байдужості і брехні.

Заходи до 75-річчя голодомору 1932–1933 рр. у бібліотеках для дітей адресуватимуться, в основному, дітям середнього шкільного віку (учням 5–9 класів). Під час їх проведення варто не забувати роз’яснювати юним читачам, що голод 1933 р. і досі залишається «білою плямою» в історії ХХ століття. Історики сперечаються про його причини, називаючи як несприятливі природні умови (що зараз виглядає дуже непереконливо), так і усвідомлене винищення українців (забуваючи про те, що голодна смерть збирала свою страшну данину не тільки з усього багатонаціонального народу України, але й за її межами). Демографи і досі не можуть порахувати жертви голодомору: цифри коливаються від трьох з половиною до десяти (а то і до двадцяти п’яти) мільйонів людей. Політики роблять трагедію 1933 р. каталізатором національної ідеї.

Розповідаючи дітям про тридцять третій рік, не можна не торкнутися причин цієї нечуваної трагедії. Літератури про голодомор за останні десятиліття накопичилося чимало. Тож для читачів-учнів 5–9 класів рекомендуємо оформити книжкову виставку «Дзвони тридцять третього...» (інші орієнтовні назви: «1933: українські жнива скорботи», «Той тридцять...чорний рік», «Невиплакані сльози України»). На ній можна виділити три розділи, представивши у них публіцистичну, меморіальну і художню літературу. Цитатами для розділів бажано взяти рядки з віршів Антоніни Листопад, а в оформленні виставки дотриму-ватися траурних кольорів. Доповненням можуть послужити кетяги калини, хлібина на вишитому рушникові або сніп колосків, перев’язаних чорною стрічкою, свічки.

«Світ тримається добротою» — таку назву рекомендуємо для бесіди за книгою Панаса Запаренка «Дума про дитинство», яку доцільно провести з читачами-учнями 5–6 класів. Ця повість написана на автобіографічному матеріалі, навіть зі збереженням імен майже всіх виведених у ній героїв. Певно, так автор висловив свою вдячність людям, які допомогли йому вижити. «І все ж таки не судилося мені пропасти. Мабуть, під щасливою зорею народила мене мати, бо, як у тій казці, в найтяжчу мить мого сирітського життя ХТОСЬ з’являвся на роздоріжжі і виривав із цупких обіймів здавалось би неминучої смерті».¹

У повісті немає приголомшливих пригод, напруженого сюжету з багатьма несподіванками. В її центрі — доля 13-річного хлопчини Павлика Загоренка, який, залишившись сиротою, бореться за своє існування, з великими труднощами дістаючи шматок хліба, навчаючись і здобуваючи освіту. На долю героя випали злигодні і поневіряння, розпука і біль. Але ніщо не знищило в ньому людяності, чуйності, милосердя. На добро слід відповідати добром — інакше не вижити. Павлик добре засвоїв цей закон. Він загинув би, аби не трапилися на його шляху комполку Почуйко, вожата Шура Тимошевська, друзі Володя, Ваня, Пилип... Але помер би від голоду і Ваня, якби Павлик не ділився з ним останнім шматком хліба. Герою «Думи про дитинство» притаманна дивовижна здатність пам’ятати добро: і незнайомого чеченця, що дав йому коржа, і молочницю Марію Стасенко за її привітне слово і пляшку молока... Виживши в голодному тридцять третьому, Павлик дивом уникнув арешту через кілька років. Автор залишає свого героя на роздоріжжі, і читач не знає, як складеться його подальша доля. Страшна пам’ять повсякчас ятритиме його душу, але в тій душі назавжди оселилося світло. На противагу всій темряві сталінщини...

Пропонуємо такі запитання для бесіди:
1. Що тебе найбільше вразило у повісті?
2. Чим приваблює тебе головний герой «Думи про дитинство»?
3. Які риси характеру, на твою думку, допомогли вижити Павликові в найстрашніші часи?

Під час підготовки та проведення заходів увагу читачів слід привернути до того, що у багатьох інформаційних джерелах аж надто активно нав’язується українцям комплекс жертви. Психологи вважають його шкідливим навіть для окремої особистості, а що вже казати про цілий народ? Як би там не було, а лише на плачі та сльозах Україна ніколи не відродиться до гідного життя. А щоб переконати дітей у нескореності духу українського народу, його віри в себе, у свої сили, радимо бібліотекарям звернути увагу на повість Ольги Мак «Каміння під косою», яка вперше побачила світ у 1973 році в Канаді і була визнана літературною критикою діаспори одним із кращих творів для молоді про голодомор. Авторка була впевнена, що книжка «... має всі дані закріпитися в пам’яті читача, як не закріпиться ані лекція, ані доповідь, ані відомості з усіх довідників, розвідок чи шкільних підручників».² Сама назва, яка одразу викликає в пам’яті українське прислів’я «Найшла коса на камінь», свідчить про бунтарський дух твору — дух протесту і непокори. Головні герої повісті, як можуть, протистоять диявольській системі тоталітаризму. Гордий і незалежний чотирнадцятирічний Андрій, нащадок козацького роду, ладен вмерти, але не йти робити до колгоспу: «Мої предки і за панщини кріпаками не були, а я оце мав би самохіть шию в ярмо наставляти?!». А Лідія Сергіївна Чернявська — дружина лікаря, українська інтелігентка, яку хлопець називає просто «бабою», помирає, закатована в лещатах ГПУ, але не віддає сховане золото владі, не бажаючи допомагати їй «будувати комунізм» на кістках власного народу. Вона не лише рятує Андрія від смерті і відкриває йому таємницю свого скарбу, але й виховує його справжнім, свідомим українцем. «Так дізнався Андрій багато про розстріляних учасників спроб відновлення Української Державності, про розгром Української Православної Автокефальної Церкви, про загибель видатніших діячів наукового і культурного світу, як і про тих жалюгідних недобитків, які задля рятунку власного життя «змінили віхи».³

Інсценізовані уривки з повісті Ольги Мак, а також вірші Антоніни Листопад можна використати під час літературного вечора-реквієму «1933 : Українська Голгофа» для читачів-учнів 8–9 класів (Додаток 2). Проведення цього заходу має сприяти пробудженню в підлітків не лише національної свідомості і поваги до свого минулого (навіть такого страшного, як голодомор 1933-го!), але й доброти, милосердя, гуманізму, а також утвердженню у них віри в те, що таке лихо не повинно повторитися ніколи.

Про страшну трагедію народу України написано чимало. Особливо вражають спогади живих свідків про жахливі картини голодної смерті, божевілля і, навіть, людоїдства. Звичайно, все це з історії не викреслити. Та чи не найжахливішим було те, що люди не розуміли, чому вони страждали, терпіли пекельні муки і вмирали. Відомий російськомовний поет України Борис Чічібабін колись висловив думку, що найстрашнішим від самих страждань є відчуття їх безглуздості. Адже можна зрозуміти і природні, і соціальні катаклізми, а не таку диявольську владу одних людей над іншими.

Бібліотечним працівникам потрібно враховувати, що голодомор — це дуже важка тема навіть для психіки дорослої людини. Що вже казати про дитину? Поетеса Антоніна Листопад, збірка віршів якої була написана під враженням книги-меморіалу про 33-й рік, з болем зізнавалася:

Кажуть: на все Божа воля.
Стогне луна в споришу.
Господи, не збожеволіти б!
Поки цю книжку пишу...⁴

Тож доносячи до дітей правду про минуле, пробуджуючи і формуючи історичну свідомість підростаючого покоління треба говорити і наголошувати на тому, що український народ, пройшовши всі кола пекла, таки не зник з лиця землі, бо зберіг до кінця людську подобу. А небачений в історії людської цивілізації голодомор 1932–1933 рр. в Україні — глобальна терористична акція комуністичного режиму проти мирного населення. Вона не має строку давності. Вона була і лишається незагоєною раною генетичної пам’яті українського народу.

1. Запаренко П. Дума про дитинство : повість .— К., 1987 .— С. 130.
2. Мак О. Каміння під косою : повість .— К., 2004 .— С.143.
3. Мак О. Каміння під косою : повість .— К., 2004 .— С.78.
4. Листопад А. Зняті з хреста : Парастас-33 : поезії .— К., 2003 .— С.131.

До змісту Наступна