Додаток 1
Дискусія за оповіданням Олени Теліги «Або — або»
Вступне слово. Ведучий коротко розповідає учасникам дискусії про Олену Телігу та про час, в який відбувається дія оповідання (Київ початку 20-х років ХХ ст.).
Читання тексту. Ведучий зачитує ім’я автора і назву оповідання (Олена Теліга «Або — або»).
Запитання: Як ви гадаєте, про що може йти мова в оповіданні з такою назвою?
1. Фрагмент перший
«В канцелярії, де була зайнята Ніна, з самого ранку був надзвичайний рух. Працівники бігали безнастанно по посвідки, бо назавтра видавалися пайки й мануфактура. <…>
З самого ранку Ніна була в русі. Вона була на посаді звичайного посильного, що розносить оповістки в усі кінці міста. Крім того, і оголошення виписувала, а поміж всіма роботами в канцелярії, позичали її до бібліотеки і до деканатів політехніки, в мурах якої вона працювала.
У Ніни був чудовий настрій — завтра вона мала отримати пайок і мануфактуру, а сьогодні, замість того, щоб хлюпати по болоті, їй велося працювати нагорі, в деканаті. Там помічницею завідуючого канцелярії була Наталочка, яку за це називали «канцелярською крисою», назва яка так не лічила їй, з її довгими косами.
«Канцкриса» била на машинці повістки, а Ніна надписувала їх своїм на дуже виробленим п’ятнадцятирічним почерком. В кімнаті було тепло, низенька груба («буржуйка») розпалилася на червоно. А при ній так гарно було мріяти про минуле. Про дитячі роки з пухкими котлетами й золотими пиріжками, про вередливо недопите молоко, про нез’їджені супи і сало, відтяте від шинки. Тепер було інакше: щоденний пшоняний куліш і брудна юшка, яка чомусь зветься кавою».
Запитання:
Що ми дізналися про головну героїню оповідання?
Які деталі вказують на те, що Ніна колись жила заможно?
Які в цьому уривку ознаки того часу, про який розповів бібліотекар?
2. Фрагмент другий
Між Наталкою і Ніною відбувається розмова:
« — <…> Між іншим, щодо нашого професора…<…> Ти чула, що з ним вчора було? Знаєш старого майстра, комуніста Бабенка? Ну, є такий. Ще молодий, амбітний, але цілком неінтелігентний, двоклясову школу скінчив. Та майстер, кажуть, дуже добрий. За це його всі цінять, але ж і бояться, бо, розумієш, комуніст, має зв’язки… Цього самого Бабенка ніколи не задовольняла та пошана, яку йому виявили як здібному майстрові. Він захотів іншого. І уяви собі …ну вгадай, чого він захотів?
— Звідки ж я знаю? А може, освідчився тобі?
— Ні. Цей Бабенко рішив зробитися ні більш, ні менш, як інженером-механіком. Скромне бажання, правда? Тільки не думай, що він для цього хотів кінчити вісім клясів гімназії, а потім п’ять років політехнікума. Він рішив відбути пару практичних вправ у наших професорів, а потім просити, щоб йому підписали диплом. Просити. Чи ти знаєш, що то за прохання? Коротко і ясно: «або — або». І підписали: мовляв, скінчив повний курс механічного відділу й надається йому назва інженера. Але слухай далі.
Сиджу я вчора ввечері в нашого пана Олексія. Ще твоя мама була й моя теж. Сама знаєш, пані Ольга після того, як дізналася про смерть свого сина, сама ледве живе, отже ми всі силкуємося хоч трохи її розважити. Раптом входить посильний і подає старому повістку. Прохають пройти на урочистий підпис диплому інженера Бабенка, а потім на товариську вечерю до нього додому.
Пан Олексій прочитав бідолаха це на голос, захвилювався, почервонів весь. А потім заходив швидко по кімнаті й як не почне викрикувати:
— Я порядна людина, мене вечерею не підкупиш. Тридцять років вже професорую, ані одного диплому без іспитів не підписав.
<…> Тільки він трохи заспокоївся, як почала охати і плакати пані Ольга, мовляв, що з ними буде, куди вона подінеться й що вона хвора буде робити… Адже ж інші підуть, бо вони люблять свою родину, вона у них на першому місці. Від підпису рука не відвалиться. Що ж робити, коли весь світ перевернувся, а з вовками жити — по-вовчому вити. <…>
А він, уявляєш, Ніно, стоїть старий, сивий, і весь час повторює:
— Зрозумій, що не можу. Я не шахрай. Що ти на старі роки примушуєш мене зробити?
Довго вона його благала, нарешті замовкла і заплакала. <…>
Вже сьогодні в деканаті дізналися, що всі до одного підписали диплом, а потім…А потім була чудова вечеря з вином. Бабенко був в надзвичайному гуморі, дуже привітний, всіх частував, а нашому старому весь час підливав. Той відмовлявся, а потім пив, як і всі…
— Я б не пішла й не пила, — сказала Ніна твердо.
— І пішла б, і пила, коли б іншого виходу не було. Дивись, яка героїня. Шарльотта Корде».
Запитання:
Де в оповіданні вперше виникає ситуація «або — або»?
Як авторка характеризує майстра Бабенка і професора?
Що змусило професора підписати диплом?
Як ставляться до його вчинку Наталка і Ніна?
Що саме в поведінці професора викликало осуд Ніни?
3. Фрагмент третій
«В канцелярії було порожньо. Тепер, коли в ній не було нікого, ще яскравіше кидався в очі її нечепурний вигляд. Підлога, сіра від пороху, дивовижно вигаптована брунатим болотом, білими недокурками, якимись червоними окравками паперу й жовтим лушпинням гарбузового насіння. <…> Але й тут, як і в коридорі, цю вбогість і бруд весело освітлювало нахабне сонце, крізь вікно, від бруду різнокольорове, мов вітраж з відтиском чиїхсь пальців.
— Як же тут гидко, — подумала Ніна, — як в помийній ямі.
Вона була сама. Наташа чекала її в коридорі.
Раптом двері відчинилися, але до кімнати ввійшов не завідуючий канцелярією, а звичайний собі сторож з ганчіркою, відром і щіткою.
На вустах його блукала усмішка. Ні, не блукала, а сиділа міцно і певно. Ніна дала йому дорогу — мабуть прийшов робити порядок.
— А я до панночок справу маю, — звернувся він до неї. — Декілька раз сюди заходив, але вас не було.
— Я нагорі писала, в деканаті, — пояснила Ніна. («Що за справа у нього до мене, і чому панночка, а не «товариш?»). — В чому справа?
— А в тому, що ви, панночко, мусите тут сьогодні добренько змити підлогу: бачите, яка брудна, та й того …вікно теж треба змити, і двері пошурувати варто, та й коридор до сусідніх дверей. Я вже вам води приніс і щітку. Ось вже й поміч вам, хоч і не моє це діло.
Ніна здивовано глянула на відро, на ганчірку, на усмішку сторожа і нарешті зрозуміла: хочуть, щоб вона після цього дня праці, після всієї писанини поза години роботи, ще змила своїми руками весь цей бруд. Десь глибоко в душі зайнявся вогонь образи й гарячим полум’ям спалахнув на обличчі.
— Хто це сказав? — знайшла вона нарешті силу запитати спокійно.
— Як хто? — здивувався сторож, — звичайно, завканц. —А ось і він іде.
— Я ось кажу, щоб вона мила, а вона вередує, — звернувся він до чоловіка, який входив до канцелярії. — Скажіть їй самі.
Він весело хіхікнув і відійшов на бік, цікавий сцени, яка має відбутися.
До кімнати ввійшов завканц. З його темного френча звисала ціла серія різних ремінців і якихсь футлярів на олівці. <…> Розкішне галіфе пишно, як два самовари, віддувалося над високими чоботами із жовтої шкіри. Все це надавало йому військового вигляду, хоч з військом він зроду не мав нічого спільного.
— В чому справа? — пролунав його спокійний солідний голос, — ви не хочете виконувати свої обов’язки, товаришко?
— Це ніколи не було моїм обов’язком. Я роблю, що від мене вимагається, цілі дні розвожу повістки. Де ви бачили, щоб посильний складав каталоги, навіть німецькі? А я все роблю, бо то я все вмію, а підлогу змити не можу, — швидко забелькотала Ніна. — Подивіться, яка вона. У всіх деканатах це спеціальні баби роблять. Та й змучена я за цілий день праці і голодна дуже.
Боже мій. Тільки бути спокійною, — пронеслася думка, — це, мабуть, помилка. Він сам зрозуміє. Не з дерева ж він.
— Я вам кажу, — знову пролунав дерев’яний голос, — що ви, товаришко, або вимиєте підлогу, або …я знайду собі іншу працівницю, яка буде це робити. Не маємо стільки грошей, щоб розкидати їх на право і на ліво. Кажу вам востаннє: підлога мусить бути вимита сьогодні і то добре. Візьміть ласкаво своїми ручками ганчірку.
Сторож у кутку хіхікав. Ніна відчула, як кудись далеко відривається від неї вся радість, яку вона носила в собі цілий день. Відірвалася і покотилася далеко по недокурках і гарбузовому насінню.
Кинутися на коліна, під поглядами завканца й сторожа, й шкребти, дряпати, що є сили, цю брудну вонючу підлогу? Кожна баба вимиє її за годину, а вона буде вовтузитися цілий вечір, та й то добре не змиє. Зробити їм цю приємність? Цей театр?
Перед очима встала постать матері, яка чекає на сукно і цукор. Перед очима затріпотали всі олівці, ножики і мапи на грудях завканца і як крізь сон долетіли його слова:
— Бачу, що ви, товаришко, нарешті хочете мене послухати. Ось і добре. І столи відсуньте, всюди вимийте. А я буду тікати, бо дійсно погано робиться в цьому оточенні.
— Аякже, і під столом треба, і під лавками, — швидко заговорив сторож і затупотів до дверей. <…>
Ніна подивилася на ці два такі різні і однаково підлі обличчя. Хотілося ногою вдарити відро, а брудною ганчіркою хльоснути по задоволенім обличчі завканца й по його надзвичайному френчу.
— Не буду я мити вашу підлогу, мийте самі, — крикнула вона і вибігла на коридор, не чуючи затривожених питань Наташі».
Запитання:
Яка деталь в оповіданні розкриває характер завканца?
Якою була реакція сторожа на обурення Ніни?
Чому Ніна не вимила підлогу? Чи легко їй було зважитися на протест?
Як можна оцінити вчинок Ніни?
Як би ви вчинили на її місці?
4. Фрагмент четвертий
«Сонце по старому світило крізь вікно, але Ніна вже не бачила ні його золота, ні весни. І нічого веселого не було в танцях пороху, у весняному повітрі. Ні. Це був просто порох, який давно було б змити.
На душі було сіро, тяжко й брудно, як все довкола. Як жива стояла перед очима мати, як живий став весь тяжкий завтрашній день, без отримання їжі й одягу.
Але раптом в душі щось сіпнуло, і розпач зникла, як хворий вирваний зуб. І відразу ж хворе місце залила пекуча, незнана до того часу хвиля ненависті. І замість жалісних — вирвалися слова спокійні й жорстокі:
— Слухай, Наташа, я вже не буду тут працювати. Завканц примушував мене сьогодні мити підлогу. Розумієш, просто йому треба було мене викурити або висміяти. Я його вже давно дратую. І не тому, що зле працюю, а якраз тому, що осмілилася не киснути дома, а працювати й заробляти. Навіть помилки того тумана на оголошеннях виправляти. Якби я ще працювала з видом мучениці, то може б він стерпів би мене. Бо я ж мушу бути для нього «жертвою революції» і ні до чого не придатним продуктом «гнилої інтелігенції». Але коли цей «продукт» радісно ганяє по місту з повістками, а потім голодний до вечора пише всяку требуху, він не може цього знести.
Краще буду маківники продавати, на городах працювати, і, повір мені, я з ним ще зустрінуся. Але в інших умовах і при інших обставинах.
На слідуючий день на місці Ніни працювала інша — родичка завканца.
Підлогу вимив сторож. Мануфактуру і пайок за цілий місяць отримала нова працівниця».
Запитання:
Які почуття викликало у вас оповідання?
Що можна сказати про характер головної героїні?
Як можна пояснити в контексті оповідання такі прислів’я: «З вовками жити — по-вовчому вити», «Бережи честь змолоду»?
Попередня Наступна 