Сьогодні в педагогічних та видавничо-бібліотечних колах багато говориться про глибоку кризу читання, про збайдужіння суспільства до книги, надто з боку молодої генерації. Серед причин називаються, насамперед соціально-економічні. Справді, зміна способу життя і проведення дозвілля середньостатистичної людини, різке падіння купівельної спроможності донедавна найбільш активних покупців–читачів при одночасному подорожчанні видавничої продукції, девальвація традиційних духовних цінностей, втрата колишньої привабливості іміджу «людини читаючої» призвели до серйозних трансформацій у структурі читацьких потреб, і навіть, до повного зникнення самої потреби і звички читати. За останні десять–п’ятнадцять років в Україні народилося і виросло кілька поколінь, яким практично невідомий «смак» читання, і які вже встигли передати сталу звичку «не читати» своїм нащадкам. Прогнозують, що з кожним новим поколінням, якщо не вживати серйозних запобіжних заходів, відчуження від книжкової культури лише зростатиме. Успадкувавши байдужість до читання від батьків, які виростали в епоху книжкового дефіциту і не мали змоги повноцінно задовольняти свої читацькі потреби, наші діти щораз рідше звертаються до книжок. Таке індиферентне ставлення сучасних дітей до книги і читання не є проблемою їхнього особистого вибору, тут зачіпаються стратегічні для суспільства механізми відтворення інтелектуального та морального потенціалу підростаючого покоління. Безперечно, прогресуючій відмові від читання сприяє масований наступ атрибутів аудіовізуальної культури: що активніше телебачення, а віднедавна й нові медіуми, які входять у життя суспільства, особливо його найбільш мобільної, гнучкої, здатної швидко вбирати все нове частини — молоді, помітніше зменшується звертання до друкованих текстів, а книзі все важче зберігати за собою місце одного з провідних засобів масової та спеціальної комунікації.
Та, як на мене, причина того, що нове покоління вибирає пепсі та Інтернет, ще і в тім, з чим український видавець сьогодні виходить на ринок, іншими словами — у самій дитячій книзі. Їй бракує тієї невідпорної привабливості, яка б дозволяла гідно конкурувати з новочасними проявами технократії. У перетворенні дитини з читача на слухача або глядача винен кількісний (катастрофічно падає щорічна кількість назв, зменшуються наклади ) та якісний дефіцит самої дитячої книги. У цьому переконує огляд ринку сучасної української книжкової продукції для дітей, яка, на жаль, поки що є далекою від еталонних вимог, теоретично обґрунтованих і перевірених практичним досвідом країн розвиненого книжкового ринку.
Ті поодинокі успішні видавничі проекти, які все ж трапляються у вітчизняній практиці, є скоріше винятком, ніж правилом. Поруч з одним оригінальним високоякісним за змістом і формою виданням, скажімо, «А-БА-БИ ...» або «Кашалота» (дарма що дорогим, але якість і ціна, як відомо, прямозалежні), з два десятки перевидаваних, часом навіть важко визначити вкотре, творів та ліцензованих видань, нашвидкуруч перекладених поганою українською мовою, практично не адаптованих до читацьких потреб та інформаційних запитів юного українця.
Однією з хронічних хвороб українського дитячого книговидання можна вважати постійну видавничу «експлуатацію» творів, написаних давно, в інших історичних реаліях. При цьому, сучасної тематики, сучасних героїв, сучасних проблем у сучасній дитячій літературі відчутно бракує. На наш погляд, усе це є результатом наполегливого ігнорування особливостей психології сучасної дитини, рівня її інтелектуального розвитку та інформованості (однозначно іншого, ніж був у їхніх однолітків 10–20–30 років тому), її підвищеної здатності до сприйняття абстракцій, символів, метафор тощо. Не піддаючи сумніву високу художню цінність спадщини відомих дитячих авторів минулого, все ж зауважу: щоб книга могла по-справжньому ефективно впливати на юного читача, вона повинна бути сучасною за всіма критеріями.
Задавненою проблемою є також помітне переважання у випуску вітчизняної літератури для дітей видань художнього характеру, серед яких різні види казок. Причому складається враження, що коло авторів і назв є вже стандартним — практично всі спеціалізовані видавництва мають у своєму репертуарі як не «Українські народні казки», то «Казки народів світу». Про моновидання, скажімо, «Лисички і журавля», «Кози-дерези» чи «Колобка», «Снігової королеви, «Кота у чоботях» та «Попелюшки» годі й говорити. Світ традиційної казкової літератури надзвичайно багатий і різноманітний. «Кожна казка, і авторська також — це своєрідний живий організм, який містить у собі широкий спектр пізнавальних, етичних і естетичних елементів, здатних випромінювати певні імпульси різної потужності, призначені читачам різного віку» [2;13]. Проте, інерційне задоволення особливої дитячої прихильності до фантастики і пригод, переважно казками, суттєво звужує арсенал засобів літературно-естетичного впливу на юних читачів. Українські видавці не надто обтяжують себе пошуком і плеканням сучасних талановитих авторів, вважаючи, що «найгеніальніший, але «нерозкручений» автор — збитковий, а ми не такі багаті, щоб працювати на перспективу — бракує обігових коштів» [3; 8].
На відміну від тенденцій світового дитячого книговидання, де небувалого розквіту набула дитяча пізнавальна книга, сегмент вітчизняної літератури нехудожнього характеру (науково-пізнавальної, довідкової, розвивально-ігрової) — незначний і також не надто різноманітний у жанрово-видовому аспекті. Його представляють, переважно, «веселі абетки» і «букварики» (що інколи до непристойного переспівують одні одних), книжки-розмальовки (цього «добра» маємо вдосталь), ліцензійні перекладні універсальні енциклопедії. Переважна більшість ліцензованих енциклопедій, як показує уважний аналіз, не пристосована для сприйняття українськими дітьми. Роблячи основну ставку на зовнішню привабливість таких видань, видавець не ускладнює собі життя серйозним адаптаційним опрацюванням вміщуваного у них матеріалу.
Справжнім ноу-хау останніх років стали такі собі дайджести з різних шкільних предметів відповідно до чинних навчальних програм («Довідник школяра молодших класів», «Великий довідник школяра», «Універсальний довідник школяра»), а також «золоті учнівські твори» та шпаргалки для школярів, хрестоматії української та зарубіжної літератури, де великі твори переказані в межах двох сторінок. Учні перестали читати першотвори — перестануть користуватися й підручниками. Довідник чи пізнавальна книжка, як відомо, покликані доповнювати, поглиблювати знання, отримані дітьми у школі, підсилювати зацікавлення певними темами, предметами, а не повторювати скорочено навчальне видання, створюючи у такий спосіб благодатний ґрунт для «експрес-навчання», для отримання поверхневих «дайджест-знань».
До явної диспропорції у забезпеченні дітей літературою різного жанрово-видового характеру, різної тематики додається не менш серйозна диспропорція задоволення читацького попиту всіх вікових категорій дітей та підлітків. Серед нових оригінальних видань лідирують ті, які адресуються дітям дошкільного і молодшого шкільного віку. Для старших залишаються видання програмних творів. Брак книжок для всіх вікових категорій юних читачів український видавець часто намагається компенсувати в оригінальний спосіб — адресувати одне видання одразу кільком читацьким групам, скажімо, так: «для дітей молодшого та середнього шкільного віку». Та різниця в читацьких запитах першокласника і семикласника–підлітка є абсолютно очевидною. Щоправда, протягом останніх двох років на цьому сегменті ринку відбулися зрушення. До цього видавця спонукав бум довкола «поттеріани», з якою почалося навернення підлітків до читання. Майже порожня до того ніша сучасної вітчизняної підліткової літератури почала стрімко заповнюватися. Сьогодні школярі середнього шкільного віку, отримавши оновленого В. Нестайка, цікаві захопливі твори Л. Воронини, Ю. Ячейкіна, Г. Малик, О. Дерманського, нарешті відчули смак «своєї», а не дорослої «на виріст» літератури. Та ці позитивні зміни поки що дуже локальні, і про повноцінне задоволення попиту всіх вікових категорій читачів говорити завчасно.
Отож, поки що все — як у колишній крамниці дитячого одягу: бідний асортимент випробуваних десятками років (!) фасонів двох–трьох розмірів, більшість моделей — або скромні і безбарвні, або безсмакові. Традиційна книжкова форма виразно переважає над іграшковою, а вітчизняної електронної книжкової продукції практично немає. Можливо, така відверто «товарна» термінологія комусь не до душі, адже мова про книгу — субстанцію духовну. Та час нарешті визнати, що в умовах ринку вона, як і кожний товар, призначений для споживання (нехай і специфічний), повинна відповідати ще й низці вимог утилітарного та комерційного характеру. Годі сподіватися, що дитячу книжку купуватимуть лише тому, що її автор – знаний дитячий класик, або вона містить добротний літературний матеріал. Бідне, несучасне оформлення дитячого видання одразу прирікає його на некомерційну неуспішність, дарма, що текст і редактура якісні. У книгарні дитину цілком об’єктивно вабить усе найяскравіше ззовні, на це ж часто «купуються» й нерозбірливі батьки. Шкода спостерігати, як «веселчині» книжки програють у боротьбі за покупця, скажімо, виданням «Ранку» чи «Махаону». Хоч пильні батьки, педагоги, бібліотекарі добре знають: їхні сторінки часом просто рясніють мовними покручами і навіть граматичними помилками. Цілком очевидно, що справжній успіх дитячої книги (у тому числі й комерційний) можливий лише за органічного поєднання в ній змістовності, легкості викладу, виразності мовностилістичного оформлення тексту, цікавого ілюстративного вирішення, незвичної пластичної форми, оригінальної матеріальної конструкції. Для забезпечення цього складного комплексу різнорідних текстових і нетекстових чинників потрібні чималі зусилля з боку авторів творів дитячої літератури, видавців, поліграфістів. Однак, вони воліють не надто напружуватися і діяти за випробуваними схемами.
Ще одним з вразливих місць сучасного українського дитячого книговидання, на мою думку, можна вважати відсутність чіткого визначення поняття «національна дитяча книга». У нас воно зводиться часто лише до мовного критерію. На жаль, в історії вітчизняного книговидання навіть факт україномовності видання ще не забезпечує його справді української природи і часто виступає лише формальним чинником. В інтерпретації частини українських видавців й авторів україномовна дитяча книга залишається доволі «космополітичним» продуктом. Інші видавці, навпаки, перебуваючи в полоні архаїчних народницьких традицій, українське наполегливо ототожнюють із селянським, вмонтовуючи цей стереотип у масову свідомість за допомогою сталої системи змістових та графічних маркерів. І хоч, на перший погляд, ситуація з україномовною книгою начебто задовільна: за останні роки її частка в масиві дитячої літератури постійно зростає — з 77% (1999 р.) до майже 82% (2003 р.). Однак при цьому, наклади україномовної літератури, порівняно, скажімо, з накладами її основного конкурента — російськомовної літератури (випущеної в Росії чи Білорусії), нижчі. До того ж, російські видання дешеві. Як наслідок — україномовні (українські) видання відсуваються на периферію того ж таки українського ринку. Ментальний тиск (не секрет, що соціокультурне середовище в країні не є сприятливим для стимуляції розвитку національної книги) супроводжується тиском товарним. З аналізу якісних характеристик репертуару стає зрозумілим, що стоїть за «благополучними» цифрами: високу частку україномовної літератури забезпечують перевидання програмних творів українських письменників, здебільшого ХІХ — початку ХХ ст. (П. Куліш Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка) та українські переклади згадуваної вище світової класики. А публікацією «непрограмного» наш видавець себе не обтяжує: «до середньовічної, ренесансної та барокової літератури слово «видається» застосувати взагалі якось незручно — у кращому випадку це хрестоматії, де під одну обкладинку «втиснено» 800 років нашої літератури ... З літературою 70-х, 80-х та 90-х років минулого століття на видавничому полі теж проблеми — про неї не чули не лише учні, а й учителі ... З літературою для молодших школярів узагалі сумно. Тексти, пропоновані для читання, — переважно бездарні, а цікаві — «заскладні» [4; 14]. У результаті, маємо низьку мотивацію з боку школярів до вивчення української літератури і щеплення проти небезпеки нею «захворіти».
Від доволі поширеної останнім часом практики публікації перекладених поганою українською ліцензованих дитячих творів, а також творів, написаних не носіями мови, шкоди не менше. Кострубаті, неоковирні, штучні тексти, до того ж часто «загорнуті» в привабливу позлітку, розвивають у некритичного читача мовний несмак, створюють українській мові, якій і так нелегко торувати собі шлях в умовах двомовності, репутацію неспроможної розмовляти з дитиною легко, природно, невимушено. Усе наштовхує на думку про те, що, можливо, час традиційній книжці поступитися місцем новочасним виявам технократичної революції у системі масових комунікацій. Можливо, такий стан речей спричинено повною, так би мовити, функціональною неспроможністю книжки, яка сьогодні зі своєю ніби-то простою організацією стає вже мало не анахронізмом і доживає останні дні. Читання ж як спосіб трансляції інформації не витримує суперництва із сучасними надпотужними аудіовізуальними комунікаційними каналами.
Мені, як видавцю і редактору за фахом, песимістичні прогнози щодо втрати книжкою її функціональної «міці», щодо сумного майбутнього книжки, бодай близького, при уважнішому аналізі видаються дещо передчасними. Підстави для все ж таки оптимістичних сподівань дає сама книга. Адже зв’язки людини з книжкою багатопланові і досить складні. Вони не обмежуються лише матеріальною зацікавленістю. При спілкуванні людини з книжкою задіюються такі глибинні шари свідомості і підсвідомості, розгортаються такі складні ланцюжки взаємин та опосередкувань, які не піддаються аналізу навіть з боку науки. Книжка як геніальний витвір людства виступає ніби природнім продовженням людини — і дорослої, і дитини, максимально наближеним до неї не просто предметом — «товаришем», який дарує радість інтимного, особистого духовного спілкування зі словом, з мистецтвом його графічної інтерпретації. Тому намагання повністю замінити традиційну книгу «у всій її олюдненій значущості» технікою означає змінити природу самої людини. З філософської та психологічної точок зору книга залишається конкурентноспроможною, і сила її — у внутрішній суті.
Молодь, яка логікою життя призначена бути новатором, у пошуках нового і незвіданого природно звертатиметься до новочасних джерел пізнання, по-молодечому відкидаючи і заперечуючи традиційні. Проте, пошуки ці, найімовірніше, завершуватимуться поверненням до першоджерел. А віднайдений розумний баланс між всіма можливими арсеналами видобування інформації, між задоволенням читацьких потреб різного характеру за посередництвом і друкованих видань, і найновіших аудіовізуальних засобів свідчитиме про … дорослість.