У сучасному суспільстві існує тенденція аналізувати явища громадського життя з точки зору культури, і у цьому контексті читання набуває важливого значення не тільки як головний чинник особистісного розвитку, але й як важливий канал збереження і відтворення культури людства. Сьогодні значно збільшується не тільки роль читання — цього складного багаторівневого конструктивного процесу, а й сфери знань та фахівців, чия діяльність пов’язана з читанням. Читання стає затребуваним, і це можна пояснити його розвиваючим характером — виданням великої кількості книжкової продукції та глобальною комп’ютеризацією. Перелічені фактори переконують, що читання необхідне кожній людині як у діловій сфері, так і у сфері дозвілля, а навчити спілкуватися, навчатися, працювати та відпочивати, використовуючи книгу, і є основною метою діяльності фахівців багатьох галузей, що пов’язані з читанням. Процес спілкування дошкільника з книгою безпосередньо спрямований саме на становлення та соціалізацію особистості. Як відомо, книга має великий вплив на розумову, духовну та емоційну сфери дитини, і тому проблема ефективного формування та розвитку інтересу до книги і читання сьогодні є найбільш актуальною. Однак, для того щоб діяльність, спрямована на розвиток інтересу дитини до книги, була найбільш ефективною, нам потрібно дати відповіді на такі запитання, як: В чому полягає сутність і природа інтересу до книги? Які умови його виникнення? Механізми формування інтересу до книги, його значення в психічному житті дитини та його роль у процесі виховання?
Отже, для організації діяльності, спрямованої на формування інтересу до книги, важливо вивчити психологічні закономірності літературного розвитку дитини на різних етапах її становлення. Складним і малодослідженим є вивчення і аналізування механізму засвоєння та використання дитиною інформації, отриманої в процесі творчого читання. Специфіка роботи з дошкільнятами, особливо з молодшими, полягає в тому, щоб при формуванні нових ціннісних якостей дитина не втратила творчу активність, нешаблонність сприйняття, асоціативність мислення, щирість та емоційність. Саме тому створення науково обґрунтованої системи педагогічних умов, ефективних методичних розробок, які мають сприяти залученню дітей до книги і читання, є важливим завданням дитячих бібліотек та інших зацікавлених соціальних інститутів. З точки зору організаційно-функціонального підходу, дитяче читання можна розглядати як феномен, соціокультурне явище, яке складається з трьох взаємопов’язаних елементів — історичного, теоретичного, практичного.
На наш погляд, історичний підхід до вирішення зазначеної проблеми дає можливість усунути регіональні, галузеві прогалини бібліотечної справи; прослідкувати і проаналізувати специфіку дослідження питання в історичному контексті; відтворити цілісну картину проблематики в регіональному аспекті та спрогнозувати розвиток проблеми і головні шляхи її вирішення. Інтерес фахівців до бібліотекознавчих проблем, у тому числі й до розвитку дитячих бібліотек та організації змістовного читання у першій третині XX ст. ґрунтувався на багатьох чинниках, головними з яких були: сприятливі соціально-політичні умови (розвиток науки і виробництва, прагнення до освіти та самоосвіти); створення кабінету бібліотекознавства при Харківській громадській бібліотеці (1903 р.); виникнення товариства бібліотекознавства (Санкт-Петербург, 1908 р.); видання першого професійного журналу «Библиотекарь» (1910 р.); створення перших посібників з бібліотечної справи (Л. Хавкіна, Н. Фрідьєва, Б. Борович, С. Сірополко); організація і проведення професійних конференцій, нарад, семінарів — І Всеросійський з’їзд бібліотечних працівників (Санкт-Петербург, 1911 р.), І Всеукраїнська нарада робітників книги (Київ, 1923 р.), І Всеукраїнський з’їзд бібліотечних працівників (Харків, 1926 р.), Конференція дитячих бібліотек (Харків, 1933 р.), І обласна нарада бібліотекарів Харківщини (Харків, 1934 р.), Всеукраїнська нарада з питань методики бібліотечної роботи з дітьми (Київ, 1935 р.). До інших позитивних чинників можна також віднести створення перших вітчизняних курсів з бібліотечної справи (Харків, 1917 р.), а також утворення регіональних бібліотечних товариств (20-ті рр. ХХ ст.).
Фахівці тих часів відзначали, що функціонування дитячих бібліотек набувало важливого значення, а питання організації розгорнутої мережі бібліотек для дитячого читання стало пріоритетним у культурній політиці багатьох країн. В умовах існування дитячих бібліотек лише на засадах відділів при публічних та народних бібліотеках ідея про їх створення носила прогресивний характер і свідчила про усвідомлення необхідності диференційного підходу до організації обслуговування різних категорій читачів. Питання про організацію дитячих бібліотек та визначення пріоритетних напрямків їх діяльності було настільки важливим, що його винесли на обговорення на Першому Всеукраїнському з’їзді бібліотечних працівників (Харків, 1926 р.). У резолюції на доповідь бібліотекаря кабінету бібліотекознавства Харківської громадської бібліотеки (нині Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка) Т.І. Марголіної зазначалося, що головну увагу слід зосередити на потребі відокремлення бібліотечного обслуговування дітей, а також на широкому застосовуванні певних форм і методів роботи для розвитку з раннього віку звички користуватися книгами та вміння орієнтуватися в масиві літератури. Акцентувалася увага на необхідності концентрації роботи з дітьми в дитячих відділах, філіях та спеціалізованих дитячих бібліотеках. Наголошувалося на обов’язковому поліпшенні організації дитячих відділів при публічних бібліотеках та на формуванні культури читання.
На наш погляд, читання як соціокультурне явище можна розглядати в контексті цілісної ієрархічної структури, комплексу взаємопов’язаних елементів, і складність цієї системи обумовлюється низкою чинників, які безпосередньо чи опосередковано впливають на читання, а саме: політичних, соціальних, культурних, етнічних. Великий вплив на існування інституту дитинства мають школа, сім’я, соціальне оточення, позашкільні установи та громадські організації. Як відомо, самими юними читачами є дошкільнята. Бібліотеку відвідують малята, яким можна пропонувати колискові пісні, ігрові вірші, малі фольклорні форми, і тільки пізніше відбувається справжнє осмислене знайомство дитини з книгою. Фахівці відзначають, що спочатку книга для дитини асоціюється з річчю, якою можна погратися, пошарудіти, випробувати на міцність, а вже потім користуватися нею як джерелом знань. Особливу цінність у вивченні цього питання становлять дослідження, гарантована багаторівнева підтримка і стимулювання саме дитячого читання, оскільки діти є носіями і безпосередніми ретрансляторами знань та накопиченого соціального досвіду, вони є генофондом кожної самобутньої нації.
Як відзначає більшість вітчизняних фахівців, криза дитячого читання сьогодні досягла критичної відмітки, за якою починається деградація нації. Розпад державної системи керівництва та організації дитячого читання, які ґрунтувалися на використанні наукових програм, що стимулювали творчість, на засобах масової інформації, особливо відчутно відбився на школі, яка всю свою увагу зосередила лише на одному аспекті організації читання — інформаційному. На практиці це призвело до фактичної відмови від книги як важливого засобу формування особистості дитини. Психологи, педагоги, соціологи, криміналісти стверджують, що нечитаюча дитина — це не тільки серйозна перепона в становленні особистості, це і великий ризик для суспільства — ризик поповнення групи людей з агресивною поведінкою, атрофованою здатністю до співчуття, зниженою можливістю до соціальної адаптації.
Як відомо, процес усвідомлення феномена функціональної неграмотності або кризи читання почав проявлятися ще у 70-х рр. ХХ ст. у найбільш розвинених країнах Західної Європи. Характерними проявами його вважають часткову або повну втрату значними групами населення навичок читання, низький рівень сприйняття прочитаного, що призводить у кінцевому результаті до негативних наслідків у соціальній і навіть економічній сферах. На жаль, у вітчизняній практиці ця проблема ще недостатньо усвідомлена і неефективно вирішується як на державному рівні, так і в громадській свідомості. Це відображається у недостатньо розробленій нормативно-правовій і законодавчій базі, відсутності загальнодержавної концепції та програми, а також чітко виробленій стратегії координації і інтегруванні галузевих соціальних інститутів, діяльність яких пов’язана з проблемами дітей і дитячого читання. Відзначимо, що лише останнім часом окреслилися позитивні зрушення щодо усвідомлення важливості цієї проблеми, які передбачають узагальнення досвіду західних колег, розробку локальних авторських концепцій, програм захисту і стимулювання читання. Фахівці виділяють декілька типів таких програм: ліквідація елементарної неграмотності дорослого населення; боротьба з функціональною неграмотністю дорослих; безперервна освіта дорослих; допомога дітям у засвоєнні грамоти; сімейна грамотність; допомога дітям з особливими потребами. Практично у реалізації всіх цих програм найбільш активну участь беруть бібліотекарі, часто перебираючи на себе роль організаторів, координаторів та творчих виконавців проектів. На жаль, неможливість більшості вітчизняних бібліотек самостійно вирішувати фінансові і матеріально-технічні аспекти функціонування подібних програм змушує їх звертатися за грантовою підтримкою до західних організацій, вимоги яких до складання і подальшого розвитку програм читання носять подекуди нав’язливий та експансивний характер, часто не враховуючи специфіки регіонів і соціально–культурної ситуації на місцях. Окрім того, швидкий розвиток інформаційного простору та його ускладнення, поява нових, суміжних сфер соціальної і виробничої діяльності не знімають і не вирішують проблеми виховання читацької культури, вони навпаки, поглиблюють її, особливо в економічно відсталих регіонах.
У свою чергу, основні показники читання у містах районного підпорядкування на щабель вищі, ніж у розвинених регіонах. Саме тут більш за все проявляється дитяча літературна творчість, саме тут діти особливо гостро відчувають потребу у книзі. Це пояснюється тим, що у великих містах набагато більші можливості доступу до альтернативних джерел інформації (мас-медіа та Інтернет тощо) і це значно знижує питому вагу традиційних джерел інформації та поступово призводить до витіснення читання.
Ще одна проблема — мотивація звернення читачів до художньої літератури. За результатами широкомасштабних соціологічних досліджень, проведених НАН України, інтерес юних читачів до художньої літератури має, в основному, прагматичний та інформаційний характер і пов’язаний він, у першу чергу, з вимогами шкільної програми або з професійною діяльністю, що, на жаль, не охоплює дозвіллєву і творчу діяльність — головні стимулятори дитячого читання.
Сучасні зміни в політичній, соціальній та культурній сферах відображаються і на читанні, особливо на дитячому. І сьогодні ми змушені вже по-новому ставити питання:
Які завдання сучасної дитячої літератури?
Хто і для чого пише для дітей і про дітей; чи потрібно їм це?
Чи загрожує читанню в Україні небезпека?
Яка сьогодні ціна на читання і яка його цінність?
На жаль, сьогоднішній стан дитячої літератури не можна назвати благонадійним або, навіть, нормальним, хоча книг для дітей і про дітей видається велика кількість. Однак, у цьому потоці книжкової продукції демонстративно зменшується питома вага серйозної, духовної та морально збагаченої літератури, що безпосередньо впливає на зниження рівня духовності людини, на глобальне руйнування національних традицій. Світ стурбований функціональною неграмотністю, коли рівень придбаних за роки навчання вмінь та навичок не дозволяє людині належним чином реалізовувати соціальну діяльність. Така неграмотність визначається як неспроможність особистості використовувати читання, розмову, писемність у повсякденному житті, і пов’язано це з відторгненням читання. Функціонально неграмотні відчувають труднощі у вихованні дітей, вони не можуть допомогти їм у виконанні домашнього завдання, чи надати якусь життєву пораду, не мають уяви, як владнати конфліктну ситуацію.
Падіння інтересу до читання, низький рівень функціональної грамотності, відсутність потреби у книзі, особливо серед підростаючого покоління, породжують справжню тривогу за майбутнє. Сьогодні відбуваються процеси, які загрожують не тільки національній культурі, але, в кінцевому результаті, і національній безпеці. Змінилися культурна і соціальна реальність, що вимагає перегляду питання про книгу та читання, з’явилося нове покоління читачів, прийшов новий тип «нечитача». Читання як діяльність зорієнтована на систему нових пріоритетів творчої, соціальної, комунікативної активності особистості в інформаційному суспільстві. Змінилися і умови для усвідомлення результатів читання. Населення у невеликих містах, сільській місцевості часто не має можливості придбати книги, передплатити необхідні періодичні видання. Недостатньо видається художніх творів для дітей і підлітків про сучасне життя, про актуальні проблеми сьогодення.
Цілком очевидно, що необхідна довгострокова програма і об’єднання зусиль за відчутної правової, організаційної та фінансової підтримки держави. Впевнені, що забезпечення доступу до книжкової культури, особливо підростаючого покоління, є справою державного значення. Без вміння прочитати, збагнути і усвідомити неможливо стати повноправним громадянином, членом сучасного суспільства. Читання може стати лише тоді бажаним, коли воно торкнеться якоїсь проблеми читаючої дитини, її самосвідомості.
Ще одна проблема — залучення до книги і читання дітей з неблагонадійних сімей, дітей–сиріт, дітей схильних до правопорушень. У Харківській області на обліку у справах неповнолітніх знаходиться близько 5,5 тисяч дітей з 2,9 тисяч неблагонадійних сімей, що на 22% більше аналогічного періоду попереднього року. Під час проведених рейдів у 2004 році виявлено 1,7 тисяч неповнолітніх, близько 540 з яких — безпритульні, схильні до правопорушень, бродяжництва та жебрацтва. На початку навчального року виявлено 465 дітей, які не відвідували школу без поважних причин. Вивчення контингенту дітей, що знаходилися у притулках, свідчить, що 75% неповнолітніх виховувалися саме у неблагонадійних сім’ях. Причини попадання в притулок — бродяжництво (43%), конфлікт у сім’ї (8%). Попри активні дії держави і громадських організацій не вдається подолати цю тенденцію. Варто зазначити, що найменш захищені права саме цієї категорії дітей. Отже, основним кроком у вирішенні проблеми соціально-правового захисту сучасного дитинства має стати реорганізація наявних та створення нових соціальних інститутів, покликаних задовольняти потреби дітей, допомогти у реалізації їхніх інтересів, у тому числі, і у галузі культурної політики. А основою державної ідеології, стратегії і політики має стати особливе ставлення до дітей як до найвищої цінності. На щастя, потяг до читання ще не зник, і наше завдання якомога ефективніше стимулювати цей інтерес у дітей, і повернути до шкільних програм ті визначні книги, на яких виховувалися попередні покоління.
І тільки скоординовані зусилля галузевих соціальних інститутів, нормативно-законодавча підтримка, функціонування загальнодержавних, регіональних та локальних концепцій, принципів, програм та стратегій розвитку і стимулювання дитячого читання стануть запорукою формування якісно нової політики в галузі захисту інституту дитинства.