Бібліотека вчора , сьогодні , завтра
Гжегож Ліщинський
доцент Інституту польської літератури Варшавського університету, критик і історик літератури
Сучасна проза для молоді:
пізнавальні й освітні функції
Чи повинна сучасна проза для молоді в добу розвинутого Інтернету, широкого доступу до тематичних телевізійних каналів, тисяч журналів і освітніх видань бути привабливою і необхідною? Може, освітню місію літератури вже вичерпано? Можливо, це наше покоління, яке виросло на традиційному уявленні про книгу, надає їй такого великого значення як інструменту освіти, а вона такого навантаження вже давно не несе?
Якщо брати до уваги пізнавальний і освітній зміст, то книзі досить важко утримувати баланс сучасності. Адже краєзнавча література втратила свою винятковість десятки років тому — її замінили мандрівки незнаними берегами і континентами письменників Умінських, Сенкевича, Бахдайя, Центкевичів, Шклярського, Фідлера, Майхровського, Смолярського, Брандису, яких, у свою чергу, потіснив динамізм космічної екзотики. Зустрічі ж з іншими земними расами і культурами — робінзонади Краковової, Гембарського, Умінського, Охоровіч, Залеської, Хоффа, Оссендовського, Центкевичів, Фідлера, проза Щепанської, Сат-Ока, Верніца стали малозахоплюючими на тлі конфронтації землян з іншими формами позаземного життя (Жулавський, Лем, Зайдель). У ХХ столітті образи революцій і війн були замінені ефектними картинами повстання роботів у творах Фіалковського, Паровського, Внук-Ліпинського і сутичок ворожих цивілізацій Лема, а реальні катастрофи — катастрофами космічними (Кучинський, Браун).
 |
Це змушує нас поміркувати над долею ще одного літературного королівства, що зникає, — історії. Після 1989 року історична проза для молоді розвивається досить скромно, можна сказати, сором`язливо, на маргінесі головних літературних течій. Це дивовижне явище: в той час, коли з`явилася можливість розкрити таємниці «білих плям», торкнутися раніше заборонених тем, забракло самої історії. Раніше багато авторів (Брошкевич, Бунш, Мрувчинські, Січехович) «втікали» від дійсності, яка уважніше, ніж минуле, контролювалася державою. Спробу створення сучасної історичної повісті робить Людмила Мар`янська в «Пімпінеллі і татарах» (1994). Видала кілька історичних творів невтомна Єва Новацька (чудові і широко відомі раніше повісті «Урса з країни Урарту», «Чарівна Таміт», «Білий кінь богів» і пізніші: «Будь ласка, білет на Вавилонську вежу» і «Роги Мінотавра», 1998 р.; «Божки і ми» — книга пов`язана зі слов`янською міфологією, 1995 р., а також середньовічні героїчні «Лицарські легенди», 2006 р.) Цей скромний «перелік відсутності» доповнюють книги Казимира Шимецького «Історія Польщі в оповіданнях», (1999 р.) і Венцеслава Полачка «Оборона міста» (1998 р.) які відображають сучасне бачення героїчної оборони Глогова, викладене за мотивами старих легенд.
Якщо мандрівну тематику потіснили медіальні засоби і течія сайєнс фікшн, то історію з молодіжної прози усунула мода на фентезі (Тераковська, Руднянська, Сапковський). Для фентезі поживним ґрунтом є готика і сурогат середньовічної містики, коло звичаїв, воєн, архітектура, етнографічна сфера, віросповідання і наукові пошуки того часу, але власне історія існує тут на ще більш урізаних правах, ніж у творах Вальтера Скотта і Олександра Дюма: у цих авторів співпадають хоча б дати, реальні постаті і події. Фентезі ж, якщо слідувати сформульованому майже 150 років тому Елізою Ожешко висновку, «самотньо літає по небу, пеклу і землі і видає за правду те, що може бути тільки казкою». Спроби реконструкції історичної книги, зроблені видавництвом «Мухомор», вже побачили світ — «Галич» Роксани Єнджиєвської-Врубель і «Маленький повстанець» Симона Славінського. Це, безумовно, є важливою ознакою нашого часу, але ця спроба виникла швидше із видавничого замислу, а не з читацької чи суспільної потреби. На жодній з бібліотечних полиць з «гарячими» книгами (бестселерами) немає великих історичних повістей. Сюжети і фабули фантастичних повістей Рафаеля Абалоса, неймовірні перипетії Відьмака Анджея Сапковського, «Самотність богів» Дороти Тераковської ближчі сучасному читачеві, ніж реальні героїчні сторінки минулого.
Сучасна проза для дорослих також небагата на історичні повісті. Прізвища Голубєва, Парандовського, Парніцкого, Терлецького — то прізвища з минулого нашої літератури. Література сьогоднішня відвертається від сайєнтизму і емпіризму, виростає на спотвореній уяві про реальну людину, її місію і посланництво; її домінантою стає постійний напружений внутрішній монолог, суб`єктивні пошуки істини ( власної правди часу, людини і людської сутності), пошуки Абсолюту. Книга для молоді не є «самотнім білим парусом», віддаленим від цивілізованих берегів, навпаки, вона відображає час і місце. Її читач не є чужинцем, який прибув на Землю з незнаних планет, хоча дорослий посередник часом трактує цього читача як Робінзон П`ятницю. Але молода людина не є ані людожером з безлюдного острова, ані мешканцем відрізаної від решти світу чорної Африки. Вона живе в тому ж світі, що й його батьки і вчителі, чує ту саму інформацію мас-медіа, його формує та сама читацька культура, що традиційно склалася в цьому суспільстві. Можливо, цей сучасний читач вже не хоче книг пізнавального та освітнього характеру? Можливо, спеціально чи ні уступає поле виховання батькам і школі, а читання трактує тільки як не дуже цікаве проведення часу або пошук гострих почуттів? На жаль, ми не маємо інформації про поглиблені дослідження читання, які б дозволили відповісти на ці запитання. Моніторинг, проведений моїми студентами серед підлітків (15 років) в школах різних регіонів Польщі, показав, що, крім «проведення вільного часу» і «втечі від реальності», підлітки шукають в книзі також знання і інформацію.
У щирості цих тверджень важко сумніватися, хоча в більшості вони відображають узагальнені, не дуже точні прагнення, аніж реальні мотивації. Якби це було не так, то бестселерами молоді були б книги типу «Малого повстанця» і «Галича», а не про Гаррі Поттера. Тут ми маємо справу з методологічною помилкою багатьох анкетувань. На запитання типу: «Що в житті важливіше: гроші чи кохання?» респонденти переважно обирають першим кохання, хоча життя підпорядковано іншому — грошам. Відповіді молоді часто розходяться з читацьким вибором. Читачі голосують всупереч своїм уподобанням, а уподобання ці служать орієнтиром для видавців, які шукають таких творів, що відповідали б смакам реальних і потенційних читачів або кіл літературної критики. Сучасна книга, адресована молодому читачеві, не позбавлена освітньої і пізнавальної вартості, хоча цю вартість сьогодні треба розуміти інакше, ніж колись. Сучасний письменник повинен перестати бути вчителем, а знання, які він пропонує читачам, не мають носити менторський тон і характер. Водночас, слід уникати запанібратства, намагання дорослого бути «своїм» серед підлітків. Це явище в сучасній прозі досить розповсюджене, але ніякої пізнавальної вартості такі книги, ясна річ, нести не можуть.
Класична освітня і пізнавальна формули
Пізнавальні і освітні цінності в класичному розумінні цього слова молодий читач знайде в «Єжиаді» Малгожати Мусерович. Ця сага має три пізнавальні аспекти: традиції, історія, сучасність. Голова роду, Ігнацій Борейко, відсилає читача в глибоке (міфологічне) минуле, оперуючи численними цитатами. Горацій, Вергілій, Сенека, поруч з ними Новаліс, Куб`як, Тішнер. Все це «будує арки примирення між минулим і новим часом». Книги, які читають герої саги, утворили б велику бібліотеку: Шекспір, Діккенс, Прус, Міцкевич, Норвід, Блейк, Вольтер, Тувім, Висп`янський, Стендаль, Бродський, Тирманд, Жан Остін, Кіркегаард, Хайдеггер, Спіноза, Сент-Екзюпері, Туве Янссон, Андерсен … Герої живуть у Вавилонській вежі, яка не є смітником історії, куди викидають зітлілий мотлох, навпаки: сліди «королівства без меж і міста попелу» тривають в повсякденності, в звиклих людських проблемах, суперечках, виборах, дискусіях, в людському терпінні. Постійне порпання в книгах і гімнастика афоризмів є порятунком від нігілізму, пошуком допомоги у тих, хто мав сміливість мужньо мислити і жити.
На побляклу карту давнини Малгожата Мусерович вписує нові знаки — знаки нашого часу, нашої історії, наших пошуків. Письменник живе у великій бібліотеці, його тексти виникають з глибини, підготовленої попередниками. І її читач також живе серед книг, рухається серед традицій і дій. А оскільки головним читачем «Єжиади» є молодь, познанська сага може стати відправним пунктом для подальшого читацького досвіду. Це не Ігнацій Борейко закликає в своїй свідомості Сенеку, це зустрінутий на стежках мудрості Сенека нагадує Борейка, Гамлет — професора Дмухавця, Антоній де Мелло – Томека Коваліка. Сучасний текст проступає на старих пергаментах, а разом з ним — сучасне свідоцтво вічності Краси і Добра, які становлять нерозривну єдність, окреслену Платоном як калокагатія.
Цикл повістей Малгожати Мусерович характеризує зміни в польському суспільстві, що відбувалися протягом 30–ти років, торкається проблем інтелігенції, змін її настроїв, суспільних поглядів, висвітлює реакцію на окремі епізоди і пристрасті публічного життя. Дія відбувається в чітко окресленому просторі, доступному досвідченому читачеві. Тут помітна ретельна увага до топографічних деталей: подібне ми зустрічаємо у Валерія Пшиборовського, який, описуючи історичні події, що розігрувались у Варшаві, досконало знав кам'яниці Старого міста і скільки треба часу, щоб перебігти з Підвалу на Фрета, в якому будинку є камінний виступ, а який має спеціальний вхід з подвір`я для слуг. Так і Малгожата Мусерович проводить своїх героїв познанськими скверами і вуличками, через площі і передмістя, застерігає їх, коли їм випадає оказія увечері опинитися в найнебезпечніших закапелках міста. Читач починає довіряти автору, який так піклується про реалізм і правдивість свого твору, достовірність місця, де відбуваються події, а далі, відповідно, виникає відчуття реальності існування героїв, їхніх почуттів, переживань, пошуків, виборів і вчинків. Довіра до автора змушує читача трактувати створений ним світ як ймовірний, іноді пережитий особисто, отже, реально існуючий. Це є наслідком поваги, з якою автор, головним завданням для себе поставивши мету — написати правду про час і людину, ставиться до своїх читачів.
Повісті Мусерович відкривають для нас ще одну освітню і пізнавальну цінність сучасної прози: читання книг є прочитанням людини, пізнанням людини. Щоденна поведінка, рішення, жести героїв відкривають таємні простори людського існування. Малгожата Мусерович пропонує «читати» людей, затримує своїх героїв в найбільш звичайних моментах, вирваних з хаосу подій, для того, щоб замислитися над сенсом щоденної круговерті, звичайного існування в світі, що повільно змінюється. Елементи обов`язків, уроки книги, випадкові зустрічі … Десь посеред щоденних справ, в незначущості викликів, які ставить повсякденність, криється героїзм існування, праці, вірності, які в іншому контексті (лицарському, героїчному) змогли б набути барв епосу. Героїзм Борейків зовні видається малозначущим, але власне в ньому реалізується простір надії і становлення людяності.
2. Освіта, або гра з читачем
Уроками людяності і людини ми також можемо назвати і повісті Єви Новацької. Наприклад, повість «Кохання, чорт забирай!», в якій прослідковуються мотиви Ромео і Джульєти і дається глибокий аналіз динамізму кохання від залицяння до небажання, від дружби і захоплення до ворожості. Поява дитини є каталізатором становища і прискореного дозрівання: тема вагітності неповнолітньої дівчини піднімається в повістях «Магда.doc» Марти Фокс, «Аня» Барбари Цівонюк, «Мале кохання, велике кохання» Єви Новацької. Предметом літературної гри з читачем є також використання казкових мотивів у повісті «Емілія з квіткою лісової лілеї» тієї ж авторки, де вона ставить перед читачем певні умови, які він мусить виконувати для того, щоб сприймати заховані аспекти тексту і літературної алюзії.
Деколи автор, згідно з засадами інтертекстуальності, проводить очевидну «гру» з літературою, з самою літературною умовністю, робить її дійсністю, а потім розвінчує її реальність, доводить її ілюзорність. Це спостерігається в експериментальних повістях Кристини Сесіцької («Дівчина — чемпіонка гри», «Хвилинку, Валеріє»), у збірці Марти Фокс «Щоразу менше тиші», в якій історії молодих людей зіштовхуються з літературно «обробленими» оповіданнями про них, їхніми біографіями, травматичними подіями, ситуаціями, в яких вони опинились. Автори викривають театральність, акторство літератури, одночасно дають читачу можливість пізнання шопенгаурівського «болю існування», який супроводжує існування людини навіть у несвідомому віці. Пізнання цих випробувань, перехід за допомогою літератури через «досвід граничний» (Карл Ясперс) дозволяють сформувати новий погляд на сенс існування, дистанціонують від власних проблем, які, навіть якщо вони й подібні на ті, про які йдеться в книжці (сексуальні домагання, психічний тиск), можна назвати, описати, окреслити. Це допомагає зрозуміти себе, знайти власну життєву дорогу. В свою чергу, повість Марти Фокс «Небо з видом на небо» — розповідь про «чатове» (електронне) кохання двох підлітків, які замість власних освідчень, емоцій і почуттів обмінюються віршами, що відображають їхні роздуми і емоційний стан. Зрозуміло, що можна відмітити освітню і пізнавальну цінність цієї повісті (знайомство читачів з сучасною поезією), але глибинний зміст твору виходить далеко за межі простого застосування літературного переказу поезії як інструментарію повісті: читач опиняється наодинці з власними переживаннями, власними емоційними ситуаціями, які знаходять вираз у цій поезії. Ці читацькі переживання є в тисячу разів важливіші, ніж механічне «зарахування» до свого читацького багажу кількох десятків прочитаних творів. Цікавий прийом сучасності — цитування Інтернет–блогу — використовує Флорія Нетницька в дотепному «Щоденнику клікоманки», в якому у жартівливій формі «протягнуто» велику кількість інформації і цікавих фактів з тих галузей культури, які, на жаль, не користуються широким визнанням у сучасної молоді: театр, опера і балет. Пізнавальна функція твору, подана жартівливо, але водночас культурно, інтелігентно, гармонійно підпорядкована як характеру героїні–оповідачки, так і карикатурності постатей, які вона презентує. Можливо, саме сучасна форма, поєднана з гумором (Нетницька) і ліризмом (Фокс), створює можливість донести до молодого покоління пізнавальні моменти в художньому творі.
Здійснення літературної гри з читачем відноситься не тільки до мотивів культури і літератури (Новацька) і літературної форми (Фокс, Нетницька), воно відноситься також до знання історії, формування історичного бачення. У відомій «Kішці Бригити» — одній з найбільш відомих повістей останнього десятиліття Йоанна Руднянська розповідає про життя дитини в окупованій Варшаві. Знання оповідача демонстративно обмежені. Це проявляється, наприклад, у тому, що авторка повністю обходить мовчанням Варшавське повстання, концентруючи увагу на епізодах і сфері дитячих переживань. Це все спричиняє напругу між розповіддю Руднянської і знаннями читача про події тих часів, змушує його співставляти свої знання зі знаннями і образами, які постають у свідомості маленької дівчинки. Без того гіпотетичного знання, яке, без сумніву, потрібно читачеві для прочитання цього твору, повне розуміння цієї історії просто неможливе. Автор вимагає цього знання, але ані перевіряє, ані розширює, ані актуалізує його: свою гру з читачем Руднянська будує на його свідомості, дозволяє цю свідомість піддати «спробі олюднення», тому що великі драми історії, як колись в «Солдатах і солдатках» Анни Камінської, завжди впливають на долю маленької людини, вразливу долю загубленої в хаосі світу дитини. Контрапунктом літературних образів у повісті Руднянської є життєві реалії окупованої Варшави, люди і їхні вчинки. Все це викликає емоції під час читання повісті, пробуджує власну уяву читача. Наприклад: читач одночасно спостерігає на першому плані за арійською дівчинкою, яка мріє про пов`язку із зіркою Давида, таку саму, як у її єврейського ровесника, уявляє собі, що ця пов`язка — магічний королівський прапор; на другому плані оживає власне знання про геноцид євреїв і значення, яке надавалося і примушувало їх носити ці пов'язки, як знаки затаврування і приниження. Зірка Давида служить одночасно предметом бажання (перспектива літературна) і стигматом (перспектива читацького усвідомлення). Руднянська послідовно представляє світ очима дівчинки: жодних коментарів, жодних драматичних відлунь, які чути навколо. У такий спосіб, звертаючись до гіпотетичного знання гіпотетичного читача, будував закінчення «Quo vadis» Генрик Сенкевич: роман закінчується знищенням пригніченої та роз`єднаної християнської громади, але, за своєю суттю, це є моральна перемога християнства, бо читачеві, озброєному попереднім знанням, відомо, що християнська цивілізація, безжально знищувана і переслідувана ще в зародку, перемогла апокаліпсис Нерона. Аналогічно діяв Болеслав Прус в «Анельці», де з точки зору дитини зображав таємничу людину, осуджену суспільством за шпигунство. В усіх наведених прикладах доходить до ситуації, в якій читач знає більше, ніж оповідач. Знання, отримані з історичних джерел, він співставляє з літературними постатями, портретами героїв. З цього співставлення виникають уявлення, які набагато перевершують сухі фактографічні відомості. Літературний твір, на відміну від освітньої літератури, апелює до індивідуальних почуттів читача, його емоцій,
вразливості, уяви, накладає загальні поняття і події на біографії людей. У творах, призначених для дитячої чи молодіжної аудиторії, ставиться питання про незалежність особистості від тиску історії. Об`єктивне переплітається із суб`єктивним, повсякденне — з одиничним.
Звідси так багато незрозумілого, недосказаного. Ось, наприклад, батько дівчинки, як і багато інших у ті часи, ховав у своєму будинку в окупованій Варшаві євреїв, наражаючи на смертельну небезпеку не тільки себе, але й свою родину, сусідів. Але нам невідомо, чи він робив це з гуманістичних міркувань, чи низько і ганебно вимагав від нещасних матеріальної користі. Зрештою, може, жадання користі не було ганебним? Адже утримання зайвих осіб вимагало затрат, продуктів бракувало… Чи, може, «він тільки не хотів на цьому програти», може, «це був тільки діловий інтерес»? Ця неможливість оцінити постать має величезне значення: набагато розширюються суть повісті і теми, які в ній висвітлюються. Проста правда війни, згідно з якою одні були героями, інші пристосовувалися, а ще інші ставали зрадниками, виявляється нічого не вартим спрощенням. Сумніви наростають по мірі читання, бездумно навішені ярлики геройства тушують людські драми і драматизм щоденного вибору. Справу додатково ускладнюють колізії пізнішого життя героїв повісті: батько дівчинки під кінець війни втратив роботу, дружина пішла від нього до колишнього есесівця, приятель стає чиновником нового режиму, що принесла з собою Червона Армія… Драматизм навколишнього життя торкається малої дівчинки: на сторінках повісті є стара жінка, що блукає серед тіней минулого і носить в собі ніколи не висловлений біль …
Ця повість є чудовим прикладом нової літератури для молодого читача. Роль літератури сьогодні полягає не тільки в допомозі школі чи родині в справі освіти. Сучасна література несе в собі неоднозначність оцінок, міркувань, змінює механічні знання на глибокі пошуки істини, яким перешкоджає дидактизм і директивність освіти. Справжнє, повне пізнання досягає людських сумнівів, переживань і вчинків, але їх легко банально звести до «прикладів, гідних наслідування» для молоді. Завданням літератури не є будування пам`ятників або їх очищення чи виправдовування. Її завдання — оживлення застиглих постатей, вивчення межі страждань і сумнівів, пошуки правди про людину і час, в якому випало жити.
3. Зустріч з собою — зустріч з Іншим
Відчуття правди тісно пов`язане з відчуттям читача самим письменником. Читання, як у випадку вже згадуваних повістей Малгожати Мусерович, Єви Новацької та Марти Фокс, призводить до самопізнання. Освітня і пізнавальна роль літератури — це, передусім, створення внутрішньої карти, яка дозволяє читачу розпізнавати власний емоційний стан, вдивлятися у власну особистість, мотивацію вчинків, у свої почуття, емоції, цінності свого внутрішнього світу. В повісті Руднянської відбулося взаємопроникнення матеріального і фактографічного знань у сфері людських почуттів та перевірка того, що є мертвою правдою подій, а що — живою драмою людини. Власне, читання сучасної прози дозволяє співставити загальну уяву про життя, цінності і людину з власною думкою, поняттями і досвідом.
Таку ж дорогу в літературі обрав і Гжегож Гортат. Його повість «До першої крові» представляє нам співставлення двох світів: позбавленої перспективи молоді зі старих занедбаних районів варшавської Праги з середовища, ураженого патологіями, і молоді з «кращого світу», з апартаментів з охороною і огорожею. Одні після закінчення професійних училищ не мають ніяких життєвих перспектив, перед іншими життя відкриває дороги «успіху». Конфлікт неминучий. Пізнавальна цінність повісті полягає (якщо дослівно розуміти «пояснюючі» функції літературного твору) в презентації знайомих читачеві наростаючих і відчутних соціальних розшарувань. Письменник розповідає про те, що є життям читача, його досвідом, повсякденністю, власною драмою або драмою його ровесників. Можна, звичайно, заперечити цьому та й іншим авторам, що той, хто мешкає в даному середовищі, краще розповість про власний світ, ніж той, хто спостерігає ззовні. Більше про життя в місцях ув`язнення знають в`язні, ніж ті, хто залишається на волі. Більше про життя сучасної молоді знають ті, кому 15, ніж п`ятдесятирічні. Доросле пізнання молодіжного середовища лише часткове, деколи «спотворене» суб`єктивізмом дорослості, яка створює дистанцію, прірву між знанням і досвідом. Але пізнавальну цінність читання досить важко оцінювати: в процесі читання читач спостерігає за власними проблемами, дилемами і досвідом ніби збоку, пізнає самого себе, розглядає власне середовище під іншим кутом зору. Ці знання не можна оцінити і замінити іншими засобами передавання інформації.
Наскільки повісті типу «До першої крові» Гортата можуть бути для читачів соціологічним портретом молодіжного середовища великих міст, джерелом пізнання його проблем, настільки повісті типу «Недобра (зла) дівчина» Беати Островської і «Зосьчине плетення» («Zosia pleciona») Здіслава Домолевського — безрадісні картини села, цього скупчення злиднів, безробіття і безнадії. Тут, як і в Гортата, пізнавальне тло твору є різновидом експозиції, в яку вписуються ділеми молодого героя, його роздуми, рішення, що знаходяться між моральним пристосуванням і максималізмом. Це призводить до того, що твори, про які йдеться, базуючись на правді в зображенні світу і людини, несуть гуманістичне послання, повчання, якщо доречно вжити таке слово, про героїзм людини, про те, що людська гідність завжди стоїть перед нелегким вибором, що життя складається не тільки із задоволень і розваг, як цього прагнули гедоністи від Арістіпа до Джеремі Бентама, але й вчинків, достойних і гідних моральних засад особистості (Платон, Арістотель, Фома Аквінський) з загальним добром (Марія Оссовська) і з мінімізацією людських страждань та прагненням гармонії з оточенням (Стефан Тулмін).
Звичайно, що читач сучасної прози не знайде ані у висновках авторів, ані у висловлюваннях героїв, за винятком саги Малгожати Мусерович, детальних посилань на велетнів філософської думки. Таку освітню потребу задовольняє адресована молодому читачеві та надзвичайно популярна в Польщі книга «Світ Софії», яка разом з «Магічною бібліотекою Біббі Бакена» та «Таємницею Різдва» того ж Юстейна Ґордера, а також з серією «Бібліотека Світу Софії» («Піппі і Сократ» Юргена Гаара і Остіна Сьяаастада, «Майстер і чотири писарі» Ульфа Нільсона, «Подорож Тео» Кетрін Клімент) і деякими іншими позиціями видавництва Яцка Санторського («Чотирнадцять далайлам» Глена Мулена — про сучасне життя Тібету, дві книжки Сасси Бурегрен «Маленька книжечка про демократію» і «Маленька книжечка про фемінізм») заповнює відчутну лакуну в пізнавально-освітній літературі, яка б в захоплюючій формі розповідала читачам про проблеми науки, суспільства, релігії, про історію і культуру нашої цивілізації.
Польська проза для молодих читачів прямує дорогою, яку можна було б окреслити як дорогу пізнання сучасного життя молодих. Прикладом може служити «Десять сторін світу» Анни Онічимовської. Портрети сучасних підлітків, які мешкають у різних місцях нашої планети, несуть потужний інформаційний потенціал, висвітлюють ситуації, в яких опиняються і живуть десятки тисяч підлітків. П`ятнадцятирічна українка бачить втечу від бідності у виїзді на Захід, де сподівається здобути гроші на рятування хворого брата; юна колумбійка, змушена займатися проституцією, мріє про те, що стане королевою самби, а молоденький індус майже осліп від рабської праці… Правдива цінність такої літератури виходить поза вузькі освітньо-пізнавальні межі, роздуми читача надбудовують над текстом портрет сучасного покоління, його мрії, найскладніші проблеми, які колись доводилося зустрічати людині на дорозі своєї долі. Подібні смисли несе повість «Яблука Аполейкі»Беати Врублевської: читач знайомиться з життям молоденької дівчини — старшої сестри хворого на аутизм дванадцятирічного хлопця, дізнається про цю хворобу і складнощі, які вона несе для оточуючих, стає перед питаннями існування і прийняття моральних викликів.
Проблема хвороби молодої людини зустрічається в сучасній прозі особливо часто. Це майстерно вдалося зробити Барбарі Космовській в «Позолоченій рибці» — повісті про болісне і важке дорослішання, вирішення фундаментальних питань, нелегкий вибір. Розлучення батьків, мотив, присутній у польській молодіжній прозі вже добрих п'ятдесят років, призводить до того, що молода дівчина мусить наново будувати своє життя, налагоджувати взаєморозуміння з батьками, намагатися зрозуміти їх і власну ситуацію. Це не єдина проблема: ще є перше кохання, зовсім не романтичне і безтурботне, ще є проблеми анорексії та наркотиків і, на завершення, тяжка хвороба рідного братика.
Герой повісті Магди Папужинської «Все може бути» — тринадцятирічний хлопець–інвалід, з дитинства приречений на повільне вмирання. Через внутрішній монолог хлопця, суворий і жорсткий за формою, авторка передає його переживання, уникаючи сентименталізму і спокуси легких рішень, не вводить читача в оману, не приховує від нього нелегку правду про невиліковність хвороби. Жулвіка (так лагідно називає його мати) очікує швидка смерть, і власне в перспективі смерті закладено гуманістичне послання повісті: нерухомого хлопця в кінці виводять зі звичного оточення, замкнутого кола його дому. Брат і його подруга, сповнені любові і співчуття до хлопця, відкривають перед ним почуття справжньої, глибокої, правдивої і щирої дружби. І в цьому є перспектива, як говорив Йозеф Тішнер, «героїчної надії»: на противагу самотності і порушення меж того, що непорушне.
Ця книга — про нелегку радість життя. «Вже давно повинен не жити, але живу, хочу жити, і тішуся, що живу» — думає хлопець. І додає: «Шкодую іноді, що не можу розповісти, передати їм всім, як тішуся, що живу, що існую». Жити, існувати, радіти своїм життям каліки — це хвала життю в кожному його прояві, життю, яке з незрозумілою силою виявляє свою повноту в кожній людській істоті, навіть в приреченій на смерть, німій і паралізованій, відрізаній від світу і замкнутій в безжальній самотності. Життя, яке розквітає на клаптику життя, є викликом для інших: матері, брата, дівчини–однолітка, яка перша зрозуміла, що Жулвік вміє читати. Не всі впораються з цим випробуванням любов`ю. Притуляти дитину, обіймати, радіти його зростанню — як це просто! Нести тягар невимовного терпіння, щодня годувати протертим супом, годинами натирати тіло з вмираючою надією, що, можливо, щось зміниться, розмовляти, мов з камінням, і зігрівати це каміння власним теплом — не кожен впорається з таким тягарем. Не впорався батько, який залишив дім, не впоралася сестра–двійнятко. Ось про що ця книга: про обов'язок, яким є життя, про обов'язки щодо іншої людини, тяжкі і невдячні, — бо Жулвік навіть не вміє посміхатися. Але коли він побачив море, в його очах заблищали сльози зворушення. Ніхто не ошукає смерті, яка щоразу сильніше, пожадливіше видирає хлопця із життя. Можна тільки обманути себе і приспати власне співчуття. «Щодня мама все надовше знімала мій одяг, щоб я трохи загорів. Я уявляв собі, який м’який і теплий пісок, де розляглися тлуми оголених малюків. Навіть не насмілювався мріяти, що одного дня зможу так лежати, торкатись голою шкірою теплого піску. Але це був час сповнення мрій». Мати насмілилася покласти хлопця на пісок, а брат тільки того й чекав: затягнув Жулвіка на матрац. «Язики води лизали моє тіло. А коли поруч пробігло якесь дитинча, кілька крапель води впало на моє обличчя, і частинка моря попала на мої губи. Було солоно».
Освітня цінність цієї книги є очевидною: крім світу хворого хлопця, автор представляє читачам ті самі категорії, які іншим способом і для іншого, дорослого, інтелектуально вимогливого читача презентували Кристина Осінська («Творча присутність хворих»), Антоній Кенпінські («Страх»), Малгожата Барановська («Це є ваше життя»). Пізнання внутрішнього світу хворої людини є цінним життєвим досвідом, а коли цей світ талановито описав письменник, такий досвід набуває нових, важливіших, ніж пізнання, вимірів: таке читання дарує зустріч з інакшим, іншим, що дає не тільки розуміння іншої людини, але дозволяє краще пізнати самого себе, ідентифікувати «іншість» власного світу.
Деякі твори, адресовані молоді, вже розповідали про цю зустріч з «Іншим», яка прийде чи вже стала реальністю для молодого покоління — в Польщі проживає багато чужоземців, які порушили монокультурне середовище поляків. Цю тему піднімає Гжегож Гортат, чия повість згадувалася вище: стереотипи неприязні «жидків», «жовтків», «арабусів» призвели до особливо тяжкої ситуації в житті в`єтнамця Тана і його брата–каліки. Ситуація ускладнюється, коли хлопець, замішаний у драматичні кримінальні події, може спричинити депортацію з Польщі всієї родини.
Про «чужих» пише Єва Гренткевич в повісті «Саша» («SzczekajacaszczekaSaszy»). Проблеми цієї повісті не такі драматичні, чому допомагає гумор одинадцятирічної дівчинки, від особи якої ведеться розповідь. Це трохи розряджає психологічну та етнічну напругу. Білоруський підліток вчиться у польській школі, його переслідують однолітки, дражнять, дають образливі прізвища (Руски, Русек, Брехун, Брехлива щелепа). Але кінець повісті оптимістичний: затравлений хлопець знаходить дружбу у тих, на чию прихильність він навіть не міг розраховувати.
Висновки
Пізнавальна функція літератури полягає на будуванні містка між світом, представленим у художньому творі, і позалітературною реальністю — суспільною, історичною, культурною та психологічною. Чим далі відходимо від літератури для найменших, тим складнішою стає реалізація цієї функції, оскільки читач–підліток особливо тонко відчуває правдивість художнього слова, а всяке відхилення від неї трактує, як свідоцтво нещирості всього твору, а звідси вже недалеко до негативного сприйняття читання в цілому. Існування літератури, де дійсність виглядає фальшивою, і нав`язування такої літератури старшим поколінням є однією з важливих причин нечитання. Якщо не можна спілкуватися з правдою, осягати її — для чого читати?
Подібна ситуація склалася з освітньою літературою. Якщо видавництвам пропонуються книги різноманітної тематики, у них не виникає труднощів. Ці книги об`єднуються у великі видавничі серії і проекти, вони яскраво оформлені, оздоблені екслюзивними обкладинками, ефектно виставлені на вітринах великих і малих книгарень. Але дитина росте і перестає шукати знання в класичному розумінні, їх дає їм школа, електронні джерела інформації. Підліток починає шукати в літературі специфічні пізнавальні цінності, як правило, пов`язані з визначенням, описом його власної ситуації, суспільної позиції, власної особистісної або психологічної драми, його переживань, емоцій, його страждань і його радощів. Одним словом, юний читач шукає в книзі себе, власний світ, а також чекає на зустріч з Іншим. У таких випадках література вступає в протиріччя з тим, що від неї очікують люди, які читають. Ми слухаємо музику не для того, щоб пізнати її, а для того, щоб піддатися її настрою, пережити зустріч з нею, пасивно споглядати і відчувати прекрасне. Ми розглядаємо твори живопису не для того, щоб поповнити свої знання з різних технік малювання чи естетичних напрямів, а тільки для того, щоб очима автора картини побачити світ, розширити свою уяву, мислення про нього, побачити минулі епохи. Архітектура сакральна читається нами через задум архітектора, його ідеї, думки, висловлені в камені. Коротко кажучи, знання дозволяє нам багатогранніше сприймати, відчувати і переживати оточуючий світ, знання не є самоціллю. Підліток в своїх пошуках знання прямує дорогою дорослої людини, а не дитини: дорогою самопізнання, запитань і відповідей, дорогою переживань і емоцій. Він бере до рук книгу не тільки для отримання інформації. Безперечно, що наставники і майстри завжди будуть потрібні, вони визначають пункти, які дозволяють орієнтуватися на бездоріжжі, допомагають знаходити вихід з, як це назвав Януш Корчак в «Сповіді метелика», «безумства молодості».
Бути наставником і провідником молоді — головне завдання і місія письменника, якщо він з повагою і відповідальністю ставиться до своєї праці і до своїх читачів.