Додаток 2
Таїна Миколи Гоголя
Сценарій літературно-музичного вечора
Дійові особи: Ведучі, читці, М. Гоголь, герої творів М. Гоголя.
На сцені — портрет М. Гоголя, книжкова виставка його творів.
Виходять Ведучі. Світло поступово гасне, висвічується лише портрет. Ведучий запалює біля нього свічку. Звучить «Священик староруський» А. Архангельського.
Читець 1: Все Гоголя про Гоголя питаю —
Який він був? І в чому таїна,
Що сам собі усе про нього втаюю,
Вночі він ближче, гірше — завидна.
Всі таємниці вдень скресають льодом.
Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем,
Люблю його останнім перельотом,
І небо замикаю тим ключем.
Душа летить із вирію за Гоголем,
В гніздо пречистих і скорботних рук.
Душа моя відчайно незагоєна,
Їй дише вслід морозом Басаврюк.
А в небі тихо. І немає стелі.
І тільки видно, як віддалеки
Він хмарою химерної шинелі
Нам зігріває різдвяні зірки.
І тільки тужно, бо не доступитись,
І тільки журно, бо нема й нема.
До неба встати. З неба зір напитись.
Душа живе ще, хоч у смерть німа.
(І. Драч. «До Гоголя»).
Музика затихає.
Ведучий 1: Йдучи з життя, геній залишає світові велику загадку, яку людство розгадуватиме без нього щонайменше двісті років. Вже минуло два століття від народження великого російського і українського письменника Миколи Васильовича Гоголя, а таїна його геніальності не розгадана ще й досі...
М. Гоголь: Много труда и пути душевного предстоит мне впереди еще. Чище горнего снега и светлей небес должна быть душа моя. И поэтому путешествие мое в святые места хотел бы я совершить как добрый христианин. И потому испрашиваю здесь прощения у всех моих соотечественников во всем, в чем мне случалось оскорбить их...
Звучить «Adagio cantabile» Л. Бетховена.
Читець 2: Как утешительно-тиха
и как улыбчиво-лукава
в лугов зеленые меха
лицом склоненная Полтава.
Как одеяния чисты,
как ясен свет, как звон негулок,
и все для медленных прогулок,
а не для бешеной езды.
Здесь Божья слава сердцу зрима.
Я с ветром вею, с Ворсклой льюсь.
Отсюда Гоголь видел Русь,
а уж потом смотрел из Рима.
(Б. Чичибабин. «Путешествие к Гоголю»).
Музика затихає.
Ведучий 1: Досі невідомо, де саме народився Микола Гоголь. Сімейна легенда розповідає, що це трапилося у візку на полтавських дорогах. Певно, є в цьому правда: все життя Миколі Гоголю судилася нескінчена путь. Він сам називав себе вічним мандрівником, домівкою якого був битий шлях... Проте одна дорога була особливою — вона вела до рідного дому. У Василівці була садиба батьків Миколи Васильовича — «Родинне гніздо», як називав її сам письменник. Любі серцю місця, оспівані у його творах. Ще задовго до того, як піти з життя, він залишив близьким заповіт. М. Гоголь мріяв, щоб двері садиби були відчинені для всіх, хто тужить, страждає і потерпає від якогось горя. Адже і шлях письменника не був прямим, вимощеним. Траплялися на нім каміння і вибоїни...
Ведучий 2: Якось під час самотньої подорожі на березі Ельби він побачив сон. Ах, який втішний був той сон! Снилася країна батьків — Псьол і Ворскла, і діти в солом’яних брилях, і волові упряжки, що спокійно і розмірено тягли риплячі вози по далеких шляхах України. Снився степ, лани дзвінкої пшениці й вечір біля ставка, і плакучі верби, і мукання корів, що повертаються ввечері додому. Снилася батьківщина, осяяна сонцем і піснею народу...
М. Гоголь: Как услышу где-нибудь малороссийскую песню, так и рвется душа на родину.
Звучить мелодія пісні «Ніч яка місячна». На екрані висвічується картина А. Куїнджі «Українська ніч».
На сцену виходить Левко, граючи на бандурі.
Левко: Ні, знати, міцно заснула моя ясноока красуня. Галю, Галю! Ти спиш, чи не хочеш до мене вийти? Не бійся: нікого нема. Вечір теплий. Та коли б і нагодився хто, я прикрию тебе свиткою, закрию руками тебе — і ніхто нас не побачить. А якби й повіяло холодом, я пригорну тебе до серця, зігрію поцілунками, надіну шапку свою на білі твої ніженьки. Серце моє, любка моя, перлино, виглянь хоч на часочок!
Виходить Ганна.
Ганна: Я тебе кохаю, чорнобровий козаче. За те кохаю, що в тебе карі очі, і як глянеш ти ними, то в мене наче на душі всміхається: і весело, і хороше їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм, що йдеш вулицею, спі-ваєш і граєш на бандурі, і весело слухати тебе...
Затемнення. Висвічується портрет М. Гоголя.
М. Гоголь: Я соединил в себе две природы: сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только, что ни за что бы не отдал предпочтения ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином. Обе природы щедро одарены Богом, и каждая заключает в себе то, что нет у другой…
Звучить «Прелюдія» Ф. Шопена.
Читець 1: Не впрок пойдет ему отъезд
из вольнопесенных раздолий:
сперва — венец и капитолий,
а там — безумие и крест.
Печаль полуночной чеканки
коснется хладного чела.
Одна утеха — Вечера
на хуторе возле Диканьки.
Немилый край, недобрый час,
на людях рожи нелюдские.
И Пушкин молвит, омрачась:
— О Боже, как грустна Россия!
(Б. Чичибабин. «Путешествие к Гоголю»).
Музика затихає.
М. Гоголь: Я пламенел неугасимой ревностью сделать жизнь свою нужною для блага государства, я кипел принести хоть малейшую пользу… Но Петербург показался вовсе не таким, как я думал. Польза для отечества сводилась к должности писца в одном департаменте, потом — в другом, где удалось дослужиться до помощника стоначальника.
На екрані висвічується вид Петербурга.
На сцену виходять герої повісті «Шинель» — Акакій Акакійович і два чиновники. Акакій Акакійович сідає за столик і щось пише.
Чиновник 1: Хто це?
Чиновник 2: Та це просто один чиновник.
Чиновник 1: Один чиновник? Гм... (Оглядає Акакія Акакійовича, мов якусь мурашку). Трохи рябуватий, трохи рудуватий, трохи навіть на вигляд підсліпуватий, із кольором обличчя, як то кажуть, гемороїдальним...
Чиновник 2: Що ж робити! Петербурзький клімат...
Чиновник 1: А який в нього чин?
Чиновник 2 (зневажливо): Титулярний радник.
Чиновник 1: Так-так... А як його звати?
Чиновник 2: Акакій Акакійович Башмачкін. А ви знаєте, що в нього хазяйка — сімдесятилітня баба?
Чиновник 1: Вона його б’є, а він мріє з нею одружитися.
Чиновник 2 (рве на клапті папір, сипле його на голову Акакія Акакійовича): Гей, ти! Дивися, сніг пішов.
Акакій Акакійович (відриваючись від писання): Облиште мене, навіщо ви мене кривдите?
Гасне світло. Остання фраза повторюється декілька разів,
немов луна. Висвічується портрет М. Гоголя.
М. Гоголь: Обо мне много толковали, разбирая кое-какие мои стороны, но главного существа моего не определили. Пушкин говорил мне всегда, что еще ни у одного писателя не было этого дара выставлять так ярко пошлость жизни, уметь очертить в такой силе пошлость пошлого человека, чтобы вся та мелочь, которая ускользает от глаз, мелькнула бы крупно в глаза всем…
На сцену виходять герої комедії «Ревізор».
Поштмейстер: Дивна справа, панове! Чиновник, якого ми вважали ревізором, зовсім не ревізор.
Всі: Як не ревізор?
Поштмейстер: Зовсім не ревізор, я дізнався про це з листа.
Городничий: Що ви, що ви, з якого листа?
Поштмейстер: Та з його ж власноручного листа. (Читає). «Спішу повідомити тебе, серце Тряпічкін, які зі мною чудеса. По дорозі обчистив мене як липку піхотний капітан, так що трактирник хотів уже мене посадовити в тюрму, як ось по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, жуїрую, упадаю напропалу біля його дружини і дочки... Всі мені позичають, скільки завгодно. Оригінали страшенні. Ти б луснув зо сміху. По-перше, городничий — дурний, як сива шкапа...».
Городничий: Не може бути, там нема цього!
Поштмейстер (показує листа): Читайте самі.
Городничий (читає): «Як сива шкапа». О, чорт забери!
Поштмейстер (читає далі): «Поштмейстер теж хороша людина»... Ну, тут він про мене непристойно висловився.
Городничий: Ні, читайте.
Поштмейстер: Та навіщо?
Всі: Читайте.
Артем Пилипович: Дозвольте, я прочитаю. (Надягає окуляри і читає). «Поштмейстер достеменно парламентський сторож Михєєв; мабуть, також, негідник, п’є
запоєм».
Поштмейстер: Ну, підлий хлопчисько...
Артем Пилипович: «Доглядач за богоугодними закла... і... і...». (Запинається). Тут якесь нечітке письмо...
Коробкін (бере листа): Дозвольте мені. (Читає): «Доглядач за бого-угодними закладами Земляніка — справжня свиня в ярмулці».
Артем Пилипович (до глядачів): І недотепно! Свиня в ярмулці! Де ж видано свиню в ярмулці?
Амос Федорович (набік): Слава Богу, що хоч про мене нема нічого.
Коробкін (читає): «Суддя...».
Амос Федорович: Оце тобі і маєш! (Голосно). Панове, я гадаю, що лист задовгий. Та й дідько з ним: погань таку читати.
Всі: Читайте!
Коробкін: «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон...». (Зупиняється). Мабуть, французьке слово.
Амос Федорович: А чорт його знає, що воно значить! Ще добре, як тільки шахрай, а може, й ще гірше.
Городничий: От коли зарізав, так зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила замість облич, а більш нічого! (В нестямі). От, дивіться, дивіться, весь світ, все християнство, всі дивіться, як обдурили городничого! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Слимака, ганчірку взяв за важну персону! Ось він тепер по всіх шляхах дзвіночком видзвонює! Рознесе по всьому світу історію. Чого смієтеся? З себе смієтесь!
Затемнення. Висвічується портрет М. Гоголя.
М. Гоголь: Никто из читателей моих не знал того, что, смеясь над моими героями, он смеялся надо мною. Во мне не было какого-нибудь одного слишком сильного порока…все равно, как не было также никакой картинной добродетели…но зато, вместо того, во мне заключалось собрание всех возможных гадостей, каждой понемногу и притом в таком множестве, в каком я еще не встречал доселе ни в одном человеке. Бог дал мне многогранную природу. Он поселил мне также в душу, уже от рождения моего, несколько хороших качеств, но лучшее из них, за которое я не умею, как возблагодарить его, было желание быть лучшим…
Затемнення. Висвічується портрет М. Гоголя.
Ведучий 2: «Господи Боже ти мій! Ну, хоча б один лаяв, а то всі, всі...» — в розпачі вигукував Микола Васильович, кидаючи на землю тільки що виданого «Ревізора». Він втік до Італії, створив у Римі перший том «Мертвих душ», вважаючи їх головною своєю книгою, привіз її на батьківщину, де його вже чекала цензура... Він прагнув оживити «мертві душі», подати їм руку допомогу, тому що любив своїх героїв — любив, якими би вони не були...
М. Гоголь: Любить мы должны всегда, и чем более в человеке дурных сторон, и всяких мерзостей, тем, может, еще более мы должны его любить. Потому что если среди множества дурных его качеств находится хоть одно хорошее, тогда за то одно хорошее качество можно ухватиться, как за доску, и спасти всего человека от потопления. Но это можно сделать только одной любовью, любовью, очищенной от всего пристрастного, ибо если подлое чувство гнева хоть на время вознесется над этой любовью, то такая любовь уже бессильна и ничего не сделает.
Ведучий 1: Десять років одна людина і цілий світ не могли знайти один з одним спільну мову. Микола Гоголь хотів показати людям шлях до Бога так, щоб це було зрозуміло кожному. Але його «Вибрані місця переписки з друзями» сучасники категорично не сприйняли, а другий том «Мертвих душ» чекав вогонь. І ця страшна пожежа досі лишається однією з найбільших таємниць генія. Після неї Микола Гоголь добровільно відмовився від їжі і води — і через дев’ять днів його не стало...
Звучить «Пісня без слів. 8-й зошит» Ф. Мендельсона.
М. Гоголь: Спасите меня! Возьмите меня! Дайте мне тройку быстрых, как вихорь, коней! Садись, мой ямщик, звени, мой колокольчик, взвейтесь, кони, и несите меня с этого света! Далее, далее, чтобы не видно было ничего, ничего…
Читець 1: …И какой же русский не любит быстрой езды? Его ли душе, стремящейся закружиться, загуляться, сказать иногда: «Черт побери все!» — его ли душе не любить его? Ее ли не любить, когда в ней слышится что-то восторженно-чудное? Кажись, невидимая сила подхватила тебя на крыло к себе, и сам летишь, и все летит… Эх, тройка, птица-тройка, кто тебя выдумал?..
М. Гоголь: Вот небо клубится передо мною, звездочка сверкает вдали, лес несется с темными деревьями и месяцем, сизый туман стелется под ногами, струна звенит в тумане, с одной стороны море, с другой Италия, вон и русские избы виднеются…
Читець 2: Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный Божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба, что значит это наводящее ужас движение? И что за неведомая сила заключена в сих неведомых свету конях?
М. Гоголь: Дом ли мой синеет вдали? Мать ли моя сидит перед окном? Матушка! спаси своего бедного сына! Урони слезинку на его больную головушку! Посмотри, как они мучат его! Прижми ко груди своей бедного сиротку! Ему нет места на свете, его гонят! Матушка, пожалей о своем бедном дитятке! Нет, я больше не имею сил терпеть! Боже… Что они делают со мною!.. Они не внемлют, не видят, не слушают меня. Что я сделал им? За что они мучают меня?
Музика затихає.
Ведучий 2: Перед смертю він благав про одне — щоб йому дали спокій. Але цього спокою він не отримав і після смерті.
Затемнення. Чути поховальний дзвін.
Голос М. Гоголя звучить у темряві.
М. Гоголь: Благодарю вас, друзья мои. Вами украсилась много жизнь моя. Считаю долгом сказать вам теперь напутственное слово: не смущайтесь никакими событиями, какие случаются вокруг вас. Делайте каждый свое дело, молясь в тишине. Общество только тогда поправится, когда всякий честный человек займется собою и будет жить как христианин, служа Богу теми орудиями, какие ему даны, и стараясь иметь доброе влияние на небольшой круг людей, его окружающих. Все придет тогда в порядок, сами собой тогда установятся тогда правильные отношения между людьми, определятся пределы законные всему. И человечество двинется вперед.
На екрані висвічується пам’ятник М. Гоголю в Москві.
Звучить полонез М. Огинського «Прощание с Родиной».
Читець 1: А вдали от Полтавы, весельем забыт,
где ночные деревья угрюмы и шатки,
бедный-бедный Андреевский Гоголь сидит
на собачьей площадке.
Я за душу его всей душой помолюсь
под прохладной листвой тополей и шелковиц,
но зовет его вечно Великая Русь
от родимых околиц.
Читець 2: И зачем он на вечные веки ушел
за жестокой звездой окаянной дорогой
из веселых и тихих черешневых сел
с Украины далекой?
В Гефсиманскую ночь не моли, не проси:
«Да минует меня эта жгучая чара!», —
никакие края не дарили Руси
драгоценнее дара.
Читець 1: Кони ждут. Колокольчик дрожит под дугой.
Разбегаются люди — смешные козявки.
Сам Сервантес Вас за руку взял, а другой
Вы касаетесь Кафки.
Вам Италию видно. И Волга видна.
И гремит наша тройка по утренней рани.
Кони жаркие ржут. Плачет мать. И струна
зазвенела в тумане.
Читець 2: Он ни слова в ответ, ни жилец, ни мертвец.
Только тень наклонилась, горька и горбата,
словно с милой Диканьки повеял чабрец
и дошло до Арбата…
За овитое терньями сердце волхва,
за тоску, от которой вас Боже избави,
до полынной земли, Петербург и Москва,
поклонитесь Полтаве.
(Б. Чичибабин. «Путешествие к Гоголю»).
До змісту Наступна 