Мову рідної природи розуміти серцем вчись
Приходячи в цей складний світ, ми, якого б соціального походження не були, дістаємо неоціненну спадщину: землю і води, річки і гори, ліси і квіти, врешті-решт - плоди самої землі, які годують нас. Усім цим потрібно дбайливо розпоряджатися. До того ж у природі мовби живе частка нашої душі, проявляючись у неповторних, трепетних почуттях.
Краще збагнути ці почуття, навчитися шанувати довколишній дивосвіт допомагають нам твори письменників. З-посеред інших підростаюче покоління формують і оповідання Євгена Шморгуна. Вони запам'ятовуються, западають у душу, адже в них іде мова про те, що так співзвучне дитячому світовідчуттю.
У 2000 році Євгенові Шморгуну було присуджено одну з найпочесніших письменницьких відзнак України - Державну премію імені Лесі Українки. Таку високу оцінку дістала книжка "Мова зела" (понад 60 оповідань), ця книга де, за свідченням самого автора, зібрано "оповідання про рослинну символіку українського народу", стала свого роду підсумковою у більш як сорокарічній творчій діяльності письменника. Адже весь цей час однією з визначальних його тем була тема малодослідженого рослинного світу Рівненщини, неповторної краси рідного краю. З такою глибокою обізнаністю, з таким прозорим, зворушливим ліризмом про це до Є.Шморгуна, здається, не писав ніхто.
Вся гострота бачення краси нашої природи розвивалася в письменника ще в дитинстві. Євген Іванович із села - він побачив світ 15 квітня 1940 року в селі Новожукові, що на Рівненщині, в сім'ї простого селянина. Навчався в Новожуківській початковій школі. А оскільки село лежить поблизу давньоруського пересопницького городища, то з дитячих літ таємничі перекази, пов'язані з ним, будили уяву юнака, викликали бажання більше знати про минувшину свого краю.
Семирічку закінчив у сусідньому селі Пересопниці - древній столиці удільного князівства ХІІ століття, в селі, де в ХVІ столітті творилася українська першокнига - Пересопницьке Євангеліє, - на якому присягають на вірність народові України її президенти. З роками письменник раз у раз повертався в це село, черпаючи натхнення, а вже в зрілому віці, 1990 року, організував відкриття у Пересопниці пам'ятного знака задля увічнення священної книги, визначної пам'ятки староукраїнської мови та мистецтва.
Середню освіту майбутній письменник здобув у селі Білеві, потім навчався в Дубенському медичному училищі, де отримав диплом фельдшера. Невдовзі після закінчення медучилища надійшла пора призову в армію. Опинившись удалині від барвистої волинської природи (на три роки був закинутий у сіру пустиню на кордоні з Афганістаном), юнак з особливою гостротою відчув потребу спілкування з рідним краєм через слово: писав вірші, навіть вітання додому часто виходили римовані. Тоді й усвідомив, що його справжнє покликання - література. Тож не дивно, що після армії вступив на філологічний факультет Рівненського педінституту, жив цікавим і насиченим літературним життям.
Ще в студентські роки він зі своїми публікаціями вийшов на сторінки літературно-художнього журналу "Вітчизна", щорічника "День поезії".
Розпочинав майбутній письменник своє творче становлення як журналіст: працював у Рівному, в Березному. Як згодом зізнавався, надслучанський край зачарував неповторною природою, запав у душу знайомствами з непересічними особистостями, знавцями народних легенд та переказів, котрі потім озвуться в багатьох оповіданнях, віршах.
Літературну діяльність почав на початку сімдесятих років, коли в журналі "Барвінок" з'явилося його оповідання "Грім". А невдовзі, одна за одною виходять книжки для дітей.
Етапним у житті ще початкуючого письменника став 1978 рік: у київському видавництві "Веселка" були випущені відразу дві його книжки оповідань для дітей - "Зелені сусіди" (1978), "Що шукала білочка" (1980). А далі виходили наступні твори: "Дивосил-зілля" (1980), "Що сказав би той хлопчик" (1981), "Де ночує туман" (1984).
Це було, по суті, дещо запізніле визнання його непересічного таланту, адже друкувався вже впродовж двадцяти літ (перші публікації з’явилися ще у 1958 р.), у тому числі і в республіканських виданнях. Перші збірки визначили основне спрямування творчості Євгена Шморгуна - писати для тих, хто ще не навчився читати, а також для молодших школярів, навчати їх розуміти природу, прищеплювати їм співчутливість, потяг до знань. Тому не випадково деякі твори Євгена Шморгуна були включені в підручники для школярів молодших класів.
З 1984 року Є.Шморгун - член Спілки письменників України, керівник літоб'єднання при редакції газети "Зміна".
В кінці 80-х років XX ст. з'являються друком нові книжки для дітей: збірник оповідань "Вогник-цвіт" (1989), історична повість "Дорога до Іліона" (1989), "Ключ-трава" (1990), "Забуті боги предків" (1994), а також, збірка "Вірші різних років" (1994), "Хто розцвів перший" (1996), "Мова зела" (1999), повість "Плач перепела" (1999), “Рослинничок” (2000), “Повісті з античних часів” (2001), “Шість століть Велигорських” (2002), “Тиха радість” (2003).
Є.Шморгун відомий і як тонкий поет-лірик. В поетичному доробку Євгена Івановича переважають вірші, в яких ідеться про облагороджуючий вплив природи на людину, їхню взаємодію, коли орієнтиром читачеві стає вічний, досконалий, гармонійний дивосвіт флори й фауни.
Можливо, саме вірші найбільш виразно позначили і своєрідність поетики Євгена Шморгуна, притаманної всім його творам. Адже він, як мало хто, розуміючи природу, виробив цікаву манеру перевтілювати враження від навколишнього світу в поетичні образи. Корені цього хисту слід шукати у фольклорі. Вірші Є. Шморгуна позбавлені складних філософських, абстрактних роздумів. А художньої виразності в кожному слові, в кожному рядку він досягає конструюванням образів на основі пошуку влучних, яскравих епітетів, ємких і цікавих метафор, що виросли на ґрунті барвистої, візерунчастої народної мови, персоніфікації явищ природи.
Письменник не обмежується літературною діяльністю. З 1989 до 2000 року Євген Шморгун очолював Рівненську обласну організацію Національної спілки письменників України, яка налічує близько 30 літераторів.
Як редактор видавництва „Азалія” благословив у світ книги кількох десятків авторів, зокрема і молодих, відкрив нові імена на літературній карті області. Був серед засновників літературно-краєзнавчого журналу „Погорина”, що його випускає Рівненська письменницька організація. Як голова редакційно-видавничої групи з випуску серії книг „Реабілітовані історією” підготував більше 20 книг і брошур про складні сторінки в історії Західної України, долю маловідомих борців за незалежність України. Зокрема він - відомий на Рівненщині видавець, дослідник творчості Валер'яна Поліщука, Бориса Тена, Уласа Самчука. Збираючи матеріали про діяльність на Рівненщині Української повстанської армії, про репресії сталінської влади, випустив нарис "Рано-вранці вітри заголосять..." - про талановиту родину Кульчицьких, члени якої брали участь у національно-визвольній боротьбі, пройшли через Дантові кола пекла сталінських репресій. Такого роду факти письменник осмислював і у своїх художніх творах, наприклад, у повісті "Плач перепела".
До 60-річчя від дня народження Євгена Шморгуна, яке відзначалося в 2000 році, рівненське видавництво "Азалія" випустило невелику за обсягом книжку Григорія Дем'янчука "Євген Шморгун. Літературний портрет".
Праця Г.Дем'янчука - перша спроба всебічно осмислити творчий здобуток Євгена Шморгуна, розкрити зумовленість добору тематики обставинами дитинства та юності, які формували майстра пера, проникливого природолюба, патріота землі.
Твори письменника перекладалися білоруською, російською, тувинською, киргизькою, болгарською мовами.
Крім літературної премії імені Лесі Українки, він удостоєний також літературної премії імені Валер'яна Поліщука (1984), та імені Володимира Кобилянського (1997).
Отже, Євген Шморгун - письменник різносторонній, оригінальний. Він не зупиняється на досягнутому, шукає нові теми, образи, композиційні елементи творів, багато працює над словом. У письменника вчаться майстерності його молодші колеги, яких він повсякчас підтримує на нелегкому літературному шляху і яким усіляко сприяє у випуску книжок через рівненське видавництво "Азалія".
До змісту Наступна 