Сіре каченя. Тиша (уривок)
Сіре каченя
Оповідання (уривок)
Тиша.
Сплять очерети, сплять надбережні трави, сплять і ситі квіти, напоєні ароматним нектаром.
Не гудуть над ними бджоли, не гойдає їх теплий вітер, не голубить ласкаве сонце. Як укуталось воно звечора в багряну хмару, та й лягло на спочинок за дальніми горами, за дрімучими лісами у сизуватій млі.
Згас день. Настала ніч, засвітивши в небі ясні зорі — ближні й дальні. З холодної височини вдивляються вони в замріяне озеро, вдивляються, мов у дзеркало, милуючись своєю красою, і мерехтять, мерехтять...
Здається, що в тому озері лягло ще одне таке ж бездонне, всіяне зорями небо — і тільки ступнеш з берега, як одразу ж потрапиш в його неосяжну глибочінь.
Ніщо не порушує тиші ночі. Все спить. І сплять спокійно під маминими крилами пухнасті каченята. Може, сняться їм дивовижні сни, тільки хто ж про це знає?
Так минула тепла весняна ніч.
Сонце ще не зійшло, та на сході легким багрянцем зайнялося небо. В ньому вже згасли зорі. Лише одна, вечорова зірка, тьмяно посилала у Всесвіт своє меркнуче світло.
Над озером плавали довгі коси туманів, а на траві, на квітах і на листочках лози, що схилила своє гілля до самісінької води, виблискували рясні й чисті-чисті краплинки роси.
Раптом під лозяним гіллям ударила щука, полюючи на малька. Завирувала вода, розійшлися на всі боки хвильки — аж до латаття, де солодко спала біла ніжна лілея.
«Не будіть мене... Не будіть! Я ще хочу трохи подрімати».
«Як можна дрімати, коли на сході вже засвітилася зоря, — озвалася поруч жовта лілея, розгортаючи вперше на світанні свої пелюстки в набряклому бутоні. — Я хочу бачити схід сонця. Хочу відчути його тепло».
І сонце, немовби підслухало бажання жовтої лілеї, визирнуло з-за обрію, щедро сипонувши багрянцем в запашні луги, у заводі дрімливі та в замріяні озера широкого й роздольного деснянського краю. Воно обцілувало кожну травинку і кожний листочок, омитий ранковою росою, на дихаючи їх своїм щедрим життєдайним теплом.
Прокинувся й вітер, розправив крила, війнув ними, і загойдалися від того подиху дерева, вклоняючись одне одному зеленими шапками.
«Доброго ранку! Доброго ранку!»
Не дрімали й каченята. Разом з мамою вони вже були на воді, слухаючи її повчання.
— Ках! Ках! Дивіться ж, дітки, не випливайте без мене на чисті плеса, щоб не стряслася з вами біда. Вас може схопити хижий коршак і нещадна щука... Можете й заблудитися. Бач, які тут високі та густі очерети.
Каченята обіцяли нікуди від мами не відпливати.
— От і любенькі! А тепер я покажу вам місце, де найбільше росте смачної ряски.
Джерело: Шиян, Анатолій. Сіре каченя : оповідання / А. Шиян // Летючий корабель : оповідання та повісті / А. Шиян. – Київ, 1968. – С. 210-222.