Тарасові шляхи. [Уривок]
Чабан, маляр, кухар
Отара ягнят, як біла хмарка, що впала на зелені луки... Хай собі пасуться! І по небу пропливають ясні легенькі хмарки. Куди вони пливуть? Мабуть, далеко-далеко звідси... Як колись хотілося дізнатися Тарасові, що за тими стовпами, які землю підпирають, так тепер хочеться йому за тими хмаринками полинути, на світ подивитися.
Він лежить на пагорбу, забувши про ягнят, забувши про всі поневіряння і знущання. Ніби в білих чистих сорочках, виглядають хати з густих садів на горі, під горою старий дуб, немов козак вийшов погуляти. Там тополі гнуться, розмовляючи з вітром. Ніби вся земля з гаями, садами, запашними луками живе, радіє і всміхається до сонця — і чомусь радіє і всміхається Тарас. Він як та стеблина, що тягнеться вгору і радіє з кожного променя сонячного, кожного подиху літнього вітру.
Хмарки линули, линули, і раптом одна, велика й темна, закрила сонце.
Ніби прокинувся Тарас від сну чарівного. Що він? Кому він потрібний? Чого радів так і з сонця, і з неба синього, і з хат біленьких? Що в тих хатах? Скрізь там сльози, злидні, прокльони. А хіба є в нього хоч така злиденна рідна хата? Що його, Тараса, чекає? Так гірко йому стало. Опустив голову на коліна й заплакав.
Немов вітер прошелестів травою, і чийсь ніжний дотик відчув він на шиї. Глянув. Дивилися ніяково й ніжно великі карі очі, а навколо рожевого личка, ніби сяйво сонячне, світлі кучері з коси вибилися.
— Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарас, бач, як малий, плаче. Давай я сльози тобі витру,— дівчинка витерла широким рукавом очі Тарасові.
Тарас дивився ніяково. Це ж Оксаночка, ота кучерява Оксаночка, з якою гралися маленькими! Вона виросла, стала ще краща. Тарас дивився, ніяково, але ніби сонце засяяло знову. Вона сіла коло нього і поклала руку на плече.
— Не сумуй, Тарасику, адже, кажуть, найкраще від усіх ти співаєш, найкраще від усіх ти читаєш, ще й, кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем, еге ж?
— Еге ж, малярем, — усміхнувся радісно.
— І ти розмалюєш, Тарасе, нашу хату, еге ж?
— Еге ж... А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний...— мовив він, але не сумно, а ніби сам дивуючись, що так кажуть. При Оксаночці він не міг журитися, і взагалі при ній усе ставало зовсім іншим.— Ні, я не ледащо, я буду-таки малярем!
— Авжеж, будеш! — переконливо мовила Оксаночка і раптом засміялася.— А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий, — вони ж питоньки хочуть!
Схопилися за руки й побігли вдвох до ягнят і, так само тримаючись за руки, весело погнали їх до води.
Він був і пастухом, і погоничем, і ким він тільки не був, і чого тільки не робив! Але йому ж хотілося бути малярем! Все, що бачив, хотілося змалювати. І гаї, і тополі, і... Оксаночку, Та минали літа, і було йому вже п'ятнадцять років.
— Ледащо! — казали люди. Бо замріється пастух, а череда в шкоду зайде. Або тут попові запрягати треба, на хрестини чи на похорони їхати, а погонич десь у садку під грушею притулився і виводить щось на папері.
...І знову, як колись, закинув Тарас торбинку за плечі і пішов шукати щастя.
Він шукав його недалеко. У селі_Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дякувати долі, цей маляр уже не був хіромантом, як тарасівський дяк; йому було байдуже, які лінії на руках у Тараса. Він наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався.
— Так от що, парубче,— мовив дяк, — лишити тебе у себе я б лишив, але ж ти панський, от мені й потрібен дозвіл від пана, щоб ти в мене жив і вчився. Іди мерщій у Вільшану та попроси в управителя, щоб такий документ дав.
— А він дасть?—спитав Тарас, і аж дух йому перехопило.
— А чому ні? Повчишся у мене й до пана вернешся.
«То вже побачимо», подумав Тарас. І ніби не драна свитина була у нього па плечах, а крила виросли.
— Так я піду, побіжу мерщій. До побачення, дядечку, я прийду зразу ж!
Він справді ніби летів у Вільшану. Він учитиметься малювати! Гей, осокори, ви чуєте? Пташко, ти летиш швидко,— як тебе обігнати?
— Дядьку, ви їдете до Вільшаної, може, підвезете? Е ні! Я швидше, ніж ваш кінь!..
«Скажений!» - подумав дядько, який їхав шляхом.
Управитель, товстенький, гладенький чоловічок, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта, якому тепер належали всі маєтки й села, листа. Лист, напевне, був дуже важливий, бо відразу управитель почав гримати на всю челядь, двох за якісь дрібниці відправив на стайню під різки, а сам ходив, як хмара, з заклопотаним, сердитим обличчям.
— Там до вас якийсь хлопець з Кирилівки проситься,— сказали йому.
— Ну, жени його сюди!..
Перед ним став хлопець із жвавими сірими очима.
— Пане управителю, я до вас. Я от дуже хочу вчитися малювати, і хлипнівський дяк бере мене в учні. Я прийшов до вас, щоб ви дозволили, документа дали.
Хлопець говорив вільно, жваво.
«А саме тебе, голубе, мені й треба!» — подумав управитель, враз повеселішав, аж прицмокнув.
— А батьки в тебе є?
— Ні, померли, сам я.
— Ну, воно й краще.
—Та ні...— похитав головою Тарас, — де там уже краще — як горох при дорозі, хто не йде, той і скубне.. От як я вивчуся на маляра, пане управителю... Так дасте документа?..
— Якого документа? Дурниці! — засміявся управитель.— От я листа від пана одержав. Йому саме таких хлопців, як ти, треба в козачки набрати.
— В козачки? Які козачки?.. — ледве вимовив Тарас.
— А такі там козачки, пан уже знає. Так що тебе я до кухаря нашого посилаю. Ти хлопець, нівроку, моторний і меткий, може, й навчишся чого.
— Пане управителю...— тремтячим голосом мовив Тарас.— Я хочу на маляра вчитися. Хлипнівськнй маляр погодився мене взяти.
— Ну, годі там базікати! — махнув рукою управитель.— Пан наказав усіх хлопців йому зібрати. Одведіть його на кухню.
Ще не розуміючи, що сталося, Тарас поплентався за якимсь служником па кухню.
Він глянув з вікна, ніби прощаючись з луками, гаями, ставками. Тепер прощавай усе!.. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер — ніби в клітку його посадили.
Шляхом їхали гарби, може, і в Кирилівку, де Яринка, Оксаночка, дід... Тепер він уже зовсім невільник... А як весело годину тому біг він цим самим Чорним шляхом!..
Так Тарас потрапив до свого пана Енгельгардта.
Іваненко О. Тарасові шляхи : роман / Оксана Іваненко.- К., 1974. – С. 32-33.